Спі́льна комерці́йна полі́тика () або Торгове́льна полі́тика ЄС () — комерційна політика, за якою держави-члени ЄС делегують Європейській комісії повноваження щодо ведення переговорів щодо своїх зовнішніх торговельних відносин з метою збільшення торгівлі між собою та своєї переговорної позиції щодо решти світу. Спільна комерційна політика логічно зумовлена існуванням Митного союзу, який, у свою чергу, також є основою, на якій пізніше були створені Єдиний європейський ринок та Монетарний союз.

У широкому розумінні Спільна комерційна політика стосується торгівлі як традиційними товарами (матеріальними), так і торгівлі послугами та факторами виробництва (працею, капіталом, інтелектуальною власністю тощо).

Історія Шість перших держав-членів підписали Римський договір 1957 року, яким було засновано попередницю ЄС – Європейську економічну спільноту, з метою сприяння розширенню торгівлі та інвестицій між собою та зміцнення своєї переговорної позиції з зовнішніми державами. Як підписанти Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), скасування тарифів між ними вимагало формування митного союзу зі спільним зовнішнім тарифом, що застосовується всіма членами до їхньої торгівлі з рештою світу. Митні союзи минулого, такі як Південноафриканський митний союз, покладалися на домінуючого партнера, в цьому випадку Південну Африку, для встановлення зовнішнього тарифу відносно решти світу від імені молодших держав у цій угоді. На противагу цьому, держави-члени Спільноти вирішили, що вони спільно керуватимуть спільною зовнішньою комерційною політикою, делегуючи повноваження спільно призначеному наднаціональному органу Європейської комісії та контролюючи його рішення через спільні інституції, які вони створили, а саме: Раду міністрів, а пізніше додатково Європейський парламент.

Спільна комерційна політика офіційно почала існувати в липні 1968 року разом зі спільним зовнішнім тарифом після 12-річного пільгового періоду, встановленого для держав-підписантів Римського договору 1957 року. Однак на практиці держави-члени прагнули скористатися своєю спільною переговорною силою ще до цього. Це включало укладення Комісією угод про вільну торгівлю (FTA) та угод про асоціацію на двосторонньому рівні, зокрема, з Ізраїлем у 1964 році.

Протягом десятиліть управління Спільною комерційною політикою, Європейська комісія набула глибокого досвіду в міжнародній торгівлі, а її Генеральний директорат з питань торгівлі (DG Trade) став однією з найкраще укомплектованих та найкомпетентніших переговорних команд у світі. Поряд зі Сполученими Штатами Америки, це одна з небагатьох організацій, здатних паралельно вести переговори щодо складних торговельних угод. Вона також відіграла ключову роль у розвитку лібералізації глобальної торгівлі, будучи одним із засновників Світової організації торгівлі, а колишній європейський комісар з питань конкуренції (1985–1989) Пітер Сазерленд був її генеральним директором- засновником, а згодом його слідами пішов європейський комісар з питань торгівлі Паскаль Ламі (1999–2004).

Договір про функціонування Європейського Союзу Стаття 207(1) Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС) говорить:

«Спільна комерційна політика ґрунтується на єдиних принципах, зокрема щодо змін тарифних ставок, укладання тарифних і торговельних угод, що стосуються торгівлі товарами та послугами, а також комерційних аспектів інтелектуальної власності, прямих іноземних інвестицій, досягнення єдності заходів лібералізації, експортної політики та заходів захисту торгівлі, таких як ті, що вживаються у разі демпінгу або субсидій. Спільна комерційна політика проводиться в контексті принципів та цілей зовнішньої діяльності Союзу». Стаття 63 говорить:«...усі обмеження на рух капіталу між державами-членами та між державами-членами та третіми країнами забороняються». Чи надає стаття 63 інвесторам з третіх країн права, аналогічні за обсягом правам інвесторів з країн ЄС, невідомо.

Підзвітність Історично склалося так, що, як це передбачено Римським договором 1957 року, Європейський комісар з питань торгівлі та економічної безпеки, діючи від імені Європейської комісії, завжди мав спочатку отримати схвалення урядів держав-членів у Раді міністрів (тепер Рада ЄС), перш ніж вживати заходів у відповідь (наприклад, антидемпінгові) або проводити торговельні переговори. З моменту запровадження Спільної комерційної політики це відбувалося кваліфікованою більшістю голосів, хоча Рада, як правило, діє на основі консенсусу, коли це можливо.

Лісабонський договір додатково уточнив те, що вже існувало, визначивши Спільну комерційну політику як виключну компетенцію, яка може застосовуватися державами-членами лише на рівні ЄС.

Європейський парламент Послідовні зміни договорів також розширили можливості Європейського парламенту в сфері торгівлі. Сьогодні процес прийняття рішень щодо впровадження Спільної комерційної політики ЄС здійснюється під егідою звичайної законодавчої процедури (раніше відомої як процедура спільного рішення):

Це вимагає від Європейської комісії, щоб вжити будь-яких заходів у рамках Спільної комерційної політики, спочатку подати законодавчу пропозицію, яку зазвичай розробляє Генеральний директорат з питань торгівлі, відповідним комітетам Європейського парламенту (найбільш важливим є Комітет Європейського парламенту з питань міжнародної торгівлі), яка зрештою виноситься на повне голосування на пленарному засіданні, а також одночасно подати її робочим групам Ради ЄС та міністрам держав-членів ЄС. Як Європейський парламент, так і Рада ЄС мають повноваження вносити зміни до зазначеної пропозиції та повинні узгодити спільний остаточний текст.

Змішані угоди Зі зниженням глобальних тарифів та дедалі більш інтегрованим і складним єдиним ринком, держави-члени Європейського Союзу демонструють зростаюче бажання укладати двосторонні та багатосторонні угоди, які не належать до виключної компетенції Союзу, такі як угоди з інвестицій та інтелектуальної власності з третіми країнами. Такі торговельні угоди називаються «змішаними угодами» та включають самі держави-члени як підписантів, а не лише ЄС. Через різну правову основу в договорах ЄС, елементи, які не належать до виключної компетенції, вимагають одноголосності в Раді ЄС і повинні бути ратифіковані відповідними конституційними домовленостями держав-членів ЄС, зазвичай вимагаючи згоди національних парламентів, і залежно від питання, можуть включати регіональні парламенти або навіть референдуми. Щодо елементів, які не належать до виключної компетенції, Європейський парламент втрачає свої повноваження щодо внесення поправок, але зазвичай зберігає за собою загальне право вето через спеціальні законодавчі процедури, передбачені договорами для контролю за зовнішніми відносинами ЄС.

Торгівля та зовнішня політика ЄС також несе відповідальність за те, як він проводить свою комерційну політику та загальні зовнішні відносини, згідно зі статтею 3:5 ДЄС, яка говорить, що:

Як це може вплинути на Спільну комерційну політику ЄС у майбутньому, незрозуміло. (див. )

Торгівля, зайнятість та зростання У своєму Повідомленні 2016 року Європейська комісія прагнула зберегти важливість справедливості у світовій торгівлі в умовах «безпрецедентного» рівня демпінгу імпортної продукції та забезпечити відповідність торговельної політики ЄС цілям захисту робочих місць та сприяння економічному зростанню в ЄС.

Див. також

Соціальна політика Європейського Союзу

Інструмент боротьби з примусом Спільна зовнішня та безпекова політика Угоди про вільну торгівлю Європейського Союзу Європейський комісар з питань торгівлі та економічної безпеки Комітет Європейського парламенту з питань міжнародної торгівлі

Примітки

Література В. С. Будкін. Торгова політика//