Ракова алея (фр. Allée du Cancer) — регіональна назва 137-кілометрової ділянки землі вздовж річки Міссісіпі між Батон-Руж і Новим Орлеаном, у штаті Луїзіана, де розташовано понад 200 заводів з перегонки нафти і нафтопереробних підприємств. На цю територію припадає 25% нафтохімічного виробництва в США. Регіон вважається пожертвуваною зоною. На Раковій алеї сорок шість осіб на мільйон ризикують захворіти на рак, тоді як середній показник по країні становить приблизно тридцять осіб на мільйон. Аномально високий ризик захворювання на рак і концентрація нафтохімічних підприємств надихнули на прізвисько «Ракова алея».
Крім того, дослідники виявили, що расова нерівність у ризику захворювання на рак через забруднення повітря погіршується зі збільшенням концентрації меншин у регіоні. Люди в районах з переважанням чорношкірого населення ризикують на 16% більше, ніж у районах з переважанням білошкірого населення, а імовірність захворіти в районах з низьким рівнем доходу на 12% більше, ніж у районах з високим рівнем доходу. Лідери громади, такі як Шерон Лавін, очолили протест проти розширення нафтохімічної промисловості на Раковій алеї, а також проти пов'язаних з цим расової та економічної нерівності.
Історія
У 1987 році, коли мешканці однієї з вулиць у Сент-Гейбріелі (Луїзіана), переважно афроамериканці з низьким рівнем доходу, помітили велику кількість випадків захворювання на рак у своїй громаді, їй була присвоєна назва «Ракова алея». По мірі того, як подібні випадки ставали все більш поширеними в навколишніх районах, «алея» розрослася і охопила 137 кілометрів вздовж річки Міссісіпі.
Округ Сент-Джеймс складається з 48,8% афроамериканців. 16,6% її населення живе в бідності. Однак ця демографічна ситуація не відображається на зайнятості на виробничих підприємствах. Обстеживши 11 заводів округу Сент-Джеймс, дослідники виявили, що на цих підприємствах працює лише від 4,9% до 19,4% афроамериканців, що є надзвичайно низьким показником у порівнянні з загальною кількістю населення.
У 2019 році Луїзіана посіла п'яте місце за рівнем смертності від раку в США. У той час як середній показник по країні становить 149,09 смерті на 100 000, у Луїзіані він становив 168,1 смерті на 100 000. Однак, за даними Статистичного центру Американського онкологічного товариства, фактори ризику розвитку раку в Луїзіані в багатьох категоріях відповідають середнім показникам по країні. За відсотком жителів з надмірною вагою та ожирінням штат посідав 3 і 4 місця в країні в 2017 і 2018 роках. Луїзіана також посіла 6 місце в країні за кількістю людей, які захворіли на рак між 2014 і 2018 роками.
У 2018 році дані показали, що Луїзіана посіла п'яте місце в країні за загальним обсягом викидів на квадратну милю. У 2018 році в Луїзіані з населенням 4,67 мільйона осіб було вироблено 4 мільярда кілограмів відходів, що на 5,3% менше, ніж у 2000 році (9,4 мільярда), незважаючи на зростання населення та промисловості за той самий період часу. У 2003 році сім з десяти заводів штату з найбільшими комбінованими викидами на території та за її межами були розташовані в Раковій алеї, і чотири з десяти заводів з найбільшими викидами на території штату були розташовані там само.
У 1969 році компанія DuPont відкрила завод з виробництва хімічної речовини хлоропрену, основного інгредієнта неопрену. У 2015 році завод було продано японській хімічній компанії . Територія, що безпосередньо прилягає до заводу з виробництва неопрену Denka/DuPont в окрузі Сент-Джон-Баптист, була визнана Агентством з охорони навколишнього середовища як така, що несе ймовірність захворіти на рак через забруднення повітря у понад 700 разів вищу, ніж у середньому в країні.
Ракова алея — це відома пожертвувана зона. Пожертвувана зона визначається як географічна територія, яка була забруднена небезпечними хімічними речовинами. Цей термін виник під час холодної війни для опису територій, забруднених внаслідок видобутку та переробки урану для створення ядерної зброї. Сьогодні визначення цього терміну розширили, включивши до нього будь-яку територію, що зазнає непропорційного впливу небезпечних забруднювачів.
