Перуанська література (або література Перу) — сукупність літературних творів, створена на території сучасного Перу. Розвивається як, переважно, іспанською мовою, так і мовою кечуаhttp://sisbib.unmsm.edu.pe/bibvirtual/libros/Literatura/Periodiz_literatura/contenido.htm Периодизация перуанской литературы.

Доколоніальний період

Мистецький доробок доіспанського періоду, особливо мистецтво часів імперії інків, майже невідомий. Іспанські хроністи відзначали існування усної літератури мовою кечуа, яка ділилася на придворну та народну. Придворна література, що розвивалася при імператорському дворі, вважалась офіційною. Її створювали амаута (вчителі) і кіпукамайо (бібліотекарі), що користувалися мнемотехнікою шнурків з вузликами кіпу.

Культивувалися три головні жанри: епічний, дидактичний та драматичний:

Епічний жанр був представлений поемами, що виражали світогляд інків (міфи про створення світу, про потоп і про походження інків, легенди про Манко Капака і Маму Окльо). Дидактичний жанр включав байки, прислів'я та казки. Драматичний включав комедії та трагедії, якщо користуватися європейськими термінами, але насправді це були театральні вистави, в яких змішувалися танець, спів та літургія. Драма «Ольянтай», записана вже в колоніальну епоху, хоч і включає елементи, запозичені в іспанської драматургії, але в основі своїй сягає цього інкського театру.

Народна література стихійно виникала у сільській місцевості. Вона включає ліричний жанр, в якому поетичні твори поєднувалися з музикою та танцем і виконувались хорами, де чоловіки чергувалися з жінками. Два основні різновиди ліричного жанру — це харауї, інтимна любовна пісня, і хайллі, гімн радості, що виконувався з нагоди релігійних свят і воєнних перемог. Деякі з цих творів дійшли до нас у записах перших іспанських хроністів.

Колоніальний період

Колоніальна література Перу створювалася в період від XVI до початку XIX ст. на території, що в той час звалася віцекоролівством Перу. З іспанським завоюванням сюди прийшла кастильська мова та європейські літературні тенденції.

Першими зразками колоніальної літератури були хроніки, які являли собою суміш історії, нарису та роману. Перші хроніки, складені солдатами та секретарями військових експедицій, мали ще грубий та сухий стиль. Кращими хроністами Перу вважаються Педро С'єса де Леон (1518—1554), автор «Хроніки Перу» в 4-х частинах, та Інка Гарсіласо де ла Вега (1539—1616), метис, син іспанського завойовника та інкської аристократки, який у 1609 році в Лісабоні опублікував свої «Справжні коментарі про інків» — перший шедевр перуанської літератури, присвячений історії, культурі та звичаям інків та інших народів стародавнього Перу. Друга частина цієї книги, відома як «Загальна історія Перу» (видана посмертно в 1617 у Кордові), розповідає про завоювання Перу іспанцями та початковий період колонії.

Важливими культурними подіями стали заснування першого в Америці Королівського Університету Сан-Маркос у Лімі в 1551 р. і першої в Південній Америці друкарні. Першою друкованою книгою, опублікованою в Лімі, була «Християнська доктрина і Катехизис для освіти індіанців» трьома мовами: іспанською, кечуа та аймара. Література культивується в цей період в освічених колах, тісно пов'язаних із церквою. До цих кіл належав і Хосе де Акоста, автор книг «Паломництво Бартоломе Лоренсо» (1586), «Про природу нового світу» (1588) та «Природна та моральна історія Індій» (1590), в яких він, однак, не обмежується релігійними роздумами, а виявляє інтерес до життя корінних народів.

Література золотої доби Іспанії знаходить свій відбиток і в іспанській Америці, особливо в галузі ліричної та епічної поезії, що наслідувала класичні зразки (класицизм). Серед поетів-класицистів цього періоду можна навести Дієго де Охеда (? — 1615), автора першої в Америці епіко-містичної поеми «Христіада», і Дієго Мехіа де Фернанхіль (? — 1634), автор першої частини книги «Антарктичний Парнас» (1608).

