Плисове́ — село в Україні, у Лозівському районі Харківської області. Лежить у межах української етнічної території — Приорілля. Станом на 2001 рік населення становило 537 осіб. Наразі (2019 р.) в селі зареєстровано 378 мешканців, з яких фактично мешкає близько 200 осіб. До 2020 року орган місцевого самоврядування — Плисівська сільська рада.
Географія
Село Плисове розташоване в балці Плисова, по якій протікає пересихаючий струмок з декількома загатами. Струмок через 7 км впадає в річку Орілька. На відстані 600 метрів лежить село Новоєгорівка (Первомайський район), за 3 км Червоний Степ (Берестинський район) та Тарасівка (Берестинський район), за 9 км станція Краснопавлівка. У селі в річку Плесову впадає Балка Жидова.
Історія
І. Ранній час
За даними Д. І. Багалія на території нинішнього села Плисове, станом на 1913 рік, налічувалося п'ять земляних насипів заввишки 0,7—1,5 м, ймовірно, періоду ІІІ тис. до н.е — І тис. н. е. На сьогодні ці насипи збереглися в кількості трьох, проте, у зв'язку із сільськогосподарською діяльністю, вони піддалися значній руйнації.
ІІ. Період Середньовіччя
До складу Київської Русі територія села не входила. Межиріччя Орелі та Орільки було територією суто кочових племен. Зваживши на воєнні кампанії Київської Русі проти згаданих племен, варто зазначити, що особливої інтенсивності вони набули у відносинах із печенігами та половцями, що прийшли згодом.
На території краю відбувалися події, пов'язані з невдалим походом проти половців князя Ігоря Святославовича, військо якого розбили в 1185 році. Чимало дослідників вважають, що битва відбулася між річками Оріль та Орілька, тобто на території, до якої належить і село Плисове.
За свідченням М. С. Грушевського, печеніги володіли територією, до якої належить село Плисове, у період з Х до середини ХІІ століття. Половці, що витіснили печенігів, володіли вказаною територією до часів монголо-татарської навали, періодично чинячи опір натиску Київської Русі.
Значною інтенсивністю протистояння половців Київській Русі характеризувалися періоди початку та останньої чверті ХІІ століття. У ці часи зростає кількість походів князів у степи Орільки.
Прикладом подібних походів, за Грушевським, є похід переможний 1168 року князя Мстислава Ростиславовича разом із дванадцятьма іншими князями у степи Орелі, де він мав змогу зруйнувати кочовища половців та узяти велику здобич.
У першій половині ХІІІ століття половців витісняють монголо-татари. Їх навала на сотні років перетворює половецький степ на Дике Поле.
ІІІ. Новий Час На початку існування Запорізької Січі територія села не входила до її складу. Але пізніше територіально опинилася у складі Орільської паланки.
Після скасування Запорізької Січі (1775) козаки разом із селянами-втікачами осідали по берегах річок Оріль, Орілька, Тернівка, Бритай, Берека, утворюючи зимівники-хутори. Це твердження засвідчене тим фактом, що від початку село Плисове мало назву «Козачий хутір» (імовірно, у складі загальної назви).
Однією з перших згадок про село є Указ Павла І (1796), яким заборонено самовільний перехід селян із помістя в помістя, а землями, що лишалися за царською казною (тобто не віддавалися в користування панам), стали території між річками Оріль та Орілька з селом Плисове та декількома іншими хуторами. Зваживши на цей факт, можна висловити припущення, що село утворили приблизно в останній чверті XVIII століття.
Починаючи з 1780 року, межиріччя Орелі та Орільки належить Слобідсько-Українській губернії, а з 1796 року Орільські (Водолазькі) хутори, до яких належало й Плисове, входять до складу Павлоградського повіту Катеринославської губернії.Історія Закутнівки
Проте Указом від 29 жовтня 1820 року Орільско-Водолазькі хутори передано до Слобідсько-Української губернії. 13 травня 1821 року Плисове у складі Водолазьких хуторів віднесли до Валківського повіту, але вже 1822 року — до Зміївського.
У ці ж роки формується й назва села за географічним принципом: «Плисове» — від річки Плиси (Плеса, Плесова тощо). Як і Орілька, річка мала численні й глибокі плеса.