Громадські організації
Несправедливість в Раковій алеї призвела до того, що люди, які живуть у певній місцевості, працюють разом, щоби боротися за свої спільні інтереси. Зазвичай це стосується історично недостатньо представлених груп. З 1970-х років деякі громади брали участь в заходах за недопущення будівництва нових заводів на цій 137-кілометровій ділянці землі.
У 1996 році компанія Shintech Inc. оголосила про створення трьох нових заводів з виробництва полівінілхлориду (ПВХ) у місті Конвент, штат Луїзіана. У 1997 році штат Луїзіана видав компанії Shintech дозвіл на реалізацію проєкту, незважаючи на те, що компанія визнала, що ці заводи будуть щорічно викидати в повітря понад 282 000 кілограмів забруднюючих речовин. Населення в радіусі восьми кілометрів від місця розташування цих заводів на 81% складається з афроамериканців, у порівнянні з населенням округу, яке складається з афроамериканців лише на 49%.
Мешканці Конвента не погодилися з цим рішенням. У відповідь коаліція під назвою «Громадяни Сент-Джеймса за довкілля» привернула увагу багатьох правових груп, зокрема Клініки екологічного права університету Тулейн та Фонду правового захисту клубу Сьєрра. Командна робота громадських організаторів та правових груп дала змогу вести юридичні баталії проти компанії, і в 1998 році компанія Shintech вирішила відмовитися від своїх проєктних планів.
Ще одним яскравим прикладом роботи громадських організацій на Раковій алеї є марш, організований у 1988 році Асоціацією орендарів узбережжя Мексиканської затоки та Грінпіс. Ці групи зібрали протестувальників по всьому округу, намагаючись підвищити обізнаність про проблеми зі здоров'ям та навколишнім середовищем, які створює виробництво. Одна з головних перемог руху за екологічну справедливість була здобута в 1992 році, коли 750 мешканців маленького містечка Воллес розпочали судовий процес, який зрештою переконав компанію «Formosa» побудувати свій завод з переробки целюлози в іншому місці.
Однак, наміри корпорації «Formosa» не зупинилися на цьому, як не зупинився і спротив громадських організацій. «Formosa Plastics» запропонувала проєкт «Саншайн» — промисловий комплекс вартістю 9,4 мільярда доларів, який був би розташований на західному березі округу Сент-Джеймс і який, за оцінками, повинен був стати нафтохімічним і пластмасовим проєктом, що завдав би найбільшої шкоди навколишньому середовищу — 13 628 086 тонн викидів парникових газів на рік. Запропонований комплекс повинен був займати 10 км і розташовуватися за милю від місцевої початкової школи, що викликало занепокоєння місцевих жителів і захисників довкілля. 15 січня 2020 року «RISE St. James», релігійна громадська організація членів громади округу Сент-Джеймс, спільно з неприбутковою природоохоронною організацією , громадською організацією і неприбутковою організацією «Здорова затока» (англ. Healthy Gulf) подала до суду на адміністрацію Дональда Трампа за дозвіл на будівництво нафтохімічного комплексу, запропонованого компанією «Formosa Plastics». Позов мав на меті визнати недійсним дозвіл корпусу інженерів армії США на виконання , виданого за рік до цих подій. З'ясувалося, що незалежні археологи, яких найняла «Formosa Plastics», виявили, що під ділянкою площею 9 км, на якій компанія планувала побудувати свій нафтохімічний комплекс, у безіменних могилах були поховані раби. Посилаючись на порушення федеральних законів при схваленні знищення водно-болотних угідь, лінії захисту регіону від стихійних лих, що поступово зменшувалася, а також на нездатність захистити воду, повітря і здоров'я навколишніх громад, і порушення , позов вимагав скасування дозволу, виданого у вересні 2019 року, а також проведення оцінки впливу на довкілля. 4 листопада 2020 року корпус інженерів армії США оголосив про свої плани призупинити дозвіл на реалізацію проєкту «Саншайн», що стало приємною перемогою для організацій та окремих осіб, які прагнули екологічної справедливості.