На середину XVII ст. класицизм витісняється новим літературним напрямом — бароко. Представником перуанського бароко був Хуан де Еспіноса Медрано на прізвисько Лунарехо (? — 1688), автор релігійних п'єс, проповідей та «Апології дона Луїса де Гонгори, князя ліричних поетів Іспанії» (1662). Посмертно видано збірку його проповідей «Дев'яте диво». Хуан дель Вальє-і-Кав'єдес, сатиричний поет і побутописець, народився в Іспанії, але жив здебільшого в Перу. У своїх віршах він піддає своє соціальне середовище жорсткій критиці. Окрім цього пише й містичні вірші, пройняті духом каяття. Його твори було зібрано і видано лише через багато років після його смерті під назвою «Зубастий Парнас».

Від початку XVIII ст., коли в Іспанії встановилася династія Бурбонів, у зв'язку з чим іспаномовні письменники прагнуть «офранцузитися». Наслідуючи Французьку академію, віцекороль Перу маркіз де Кастель дос Ріос заснував Палацову Академію в Лімі. Серед її академіків виділяються: Луїс Антоніо де Ов'єдо-і-Еррера, граф де ла Гранха (1636—1717) — поет і драматург, автор книг «Життя св. Рози» (1711) та «Священна поема пристрасті» (1717); Хосе Бермудес де ла Торре-і-Сольєр (1661—1746) — юрисконсульт та ректор Лімського університету, автор поеми «Телемах на острові Каліпсо»; Педро Перальта-і-Барнуево (1664—1743) — вчений-ерудит, автор епічної поеми «Заснування Ліми» та творів для театру.

Бароко змінюється неокласицизмом, тобто поверненням від надмірної ускладненості до класичної простоти. З ним приходить і дух ліберальних ідей, що виникли у Франції, які в майбутньому вплинуть на розвиток латиноамериканської революції. У другій половині XVIII ст. значною фігурою в перуанській літературі виступав Пабло де Олавіде (1725—1803) — письменник, перекладач, юрист і політик, який народився в Лімі, але розвивав свою літературну діяльність в Іспанії. За свої ліберальні ідеї він був звинувачений у єресі та ув'язнений інквізицією до тюрми, але згодом замирився з церквою. Тим часом у Перу розвивається сатирична література, близька до костумбризму. Монах Франсіско дель Кастільо (1716—1770) був автором таких сатиричних п'єс, серед яких виділяються «Завоювання Перу», «Мітрідат, цар Понтійський» та інтермедія «Про суддю та сутяги». Інші сатирики цього періоду — Алонсо Карріон де ла Вандера (1714—1783), автор книги «Поводир сліпих мандрівників», що розповідає про подорож від Ліми до Буенос-Айреса, та Естебан Терралья-і-Ланда, сатиричний поет, автор книги «Ліма всередині та зовні» (1797).

Останній період колоніальної літератури — це рубіж XVIII та XIX століть, епоха Емансипації, тобто зародження перуанської національної самосвідомості. Подібно до французьких енциклопедистів, на чолі цього процесу стали редактори першого великого американського часопису «Перуанський Меркурій», які створили «Патріотичне Товариство» (Sociedad de Amantes del País): Іполіто Унануе, Торібіо Родрігес де Мендоса, Хосе Бакіхано-і-Карріо.

Лірикою виділяється Маріано Мельгар (1791—1815) з міста Арекіпа, у віршах якого вбачається романтизм і поєднується культурна поезія з індіанськими народними піснями. Він взяв участь у боротьбі за незалежність і був розстріляний у 1815 році, а дві збірки його віршів були видані посмертно: «Лист Сільвії» (1827) та «Вірші» (1878). Інший поет епохи Емансипації — Хосе Хоакін Ольмедо (1780—1847), що народився в Гуаякілі, був депутатом першого Конгресу Республіки Перу та послом в Англії. Його основний твір — «Ода на перемогу при Хуніні», епічна поема в стилі неокласицизму, що оспівує перемогу Болівара у Хунінській битві. У сфері політичної літератури виділяється Хосе Фаустіно Санчес Карріон (1787—1825), захисник системи республіканського правління та автор «Листа Сайянського відлюдника». Варто згадати також лімського священника Хосе Хоакіна де Ларріва (1780—1832), дуже «їдкого» сатиричного поета та журналіста.

