Червоний терор в Євпаторії - червоний терор, що проводився в Євпаторії в 1917-1921 роках у періоди становлення та панування Радянської влади. Історики окремо виділяють два спалахи червоного терору: перший - взимку 1917-1918 років у перші місяці після Жовтневого перевороту, другий - з листопада 1920 по кінець 1921 років, після закінчення Громадянської війни у Криму. При цьому Євпаторія стала єдиним містом Криму, в якому терор 1918 року відкрито проводився місцевою більшовицько-лівоесерівською верхівкою, а не лише зайдлими матросами Чорноморського флоту та безвісними міськими люмпенами.

Терор зими 1917-1918 років

«Варфоломіївська ніч» січня 1918 року Євпаторія стала ареною громадянської війни ще з двадцятих чисел грудня 1917 року. Більшовизований євпаторійський гарнізон роззброювали національні частини кримських татар - "ескадронці", - вірні Раді народних представників (крайовому уряду) та офіцерська дружина під командуванням полковника А. Н. Виграна та штабс-капітана Новицького, до якої записалося до ста п'ятдесяти офіцерів, які проживали в Євпаторії. Загальна кількість місцевих більшовиків і "співчуваючих", включно з членами РСДРП(б), у розквартированих в Євпаторії військових частинах доходила до трьохсот. Сучасник згадував:

26 грудня 1917 року (8 січня 1918 року) Севастопольський ревком, який претендував на владу в усьому Криму, надіслав телеграму Раді народних представників із вимогою передати всю владу в Євпаторії місцевому ревкому і раді солдатських і робітничих депутатів. Той відповів відмовою, заявивши, що влада на всій території Криму у військовому відношенні належить Штабу кримських військ, сформованому Радою народних представників. Зіткнення ставало неминучим.

Офіцерська дружина Євпаторії тим часом роззброювала розташовані у місті військові частини та сформовані загони Червоної гвардії. При цьому було розстріляно кілька заарештованих червоногвардійців. 13 (26) січня 1918 року невідомими був жорстоко вбитий (після катувань живцем закопаний у пляжний пісок) голова євпаторійської ради Давид Караєв. Як тільки про це стало відомо (його труп вранці виявив листоноша, що проїжджав повз велосипедом), одного з Євпаторійських більшовиків було відправлено до Севастополя з інформацією, що в місті почалося побиття революціонерів і з проханням надіслати збройну силу для придушення контрреволюції. Наступного дня, 14 (27) січня 1918 року, на транспортному судні "Трувор", гідрокрейсері "Румунія", буксирах "Геркулес" і "Данай" на рейд Євпаторії з Севастополя прибув загін революційних матросів і червоногвардійців числом до півтори тисячі. Місто протягом приблизно сорока хвилин обстрілювалося з гармат гідрокрейсера, потім на берег був висаджений десант приблизно тисячу бійців. Ескадронці та офіцери залишили Євпаторію з початком бойових дій. Місто перейшло під контроль севастопольського загону та місцевих більшовиків.

У місті почалися арешти «контрреволюціонерів» — офіцерів, представників заможних класів, дворян, усіх, на кого вказували місцеві люмпени, часто з єдиною метою звести рахунки за минулі особисті образи. У пошуках зброї матроси вдиралися в будинки і виносили звідти все цінне. Тих, хто чинив опір, вбивали на місці. Заарештованих відводили на причал у будівлю Російського товариства пароплавства та торгівлі, звідки після короткого опитування звозили на транспорт «Трувор». Незважаючи на протести частини севастопольського керівництва (Юрія Гавена, Н. Пожарова), на вимогу Жана Міллера, а також євпаторійських революційних активістів Миколи Демишева, Кебаб'янця (в інших джерелах Х. Г. Кебабчианця), членів сім'ї Немичів, терор у Євпаторії набув крайніх і зовсім диких форм.

Першими загинули всі захоплені члени офіцерської дружини, числом 46 осіб. Вони зі зв'язаними руками були вишикувані вздовж борту транспорту «Трувор», і один із матросів, проходячи повз лад офіцерів, ногою скидав їх у зимове Чорне море. Ця розправа була видна з берега, на якому зібралися сім'ї страчених, які спостерігали цю сцену - «все плакало, кричало, молилося, але матроси тільки сміялися».

