Георгіанська епоха () — доба в історії Великої Британії з 1714 до 1830—1837 років, названа на честь королів Георга I, Георга II, Георга III та Георга IV з Ганноверської династії. Іноді до георгіанської епохи також зараховують відносно коротке правління Вільгельма IV (1830—1837). В межах періоду також виокремлюють епоху Регентства, коли Георг, принц Уельський і майбутній король Георг IV, був регентом батька, короля Георга III, під час його хвороби у 1811—1820 роках. Перехід до вікторіанської епохи характеризувався відходом від раціоналізму і впровадженням у культурі романтизму та містицизму.
Термін георгіанський зазвичай використовують щодо соціальної, політичної історії та архітектури. Термін августинська література стосується августинської драми, августинської поезії та августинської прози у 1700-1740-х роках. Термін августинський означає вагомий вплив латинської літератури часів стародавньої Римської республікиRoger D. Lund, Ridicule, Religion and the Politics of Wit in Augustan England (Ashgate, 2013), ch. 1..
Термін георгіанська епоха не використовується щодо часів правління двох правителів з таким ім'ям у XX столітті — Георга V (1910—1936) та Георга VI (1937—1952).
Мистецтво та культура
Георгіанське суспільство та його проблеми добре описані в романах таких письменників як Даніель Дефо, Джонатан Свіфт, Семюел Річардсон, Лоренс Стерн, Мері Шеллі та Джейн Остін, характеризуються архітектурними спорудами Роберта Адама, Джона Неша та Джеймса Ваєта та появою неоготичного стилю.
Розквіт мистецтва найяскравіше виявився у творах поетів-романтиків, як-от Семюел Тейлор Колрідж, Вільям Вордсворт, Персі Біші Шеллі, Вільям Блейк, Джон Кітс, Джордж Байрон та Роберт Бернз. Їхня творчість започаткувала нову поетичну епоху, що характеризувалася яскравістю та барвистістю мови, що викликає піднесеність у читача.
Картини Томаса Гейнсборо, сера Джошуа Рейнольдса та раннього Вільяма Тернера і Джона Констебла показували зміни за час георгіанської епохи, як і роботи ландшафтних дизайнерів, як-от Ланселота Брауна.
Зразками георгіанської архітектури є единбурзький Ньютаун, Георгіанський Дублін, Грейнджер-таун в Ньюкасл-апон-Тайн, Георгіанські квартали в Ліверпулі, Бристолі, Баті.
Музика Джона Філда, Генделя, Гайдна, Клементі, Йоганна Крістіана Баха, Вільяма Бойса, Моцарта, Бетховена та Мендельсона була найбільш популярною в Англії цих часів. До георгіанської епохи належить поява королівського та національного гімну Великої Британії «Боже, бережи короля», вперше зафіксованого в 1745 році.
Гранд-тур Розпал такого звичаю як гранд-тур припав на XVIII століття і пов'язаний із вищим суспільством георгіанської Британії. Молоді англійці з вищих верств суспільства подорожували до Італії через Францію та Нідерланди з інтелектуальних та культурних цілей. Історик Едвард Ґіббон вважав гранд-тур корисним для інтелектуального саморозвиткуE. Chaney, «Gibbon, Beckford and the Interpretation of Dreams, Waking Thoughts and Incidents», The Beckford Society Annual Lectures (London, 2004), pp. 25–50.. Подорож або перебування за кордоном зазвичай тривали рік або більше. Гранд-тур призвів до завезення до Англії мистецьких колекцій та поширення італійської моди. Звичай також сприяв популяризації стилю макароні, що зробило його модним у другій половині XVIII століттяAmelia Rauser, Hair, Authenticity, The Self Made Macaroni (Johns Hopkins University Press, Fall 2004) p. 101..
Соціальні зміни
Георгіанська епоха була часом вагомих соціальних змін у Великій Британії, зокрема, з початком промислового перевороту розпочався процес соціального розшарування на класи, а відтак — формування за своїми ідеями протилежних політичних партій, як-от ліберальних вігів та консервативних торі.