Республіка. XIX століття Першими літературними напрямами незалежного Перу були костумбризм і романтизм, але невдовзі розвинувся і реалізм.

Костумбризм

Костумбризм був літературною течією, чиї представники приділяли першорядну увагу звичаям і традиціям народів, або схвалюючи їх, або ж критикуючи та висміюючи. Перуанський костумбризм зародився близько 1830 і тривав до 1850-х років. До цього періоду належать два сатиричні поети та драматурги. Перший — Феліпе Пардо-і-Альяга (1806—1868), який суворо засуджував перуанську дійсність у своїх комедіях («Плоди освіти», «Сиротка в Чоррільосі» та «Дон Леокадіо та річниця Аякучо»), статтях («Мандрівка» та інші) та епіграмах. Він вважав народні звичаї варварськими та потворними та критикував політиків за амбітність та брак патріотизму. Другий представник костумбризму Мануель Ассенсіо Сегура (1805—1871), на відміну від аристократа та консерватора Пардо-і-Альяга, виступав за демократичні цінності, що відбивалося у його комедіях характерів. Він написав 17 п'єс, зокрема «Кицька», «Сержант Кануто» та «Три вдови». Близькою до костумбризму є також творчість Рікардо Пальми (1833—1919), автора «Перуанських переказів», в якому він оповідає історію Ліми та Перу інкської, колоніальної та республіканської епохи, поєднуючи елементи справжньої історії з власними вигадками.

Романтизм Романтизм прийшов із Європи до Перу із запізненням — зародився на початку 1850-х років, і тривав до кінця століття, поступившись місцем реалізму. Поетами-романтиками були вже згадуваний Рікардо Пальма, чиї вірші відрізняються глузливим ставленням до деяких аспектів реальності, і Карлос Аугусто Салаверрі (1830—1891), позашлюбний син президента Перу Феліпе Сантьяго Салаверрі, розстріляного в 1836 році. Поезія Салаверрі зібрана в чотирьох книгах: «Діаманти та перли», «Світанки й сяйво», «Листи ангелу» й «Таємниці могили». Його віршам притаманна меланхолійна ніжність, пристрасть і песимізм.

Реалізм і натуралізм

Після Тихоокеанської війни (1879—1883) почався рух проти романтизму, який представляв Мануель Гонсалес Прада (1844—1918) — автор книг «Вільні сторінки» та «Години боротьби». У своїх творах він піддає критиці політиків, відповідальних, на його думку, за поразку у війні. Окрім цього він критикує релігійні установи й літераторів-сучасників. Його поезія стояла у витоках модернізму.

Характерною рисою цієї епохи було виникнення групи жінок-письменниць, чимало з яких, втративши своїх чоловіків та синів на війні, були змушені самі заробляти на життя. Вони писали романи, які можна визначити як реалістичні. Так, Мерседес Кабельо де Карбонера (1845—1909) написала 6 романів, з яких найбільшим успіхом користувалися «Бланка Соль» (1888), «Наслідки» (1890) і «Змовник» (1892). Вона також писала численні статті та нариси на літературні та соціальні теми, виступаючи, зокрема, за емансипацію жінок. Залишившись несприйнятою і зазнавши нападок з боку авторів-чоловіків, вона закінчила свої дні у психіатричній лікарні. Клоринда Матто де Турнер (1852—1909), романістка і журналістка з міста Куско, стала провісницею індіхенізму. Її роман, «Птахи без гнізда», розповідає про індіанця, який страждає від зловживань релігійної та політичної влади. Марія Ньєвес-і-Бустаманте (1861—1947) з Арекіпи — авторка історичного роману «Хорхе, син народу» (1892) про громадянську війну 1856—58 рр.

XX століття

Модернізм

Модернізм розвивався в Перу, починаючи з поеми «До кохання» Мануеля Гонсалеса Пради, опублікованої в газеті «Ель Комерсіо» в 1867 році, де поєднуються різні поетичні жанри європейського походження. Цей напрямок незабаром поширився по всій Латинській Америці, породивши таких поетів, як Хосе Марті на Кубі, Рубен Даріо в Нікарагуа, Леопольдо Лугонес в Аргентині тощо.