У 1826 році указом харківського губернатора волосним центром Орільських хуторів стала слобода Преображенська, до якої віднесено й хутори Верхній та Нижній Плисові. За відомостями 1906 року про населені пункти Преображенської волості до неї належало і плисівське товариство.
З документів Державного архіву Харківської області(ДАХО) відомо, що у серпні-вересні 1847 року у Плисівських Хуторах, як і на решті території Зміївського повіту, лютувала епідемія холери. Відтак 9 мешканців Плисового захворіло, 1 з них помер. Першим захворілим був Семен Денисенко.
Також за документами ДАХО відомо про набір рекрутів серед мешканців села Плисове, якими в 1869 році стали Синило Трофим Яремович, Білоцерківський Семен Васильович, Моргун Микита Кіндратович, а у 1872 році — Огульчанський Степан Павлович.
За результатами обліку хлібних запасів Плисівської громади у 1897—1898 рр. встановлено 355 ревізьких душ, що вказує на наявність у селі на той час не менш як 355 домогосподарств.
Відомо також, що на початку XX століття у Плисовому існувала насосна станція: воду спеціально сконструйованим каналом постачали на залізничну станцію Біляївка.
Багато плисівців брали участь у військових конфліктах початку 20 століття у складі військ Російської імперії.
У 20-х рр. у селі була сільська рада, загальна для Верхнього та Нижнього Плисового, трикласна школа, яку відвідували більш ніж 80 учнів (учителями були: Олександренко Іван Павлович та Олександренко Віра Олександрівна), фельдшерсько-акушерський пункт, православна Миколаївська церква (у 1896 році священником був Ястремський Іоанн, а вже у 1908 — випускник Київської духовної академії, кандидат богослов'я Філевський Іван Павлович; псаломщикомами у різний час були Ястремський Євген Миколайович, Сулима Порфирій Григорович). 1923 року, після розділу Зміївського повіту, село територіально належить до новоствореного Лозівського району Харківської губернії (пізніше — області).
У часи колективізації (1929—1933) на території Нижнього та Верхнього Плисового створюється чотири колгоспи: «Колос», «Ім. Петровського», «Труд» — у Нижньому та «Червоне поле» — у Верхньому Плисовому. За свідченням старожилів, люди до колгоспів йшли практично примусово, вступ супроводжувався експропріацією майже усього майна, що могло бути засобами виробництва (реманент, худоба, посівні матеріали і т. д.).
Трагічною сторінкою в історії села став голод 1932—1933 років. Смертність за період з 1928 по 1933 рр. у чотири рази перевищила смертність попередніх років. А за 1932—1933 роки цей показник сягнув 223 осіб, що було максимальним показником по Лозівському району. Про жахливі наслідки Голодомору серед ще живих плисівців було зібрано такі свідчення:
У період з 1935 по 1940 рік за радянської влади церкву зруйнували (фундамент згодом забрали німці в часи окупації). Стояла церква в тому місці, де нині пам'ятник полеглим у Другій світовій війні. Після руйнації лишався невеличкий будиночок, що в повоєнні роки прилаштували під школу чи хату-читальню.
Згідно з картою 1937 року, приватні сільськогосподарські угіддя на той час простягались від межі із Ново-Єгорівкою й до балки на межі з Миронівкою (у Верхньому та Нижньому Плисовому налічувалось понад 450 дворів).
На той час і аж до 70-х — 80-х рр. Верхнє та Нижнє Плисове носили народні назви Кобилодзвони та Шкапці відповідно, а самі об'єднували у своєму складі низку хуторів: Галанівку, Дейківку, Трохимівку, Юхимівку, Голубівку.
Іншими характерними для Плисового етнонімами стали: Холоша — нині вулиця Спортивна, Вершина — кінець вулиці ім. Моргуна сьогодні, Кубирла — Ново-Єгорівка, Макорти — поля, що прилягають до річки Орільки, Євгеєва, Куряча, Солона, Зайцівська балки.
11 жовтня 1941 року село було окуповане німецько-нацистськими загарбниками.
За часів Німецько-радянської війни на фронт було комісовано більше двохсот осіб, з них не повернулося більше ста.