У сільських місцевостях під час аграрної революції відбулися значні зміни, які полягали у міграції, спустошенні невеликих громад, зростанні міст та зародженні інтегрованої транспортної системи, однак через те, що сільські громади занепали, а працевлаштування стало дефіцитним, почалася масова еміграція до північноамериканських колоній, які в цей час відокремилися від імперії і стали Сполученими Штатами Америки, та інших колоній.
Євангельська релігія та соціальна реформа В Англії євангельський рух всередині Церкви Англії та поза нею набув поширення наприкінці XVIII — на початку XIX століття. Рух виник на противагу традиційній релігійній чутливості, кодексу честі вищих класів та відповідній поведінці із сумлінним дотриманням ритуалів. Джон Веслі (1703—1791) та прихильники його ідей проповідували релігію відродження, намагаючись навернути людей до особистих стосунків із Ісусом Христом через читання Біблії, регулярні молитви та особливо досвід відродження. Веслі проповідував 52 тисячі разів, закликаючи чоловіків та жінок «викупити час» та врятувати свої душі. Веслі не позиціонував себе поза Церквою Англії, але після його смерті його прихильники створили релігійні організації поза нею, зокрема, Методистську церквуAnthony Armstrong, The Church of England: the Methodists and society, 1700—1850 (1973).. Вона була поруч із нонконформістськими церквами, баптистами, пресвітеріанцями, конгрегаціоналістами, унітаріанцями, квакерами. Однак нонконформістські церкви зазнали меншого впливу такого «відродження»Asa Briggs, The age of improvement, 1783—1867 (1959), pp. 66–73..
Англіканська церква залишилася домінантною в Англії, однак у ній зростала фракція прихильників євангельського відродження — так звана «Низька Церква». Серед його лідерів були Вільям Вілберфорс та Ганна Мор. Рух досяг вищих класів суспільства через секту Клемгема. Євангелісти не прагнули до політичних реформ, натомість віддавали перевагу спасінню душ шляхом звільнення рабів, скасування дуелей, заборони жорстокого поводження з дітьми та тваринами, припинення участі в азартних іграх та уникнення легковажності в суботу; вони читали Біблію щодня. Згідно з їхнім ученням, Бог вважає, що всі душі рівні, проте не всі тіла, і через це євангелісти не виступали проти соціальної ієрархіїJohn Rule, Albion's People: English Society 1714—1815 (1992), ch. 2–6.Wood, Lisa (2003). Modes of Discipline: Women, Conservatism, and the Novel after the French Revolution. Lewisburg, PA: Bucknell University Press. pp. 42–44..
Імперія У часи георгіанської епохи Велика Британія продовжувала вести війни, основним її суперником була Франція. Основними конфліктами доби за участі Великої Британії були Семирічна війна (1756—1763), відома у США як франко-індіанська війна, Американська революція (1775—1783), французькі революційні війни (1792—1802), наполеонівські війни (1802—1815) та Ірландське повстання 1798 року. Британія перемогла в більшості із цих конфліктів, окрім Американської революційної війни, у якій країна опинилася наодинці проти новоутворених Сполучених Штатів, а також Франції, Іспанії та НідерландівJeremy Black, Crisis of Empire: Britain and America in the Eighteenth Century (2010)..
Втрата «тринадцяти колоній» стала національною трагедією. Британські та іноземні оглядачі вважали це завершенням існування Великої Британії як великої держави. У Європі війни проти Франції тривали майже чверть століття — із 1793 по 1815. Велика Британія організувала різні міждержавні коаліції, використовуючи свою грошову систему для фінансування піхоти і зміцнюючи свій Королівський флот для встановлення контролю над морями. Перемоги над Наполеоном у Трафальгарській битві (1805) та битві при Ватерлоо (1815) на чолі з адміралом Нельсоном та герцогом Веллінгтоном відповідно принесли почуття тріумфу та посилили політичну реакціюEliga H. Gould, «American independence and Britain's counter-revolution», Past & Present (1997) #154 pp. 107–41..
