«Хіросіма» () — книга американського письменника Джона Герсі 1946 року. Її герої — шестеро людей, котрі вижили після вибуху атомної бомби, скинутої на Хіросіму. ЇЇ вважають одним із перших прикладів нової журналістики, коли техніки розповіді історії в художній літературі адаптовано до публіцистичного репортажу.

Текст спочатку опублікував The New Yorker, й планував розбити публікацію на чотири випуски, але натомість все число від 31 серпня 1946 року містило одну статтю. Менш ніж за два місяці статтю було видано книжкою у видавництві Alfred A. Knopf. Ніколи не переставала друкуватися, продано понад три мільйони примірників. «Її історія стала частиною наших безперервних роздумів про світові війни та ядерний голокост», — написав есеїст New Yorker Роджер Енджел 1995 року.

До того, як написати «Хіросіму», Герсі був військовим кореспондентом з місця подій, писав для журналів Life і The New Yorker. Він їздив слідом за військами під час вторгнення в Італію та Сицилію під час Другої світової війни. У 1944 році Герсі почав працювати на Тихоокеанському театрі воєнних дій і їздив слідом за лейтенантом Джоном Ф. Кеннеді через Соломонові островиJon Michaub, "Eighty-Five From the Archive: John Hersey", The New Yorker, June 8, 2010, np.. Як один із перших західних журналістів, що оглянув руїни Хіросіми після бомбардування, Герсі отримав замовлення від Вільяма Шона з The New Yorker написати статті про вплив ядерного вибуху, використовуючи свідчення очевидців, — тема, якої журналісти практично не торкалися. Герсі опитав багатьох свідків, та зосередив свою статтю, зокрема, на шести.

Публікація в The New Yorker Випуск за 31 серпня 1946 року надійшов у скриньки передплатників із безтурботним фото літнього пікніка в парку на обкладинці. Не було й натяку на те, що всередині. Стаття Герсі починалася там, де зазвичай починалася постійна колонка «Міські розмови», одразу після переліку кінотеатрів. Унизу сторінки редакція додала коротке повідомлення: «ДО НАШИХ ЧИТАЧІВ. Цього тижня The New Yorker присвячує всю свою редакційну площу статті про майже повне знищення міста однією атомною бомбою та про те, що сталося з людьми цього міста. Ми робимо так через переконання, що мало хто з нас ще усвідомив неймовірну руйнівну силу цієї зброї, і що кожен міг би витратити час, щоб подумати про жахливі наслідки її використання. Редакція». Одним з небагатьох людей, окрім головних редакторів The New Yorker, поінформованих про майбутню публікацію, був головний автор журналу Е. Б. Вайт, якому Гарольд Рос довірив свої плани. «Герсі написав тридцять тисяч слів про бомбардування Хіросіми (про що я тепер можу говорити по-новому й витончено), — писав Рос Вайту в Мен, — пекельна історія, і ми думаємо, що з нею робити»... [Вільям Шон, головний редактор The New Yorker] хоче пробудити людей і каже, що ми — ті люди, що мають шанс це зробити, і, ймовірно, єдині люди, які зроблять це, якщо вирішать так вчинити».

Критика

Стаття, що містила детальний опис дії бомби, стала сенсацією у видавництві. Простим прозовим стилем Герсі описав жахливі наслідки атомного пристрою: люди з розплавленими очними яблуками або люди випарувалися, залишивши після себе тільки тіні, викарбувані на стіні. Стаття «Хіросіма» в The New Yorker одразу стала бестселером і в газетних кіосках її розкупили за кілька годин. До редакцій журналу надходило багато запитів на передрук. Радіомережа ABC перервала щоденні програми, щоб транслювати читання повного тексту відомими акторами в чотирьох півгодинних програмахThe ABC Radio Network presented readings of the text by well-known actors, whose names were not released in advance, said the network, "in order to focus maximum listener attention on Mr. Hersey's words". The programs were so well-received that they won the George Foster Peabody Award for the Outstanding Educational Program of 1946.. Багато радіостанцій за кордоном вчинили так само, зокрема Бі-Бі-Сі в Британії, де нормування газетного паперу, що продовжувалося після закінчення війни, не дало змоги її опублікувати. Герсі не дозволяв редагувати текст, щоб скоротити його довжинуHersey's entire text was also broadcast by the BBC in England, as well as by national radio networks in Canada and Australia.. Клуб «Книжка місяця» швидко надрукував статтю у вигляді книжки, яку розіслав своїм членам як безплатний вибір, сказавши: «Нам важко уявити, щоб на цей час було написано щось важливіше для людства».