Була сформована "судова комісія", до якої увійшли члени сім'ї Немич (сестри Антоніна, Варвара, Юлія, чоловік Юлії та співмешканець Антоніни). Комісія засідала на борту транспорту "Трувор", розглядаючи справи заарештованих і вирішуючи їхні долі. На "Трувор" з усієї Євпаторії звозили заарештованих. Командир "Румунії", матрос Федосєєнко, який головував на засіданнях комісії, любив повторювати: Усіх із чину підпоручика до полковника - знищать.. Загалом за три дні 15-17 січня 1918 року (старого стилю) було заарештовано близько восьмисот осіб, з них страчено і втоплено до трьохсот. Страти з жахливою жорстокістю проводили на борту транспорту "Трувор" і гідрокрейсера "Румунія". Ось як зі слів очевидця страти на "Труворі" описав історик С. П. Мельгунов:

За показами свідків, що вижили, даних слідству, проведеному Кримським урядом Сулеймана Сулькевича влітку 1918 року, особливо витонченим садизмом відрізнявся так і не встановлений і не знайдений «севастопольський рибалка Павка», який кинджалом відрізав у жертв перелічені вище частини тіла.

Одночасно з арештами та масовими розправами у місті проходив банальний пограбування заможного населення, прикритий гаслами «для потреб революції», «націоналізації», «військової необхідності». Збереглися документи, що свідчать про те, що і в безсудних розправах над «буржуазією», і в зазіханнях на майно заможних городян, брали активну участь ті самі особи. Зокрема, матрос Федосєєв фігурує у скарзі від 23 січня 1918 року на адресу Євпаторійського ВРК від І. Табачника, працівника магазину взуттєвого Я. Агінського, який просив ВРК компенсувати вартість «…всіх чоловічих черевиків… 7 пар. Вони були забрані ..., наказавши надати рахунок Революц. Комітет; на прохання про видачу мені розписки мені відповіли, що не потрібно, оскільки в комітеті буде про все повідомлено товаришем Федосєєнко». Така заява через два дні (25 січня 1918 року) надійшла у ВРК від власника модно-галантерейного магазину З. Камцона, який просив ВРК компенсувати йому вартість реквізованого у нього товару (рукавичок, шкарпеток та кашкетів) на суму 713 рублів 50 копійок.

Після того як Євпаторію покинули севастопольці, естафету терору продовжили місцеві активісти. Місцем розстрілів стало міське звалище або просто нічні вулиці просто біля будинків, де мешкали жертви. У ніч на 24 січня (6 лютого) 1918 року з євпаторійської в'язниці було вивезено на автомобілях та розстріляно дев'ятьох арештантів, серед яких були граф Микола Клейнміхель, гімназист Євген Капшевич, офіцери Борис та Олексій Самко, Олександр Бржозовський.

Ці події так вразили сучасників своєю незрозумілою жорстокістю, що навіть у ХХІ столітті відлуння їх спостерігаються в російському тюремному фольклорі — дослідник цього жанру Катерина Єфімова переписала слова вірша з альбому одного з вихованців Можайської виховно-трудової колонії, в якому були такі рядки: Судно Столипін, транспорт-трувор Кримський січень і розстріли Ділить особисто суддя вирок Злодіїв на вбитих, а блядів на білих ... Страшно і холодно цього року Стоїмо на - труворі - Немов у крові, у поминальній зорі Чорне море

Спалах терору у лютому 1918 року До кінця січня 1918 року фінансове життя на півострові занепало. Кримська скарбниця була порожня. Робітникам, морякам флоту та службовцям не було чим платити заробітну плату, нема на що закуповувати продовольство та інше. Більшовицькі ревкоми, яким де-факто належала влада, вирішили застосувати «контрибуції» — певні та величезні суми, які у дуже обмежений термін мали вносити на користь порад названі ними особи, окремі соціальні групи («буржуї»), цілі адміністративні одиниці. Євпаторійську буржуазію було обкладено п'ятьма мільйонами рублів. Внести таку величезну суму було неможливо. Тоді почали брати заручників, як гарантів виконання контрибуції, з-поміж родичів тих, хто мав її вносити. Невиконання контрибуцій послужило одним із приводів до безсудних розправ, що сталися по всьому Криму в останній декаді лютого 1918 року.