Експансія Британської імперії в Азії просувалася завдяки діяльності Ост-Індської компанії, особливо під керівництвом Роберта КлайваP. Bruce Buchan, «The East India Company 1749—1800: The evolution of a territorial strategy and the changing role of the directors.» Business and Economic History (1994): 52–61.. Капітан Джеймс Кук був найбільш визначним дослідником і географом, який завдяки силам Королівського флоту розширював володіння імперії, особливо в Австралії та Тихому океаніJohn McAleer, and Nigel Rigby, Captain Cook and the Pacific: art, exploration and empire (Yale UP, 2017).. Замість спроб повернути втрачені північноамериканські колонії британці змогли збудувати в Азії значно більшу Другу Британську імперію, яка перебувала в стані розквіту в часи Вікторіанської та Едвардіанської епох, які слідували за ГеоргіанськоюG. C. Bolton, «The Founding of the Second British Empire.» Economic History Review 19.1 (1966): 195—200..
Розвиток торгівлі в імперії
Георгіанська епоха була періодом розквіту британської торгівлі, оскільки підприємці змогли отримати більше ринків збуту по всьому світу. У 1720-х роках Британія була однією з найрозвинутіших країн світу; Даніель Дефо писавJulian Hoppit, A Land of Liberty?: England 1689—1727 (2000), p. 344.:
Основною ціллю Великої Британії (окрім захисту метрополії від іноземного вторгнення) було створення всесвітньої торговельної мережі для своїх купців. Це потребувало потужного Королівського флоту, який був би здатен забезпечити гегемонію над морями в усьому світі. Британський уряд зміцнив приватний сектор економіки, інкорпорувавши численні приватно фінансовані компанії, розташовані у Лондоні, для створення торговельних постів по всьому світу та створюючи імпортні й експортні бізнеси. Кожна компанія отримала право монополії від уряду в певній частині світу. Першою такою організацією стала Московська компанія, створена 1555 року для торгівлі з Московією і пізніше з Російською імперією. Іншими провідними компаніями були Ост-Індська компанія (1600) та Компанія Гудзонової затоки (1670) в Канаді. 1660 року для торгівлі в Африці було створено Королівську Африканську компанію, яку ліквідували 1752 року. Участь у значних військових конфліктах у 1740—1783 роках позитивно вплинула на британську торгівлю; Британії вдалося налагодити вигідні торговельні відносини зі США та домінувати у торгівлі з Індією, а також работоргівлі, торгівлі цукром та торгівлі, яка йшла із Західної Африки та Вест-Індії. Решта тогочасних європейських держав значно менше концентрувалися на питанні торгівлі; окрім Великої Британії, значну увагу кооперації приділяли НідерландиEric J. Evans, The forging of the modern state: early industrial Britain, 1783—1872 (1996), p. 31..
Основною політикою Британії стосовно її колоній був меркантилізм. Він передбачав об'єднання зусиль держави та купців задля збільшення політичної влади та прибутків відповідно. Уряд Великої Британії підтримував британського виробника торговельними бар'єрами, законами, субсидіями промисловим виробникам, маючи на меті якомога збільшити експорт та мінімізувати імпорт. Урядові довелося боротися із контрабандою, до якої вдавалися капіталісти з американських колоній, щоб обійти заборону на торгівлю із французами, іспанцями та нідерландцями. Мета політики меркантилізму загалом полягала у створенні сальдо, за якого золото і срібло прямували до Лондона. Уряд отримував свою частку прибутку від збирання податків та мит, а решта діставалася торговцям. Більшість своїх доходів уряд витрачав на зміцнення Королівського флоту, який, окрім захисту метрополії та колоній, іноді вдавався до захоплення колоній інших держав. Велика Британія використовувала свої колонії виключно задля власного збагачення, не дбаючи про добробут та економічний розвиток у самих колоніяхWilliam R. Nester, The Great Frontier War: Britain, France, and the Imperial Struggle for North America, 1607—1755 (Praeger, 2000), p. 54.Hoppit, A Land of Liberty?: England 1689—1727 (2000), pp. 334–38.Julian Hoppit, «The Myths of the South Sea Bubble», Transactions of the Royal Historical Society (1962), 12#1 pp. 141—165..
Політичні і соціальні заворушення