Хоча за діями компанії «Formosa Plastics» в окрузі Сент-Джеймс ще варто стежити, важко ігнорувати безправ'я та експлуатацію чорношкірих людей, що тривають протягом багатьох поколінь. «Одна деспотична економіка породжує іншу», — говорить з цього приводу Барбара Л. Аллен, професорка суспільних наук політехнічного інституту і університету штату Вірджинія. Вона продовжує: « була побудована на тілах рабів. Хімічний коридор несе відповідальність за тілесний тягар на нащадках рабів». Її слова особливо доречні у зв'язку зі створенням робочих місць, які обіцяють з кожним новим заводом у Раковій алеї. У Сент-Гейбріелі округу Ібервіль, де в радіусі 16 кілометрів розташовано 30 великих нафтохімічних заводів, лише 9% робочих місць займають місцеві жителі, а щонайменше кожен четвертий мешканець живе в бідності. Обіцяного економічного процвітання від цих великих інвестицій так і не було досягнуто, але, незважаючи на це, дозволи на створення заводів у цьому регіоні продовжують надаватися.
Критика 2 березня 2021 року Комітет Організації Об'єднаних Націй (ООН) з прав людини обговорив продовження промислових проєктів уздовж річки Міссісіпі в Луїзіані. Рада ООН з питань сучасного расизму рішуче засудила те, що вони визначили як екологічний расизм під час обговорення з експертами та іншими посадовими особами ООН:Ця форма екологічного расизму створює серйозні та непропорційні загрози для реалізації низки прав людини, зокрема права на рівність і недискримінацію, права на життя, права на здоров'я, права на достатній життєвий рівень і культурні права, для переважно афроамериканських мешканців.Думки, висловлені екологічними активістами, були підтримані Комісією з прав людини.
27 січня 2021 року президент США Джо Байден підписав указ про екологічну справедливість і сказав, що від несправедливості найбільше постраждала конкретно Ракова алея. Президент хімічної асоціації Луїзіани Грег Боузер відповів на зауваження президента Байдена щодо регіону, спростувавши у кількох статтях твердження про те, що мешканці промислового коридору мають вищий ризик захворіти на рак. Крім того, він привів дані Луїзіанського реєстру пухлин (LTR) на підтримку своїх тверджень. LTR стверджує, що збільшення смертності від раку, пов'язаного з промисловим забрудненням, не відбулося.
Активісти та місцеві жителі не погодилися з рішенням LTR. Активісти стверджували, що переписні дільниці, дані з яких бралися до уваги, охоплюють великі території, і дані не дозволяли розглядати конкретні місця поруч із хімічними заводами. Крім того, реєстр покладався на медичні записи, щоб визначити, чи був причиною смерті рак. Місцеві жителі були занепокоєні тим, що смерті від COVID-19 не були статистично пов'язані з раком, якщо жертви хворіли на нього. Ще одне занепокоєння місцевих жителів полягало в тому, що люди не мали змоги звертатися за медичною допомогою перед смертю з фінансових або соціальних причин. Оприлюднення конкретних випадків смертей або захворювань та певних даних заборонені через закон про лікарську таємницю.
Дослідження онкологічних захворювань
У своїй книзі 2012 року «Нафтохімічна Америка» фотограф і професор архітектури Колумбійського університету дослідили соціальні, екологічні та медичні наслідки нафтохімічної промисловості на Раковій алеї за допомогою фотографій, текстів та ілюстрацій в інфографічному стилі.
Раніше Ракову алею називали Хімічним коридором, доки мешканці та експерти з охорони здоров'я довкілля не виявили, що територія є розсадником онкологічних захворювань. У повітрі в цьому районі було виявлено 50 токсичних хімічних речовин, включаючи бензен, формальдегід і оксиран. Однією з найбільш небезпечних хімічних речовин у цьому районі є хлоропрен, який, за даними Агентства з охорони навколишнього середовища, може викликати рак. Лише наприкінці 1980-х років, коли мешканці району почали помічати скупчення випадків раку та викиднів на відстані кількох миль один від одного, вони почали називати цю територію Раковою алеєю.