Безпосереднім поштовхом до нового витку терору став декрет Ради народних комісарів «Соціалістична вітчизна у небезпеці!», Від 21 лютого 1918 року у зв'язку з початком німецького наступу на зруйнованому демобілізацією Російської армії Східному фронті. Декрет повертав страту, скасовану II з'їздом Рад. Причому правом безсудного розстрілу наділялися червоногвардійці. Ось характерні витримки: «6) У ці батальйони мають бути включені всі працездатні члени буржуазного класу, чоловіки та жінки, під наглядом червоногвардійців; 8) Ворожі агенти, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються дома злочину». На додаток до загального декрету, широко розтиражованого радянською печаткою Криму, Чорноморському Центрофлоту прийшла окрема телеграма від члена колегії народного комісаріату з морських справ Федора Раскольникова, яка наказувала «шукати змовників серед морських офіцерів і негайно задавити». Декрет та телеграма впали на підготовлений ґрунт.

У ніч проти 1 березня 1918 року у Євпаторії зникло 30—40 місцевих багатіїв і семеро чи вісім офіцерів. Як виявилося згодом вони були таємно вивезені за місто і розстріляні на березі моря за вказівкою більшовицько-лівоесерівської євпаторійської влади. Але офіційно у викраденні людей було звинувачено анархістів. Тіла вбитих було знайдено у спільній могилі вже після ліквідації в Криму радянської влади. Серед тіл були тіла зі слідами тортур (у поміщика та благодійника Е. Брауна), з обрубаними кінцівками (у поміщика та громадського діяча А. Сарача, нотаріуса І. Коптєва) та головами (у поміщика А. Капарі). Було встановлено, що перед розстрілом жертв роздягали до нижньої білизни, вишиковували в ряд біля викопаної могили і вбивали розривними кулями, добиваючи багнетами. Були й поховані живцем.

Подібні страти, але в менших масштабах, проводилися і в інші березневі ночі. У січні - березні 1918 року в Євпаторії, яка за Кримськими мірками вважалася невеликим містом, було репресовано близько тисячі жителів.

Розслідування злочинів та покарання винних Події, що відбулися в Євпаторії, стали широко відомі далеко за межами Криму: про них з обуренням писала небільшовицька преса Півдня Росії, негативну оцінку їм дав письменник Максим Горький. Уряд Сулькевича почав розслідування про масові вбивства взимку 1918 року в Євпаторії після того, як 25 червня 1918 року море почало викидати на берег трупи загиблих (судово-медичний огляд трупів зафіксував сліди задушення, відрубані кінцівки, голови, рови. Свідків убивств, облав та пограбувань виявилося достатньо. Загалом у обвинувачених проходило 88 осіб, але більшість із них не було знайдено на території Криму. Вдалося затримати низку представників радянської влади в Євпаторії - Семена, Антоніну, Юлію, Варвару Немичів, Х. Кебабціанц та Н. Демишева, який організував березневі вбивства. Під час слідства їх утримували на початку в євпаторійській, а потім у сімферопольській в'язниці у відносно хороших умовах — були дозволені побачення з родичами, продуктові передачі, власна постільна білизна. У зв'язку із загрозою наступу на Крим Червоної армії у березні 1919 року було вирішено перемістити ув'язнених із Сімферополя до Керчі. Дев'ятнадцять ув'язнених, у тому числі заарештованих у справі про євпаторійські страти, 14 березня 1919 року завантажили в арештантський вагон і поїздом відправили до Керчі. У ніч на 18 березня 1919 року вагон з арештантами на станції Ойсул було відчеплено від основного поїзда, відігнано на запасні колії та розстріляно з кулеметів. Усі, хто перебував у вагоні, загинули. Офіційним виправданням стало те, що ув'язнених «убили при спробі роззброїти конвой». Безсудне вбивство було засуджено демократичною громадськістю Криму. І до цього дня існують в Євпаторії вулиці, названі на честь Н. Демишева та Немичових, які були названі так у роки Радянської влади.

Пам'ять