Один із мешканців села — Моргун Микола Іванович у 1943 році став Героєм Радянського Союзу, одним із перших форсувавши Дніпро у районі смт Лоєв (Білорусь).
Неодноразово територією села проходила лінія фронту. Зокрема, 26 січня 1942 року, під час проведення Барвінково-Лозівської операції, село було зайняте військами Червоної армії. У Плисовому базувався 699 стрілецький полк 393 стрілецької дивізії, який впродовж зими та весни у взаємодії з іншими бойовими одиницями 6 Армії Південно-Західного фронту вів наступ у західному напрямку. В березні 1942 року відбувся один із найбільш кривавих боїв на території Плисового. У північній частині села (поле № 1) тоді загинуло багато червоноармійців, яких плисівці ховали просто у скотомогильнику.
Серед мирного населення, за свідченнями очевидців, жертв не було, окрім полонених молодих дівчат, яких забирали на примусові роботи до Німеччини. Репресивної політики у відношенні селян, за переказами, теж не було.
Остаточно село було визволене 14 вересня 1943 року бійцями 100-го та 101-го гвардійських стрілецьких полків 35-ї гвардійської стрілецької дивізії. При цьому, практично усі хати Верхнього Плисового та частина домогосподарств Нижнього Плисового були спалені німецькими окупантами при відступі. Мешканцям, що лишилися без житла, після визволення довелось жити у землянках, які їм допомагали будувати підлітки із Ново-Єгорівки. Під час війни «Колос» зазнав руйнації, тому було прийняте рішення із усіх існуючих потужностей створити сільськогосподарську артіль «Зоря комунізму», що пізніше стала колгоспом. У різні часи колгосп очолювали: Василь Іванович Андрущенко, Іван Володимирович Макалюк, Григорій Садовничий, Микола Прокопович Грузін, Чуйко Олександр Сергійович, Кулипка Іван Сергійович. Останнім головою правління був Безверхній Микола Іванович. Усі голови колгоспу «Зоря Комунізму» були не-плисівцями, окрім Андрущенка В. І.
Потужностями новоствореної артілі у 1961 році були: два господарські двори у Нижньому Плисовому (бригада № 1) та господарський двір у Верхньому Плисовому (бригада № 2), що мали у своєму складі тракторний парк, кузню, молочнотоварні ферми, конюшні, склади. Також були теплиці, плодово-ягідний сад, на Курячій балці вирощували курей. До якогось часу на Вершині була вітряна мельниця. Пізніше з'явилася електрична, олійниця, тік.
За різних часів колгосп займався розведенням шовкопрядів, бджільництвом, вівчарством, птахівництвом, розведенням ВРХ, коней, свиней, садівництвом, овочівництвом, рибальством. Все ж основним напрямком діяльності було рослинництво: вирощування технічних та зернових культур. Із сільським господарством у той час було важко: більше двох тисяч гектарів орної землі оброблялись здебільшого вручну жінками. Критична ситуація спостерігалась і у праці жінок на фермах. До того ж, працювати доводилось і на власній садибі, що теж становило складність: іще до початку 60-х років зерно на борошно вдома мололи жорнами, а хати топили сонячнищем, зібраним восени на полі. Починаючи із 60-х рр., у зв'язку зі значною урбанізацією, спостерігається міграція селян до міста: населення поступово зменшується. Багато плисівців у повоєнний період емігрували з України: в Канаду, Австралію, Сполучені Штати. В цей час активізуються процеси найму на сезонні роботи мешканців західних регіонів України, деякі з них залишились на постійне місце мешкання.
Але вже починаючи із 70-х рр. спостерігається поліпшення у технічному стані колгоспу, значної ваги набирає використання пестицидів та добрив у технології вирощуваних культур, зростає кількість кваліфікованих спеціалістів, задіяних у роботі колгоспу.
Такі процеси, а також натхненна праця колгоспників, призвели до двократної перемоги у Всесоюзному соціалістичному змаганні у 1982 та 1984 рр. Колгосп «Зоря комунізму» виборов право бути володарем Трудового Знамені ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР, ВЛКСМ та ВЦСПС.