Публікація книжки трохи більше ніж за рік після того, як на Хіросіму було скинуто атомну бомбу, показала американській громадськості тлумачення японців, що відрізнялося від того, яке раніше описували ЗМІ. Американці могли позбутися частини провини, знаючи, що японці не звинувачують їх у цьому жахливому акті війни. Прочитавши Хіросіму, вчений Мангеттенського проєкту написав, що він плакав, згадуючи, як святкував скидання атомної бомби. Вчені разом з американською громадськістю відчули сором і провину за страждання людей Хіросіми. За словами свідків у Хіросімі, жителі Хіросіми винуватили в ударі не американців, а власний уряд. Багато японців вважають, що скидання атомної бомби врятувало Японію, і була поширена думка, що японський уряд знищив би всю країну, перш ніж програти війну.

Пізніше того ж року видавництво Alfred A. Knopf видало цю статтю на 31 тис. слів у вигляді книги. Доступний прозовий стиль Герсі критики хвалили як зразок стриманої оповіді. Як згадувала Джудіт Джонс, редакторка з якою він співпрацював тривалий час, Герсі рідко давав інтерв’ю та терпіти не міг поїздки на кшталт книжкових турів. «Якби існувала така тема, яка могла б спонукати письменника до захаращення тексту деталями, а текст бути переповненим ними, то це було власне бомбардування Хіросіми», — писав Гендрік Герцберґ; «утім репортаж Герсі був настільки ретельним, його речення та абзаци були такими чіткими, спокійними та стриманими, що жах історії, яку він мав розповісти, відчувався ще сильніше».

Автор сказав, що використав стриманий стиль, щоб це відповідало історії, яку він прагнув розповісти. «Стриманий стиль був навмисним, — сказав Герсі через 40 років, — і я досі вважаю, що не помилився, використавши його. Висока літературна манера чи прояв пристрасті залучили б мене до історії як посередника. Я хотів уникнути такого посередництва, щоб досвід читача був максимально прямим» .

Засновник The New Yorker Гарольд Рос сказав своєму другові, письменнику Ірвіну Шоу: «Мені здається, що я ніколи не отримував стільки задоволення від чогось іншого у своєму житті». Але публікація статті у The New Yorker спричинила проблеми в стосунках Герсі з Генрі Люсом, співзасновником Time-Life і першим наставником Герсі, який вважав, що Герсі мав повідомити про подію один з його журналів. Попри побоювання Люса щодо вибору Герсі The New Yorker для друку історії Хіросіми, формат і стиль журналу дозволили автору набагато більше свободи у репортажі і написанні. Крім того, The New Yorker доклав безпрецедентних зусиль, щоб зберегти історію Герсі в таємниці. Головна редакція тижневика дотримувалася повної таємниці щодо друку статті. Поки редактори Гарольд Рос і Вільям Шон витрачали довгі години на редагування та обмірковування кожного речення, співробітникам журналу нічого не сказали про майбутній випуск. Співробітники були збентежені, коли звичайні щотижневі затвердження не повертали, а на їхні запити не відповідали. Навмисно не повідомили навіть відділ реклами.

Журнал Time писав про ХіросімуGerard J. DeGroot, The bomb: a life. Massachusetts: Harvard Press, 2005.:

Пізніше журнал назвав розповідь Герсі про вибух «найвідомішою журналістською статтею про Другу світову війну».

Її також схвалив журнал The New Republic, який писав, що «стаття Герсі, безумовно, є одним з великих класичних творів війни»Leonard Ray Teel, The Public Press, 1900–1954: the history of American Journalism (Connecticut: Greenwood Publishing, 2006), p. 228.. Тоді як більшість високо оцінювала статтю, Мері Маккарті сказала, що «щоб віддати справедливість атомній бомбі, містеру Герсі довелося б взяти інтерв’ю у мертвих»Richard Minear, Hiroshima (New Jersey: Princeton Press, 1990), p. 7. Хіросіму також слово в слово по радіо читала Американська телерадіомовна компанія, посилюючи її впливMichael J. Hogan, Hiroshima in History and Memory (New York: Cambridge University Press, 1996), pp. 149–52..

Публікація в Японії Попри те, що військовий уряд США (на чолі з Дугласом Макартуром) відмовив видавців видавати книжку в Японії, невелику кількість примірників було розповсюджено; у січні 1947 року Герсі мав читання англійською мовою в Токіо. Японський переклад Хіросіми вперше був опублікований у 1949 році (відтоді не переставав видаватися). За словами Гара Альперовіца в «Рішенні про використання атомної бомби», «окупаційна влада замовчувала різні твердження про атомні бомбардування. Заслуговує на увагу випадок, коли пізніше 1946 року Nippon Times відмовила в проханні опублікувати «Хіросіму» Джона Герсі (англійською мовою)»Alperovitz, G. The Decision to Use the Atomic Bomb. Vintage Book 1996. pp. 610ff.. У 1948 році Макартур сказав, що, попри численні звинувачення в цензурі, висунуті американськими ЗМІ, Хіросіма не була заборонена в Японії.

Огляд Стаття починається вранці 6 серпня 1945 року, в день, коли було скинуто атомну бомбу, внаслідок якої загинуло приблизно 135 тис. людей. Книжка починається таким реченням:

Герсі описує шістьох персонажів: двох лікарів, протестантського священника, овдовілу швачку, молоду робітницю фабрики та німецького католицького священника. Книжка описує їхній ранок перед скиданням бомби. У книжці життя цих шести людей перетинаються, оскільки вони діляться подібним досвідом. Кожен розділ охоплює період часу від ранку бомбардування до одного року після нього для кожного свідка. У пізніших виданнях було додано розділ, присвячений наслідкам через 40 років після бомбардування.

Шестеро персонажів книжки це:

Превелебний Кійосі Танімото

Танімото перебував за від вибуху. Пастор методистської церкви Хіросіми, невисокий «говіркий чоловік, якого легко і розсмішити, і довести до сліз», слабкий, проте запальний, обережний і вдумливий, здобув теологічну освіту в США в університеті Еморі в Атланті, (штат Джорджія), чудово розмовляє англійською, одержимий тим, що за ним шпигують, голова Асоціації сусідів.

Пані Хацуйо Накамура

Накамура перебувала за від центру вибуху. Вона вдова кравця, виховує трьох дітей (10-річного хлопчика Тосіо, восьмирічну дівчинку Яеко і п'ятирічну дівчинку Міеко). Її чоловік нещодавно загинув у Сінгапурі під час війни.

Лікар Масакадзу Фудзі

Фудзі перебував за від центру вибуху. Його описано як гедоніста, власника приватної лікарні на 30 палат із сучасним обладнанням, його сім’я живе в Осаці та Кюсю, і він товариський і спокійний.

Отець Вільгельм Кляйнсорґе (Макото Такакура)

Кляйнсорґе перебував за від центру вибуху. У той час Кляйнсорґе був 38-річним німецьким священником-єзуїтом. Ослаблений дієтою під час війни, він відчуває себе неприйнятим японським народом, і має «худе обличчя з виразним адамовим яблуком, запалі груди, руки, що звисають та великі ноги». Його отець-настоятель в дільниці місії — Гуго Ла ССальJohn Hersey: Hiroshima; Vintage Books, New York 1989, pp. 11+.

Лікар Теруфумі Сасакі

Лікар Теруфумі Сасакі перебував за від центру вибуху. 25-річний хірург, працює у лікарні Червоного Хреста. Живе з матір'ю в Мукайхарі, ідеаліст. Засмучений поганим медичним обслуговуванням, займається медичною практикою без дозволу в громадах, де немає якісної медичної допомоги. Не є родичем міс Тосіко Сасакі.

Міс Тосіко Сасакі (Сестра Домініка Сасакі)

Сасакі перебувала за від центру вибуху. Їй 20 років, вона заручена з солдатом, а також працює як «штатна працівниця у відділі кадрів Східноазійського олов’яного заводу».

«Безшумний спалах»