У філософії розуму дуалізм — це теза, згідно з якою всесвіт складається з матеріальних субстанцій та ментальних субстанцій.
Дуалізм зсилається на бачення зв'язку тіло-розум, що базується на твердженні, що ментальні явища мають властивості, що виходять за межі фізикиW.D. Hart, Dualism, in Samuel Guttenplan (dir.), , Blackwell, Oxford, 1996, p. 265—267 .
Ці ідеї вперше з'являються в історії філософії з творами Платона та Арістотеля, які стверджують, що «інтелект» людини (здатність розуму чи душі) не може бути прирівненим або поясненим його матеріальним тіломPlaton, Apologie de Socrate, Criton, Phédon, trad. M.-J. Moreau, Éd. Gallimard, Folio Essais, 1985Aristote (milieu ) La Métaphysique trad. Annick Jaulin, PUF, 1999. Однак перше використання цього терміна в цьому значенні датується лише першою половиною XVIII століття і з'являється під пером Христіана Вольфа (1670—1754).
Найвідоміша версія дуалізму розроблена Рене Декартом у «Метафізичних медитаціях», опублікованих у 1641 році. Він стверджує, що розум і тіло «дійсно відмінні», тобто одне може існувати без іншого. Декарт називає розум мислячою субстанцією, а тіло — протяжною субстанцією, в тому сенсі, що вся природа розуму — лише думати, тоді як природа тіла — лише бути протяжним. Його вчення, таким чином, описується як дуалізм речовини. Картезіанська концепція розуму приводить його першого до формулювання проблеми зв'язку розуму та тіла, яка називається проблемою тіло-розум, так як вона представляється сьогодні.
Дуалізм протистоїть різним формам монізмів, включаючи фізикалізм та феноменізм. Дуалізм субстанції протистоїть усім формам матеріалізму, тоді як дуалізм властивостей може розглядатися як форма емерженістського матеріалізму і тоді протиставляється не емерженістському матеріалізму.
Історія дуалізму в філософії
Платон У «Федоні» Платон формулює свою славетну концепцію вічних форм, як відмінних і нематеріальних субстанцій, для яких об'єкти і інші явища, які ми сприймаємо є тільки тінями. Ідея Платона стала відправною точкою всіх наступних формулювань, того що звуть сьогодні дуалізм субстанції в онтології. Але ця концепція не повинна розглядатися сьогодні як колишнє пройдене метафізичне поняття, тому що воно спричиняє точні і незаперечні наслідки для філософії розуму, зокрема для проблеми тіло-розум.
Платон чітко пояснює у Федоні, що форми є universalia ante rem, тобто вони є універсальними концепціями (або ідеями), що роблять весь феноменальний світ зрозумілим. Отже, щоб інтелект (найважливіший аспект розуму у філософії до Рене Декарта) мав доступ до якоїсь форми знання стосовно якогось аспекту всесвіту, необхідно, щоб він сам був нематеріальною сутністю (або властивістю такої сутності). Таким чином, на основі цих текстів зрозуміло, що Платон був дуже проникливим попередником Декарта та подальших суворіших формулювань поняття дуалізму субстанції.
Арістотель Згодом Арістотель відкинув поняття форм Платона як незалежно існуючих сутностей, але підтримує багато аспектів ідеалізму, наприклад, для поділу речовини з випадковістю. У своїй книзі «Метафізика» він вже вказує на центральну проблему цієї ідеї: з одного боку, якщо ми скажемо, що кожна особливість феноменального світу бере участь або включена у форми, ми знищуємо істотну і необхідну єдність форми. З іншого боку, якщо ми говоримо, що особливості є лише подібними або є копіями форм, то нам потрібні додаткові форми, щоб пояснити зв'язок між членами класу, що складається з особливостей та форм тощо, ведучи нас у нескінченній регресії. Це те, що Арістотель назвав аргументом «третьої людини».
Саме з цих причин Арістотель переглянув теорію форм, щоб звідти усунути ідею їхнього незалежного існування від особливих конкретних сутностейAristote, mil. IV siècle av. J.-C., «De l’Âme», trad. A. Jannone, ed Gallimard, TEL, 1994. Форма речі для Арістотеля — це природа чи сутність (від грецької ousia) цієї речі. Стверджувати, що Сократ і Калліас є обидва чоловіками, не означає, що існує трансцендентна сутність «людина», до якої належать обидва Сократ і Калліас. Форма є субстанцією, але вона не є субстанцією поза субстанцією конкретних сутностей, які вона характеризує. Арістотель одночасно відкидає universalia in rebus і universalia ante rem. Деякі філософи та мислителі не без причин вважали це формою матеріалізму. Однак, що важливо з точки зору когнітивної філософії, — це той факт, що Арістотель не вірить, що інтелект може бути сприйнятий як щось матеріальне. Його міркування такі: якщо інтелект був би матеріальним, він не міг включати всі форми. Якщо інтелект був би конкретним матеріальним органом (або частиною такого органу), то він би обмежувався отриманням лише певних типів інформації, таким же чином, як око обмежене отриманням візуальних даних та вухо аудіоданими. Оскільки інтелект здатний отримувати та наслідувати всі форми даних, він не може бути фізичним органом, і тому він може бути лише нематеріальним.
Неоплатонізм Християнство перших століть, схоже, боролося, щоб прийти до єдиної позиції щодо питання про взаємозв'язок розуму та тіла, таким же чином, воно боролося, щоб визначити онтологічний статус Христа. Здається, консенсус з'явився навколо того, що сьогодні називається неоплатонізмом, на початку середньовіччя. Доктрини, пов'язані з неоплатонізмом, — це, по суті, незначні модифікації загальної ідеї Платона про безсмертя душі та природу форм. Неоплатонічні християни прирівняли форми до душ і вважали, що душа є субстанцією кожної людини, тоді як тіло є лише тінню, або копією її вічних явищWhittaker, The Neo-Platonists, (Cambridge, 1901).
Схоластика Потім філософи продовжували у неоарістотелівській перспективі, яку провів Тома Аквінський, розвиваючи тристороннє поняття форм, таким чином, роблячи паралель з Трійцею, складеною Отцем, Сином і Святим Духом: форми, інтелект і душа були трьома аспектами або частинами того ж єдиного феномена. Для Томи Аквінського душа (або інтелект) завжди складала субстанцію людини, але способом, подібним до того, що запропонував Арістотель, це лише через її прояви в людському тілі людина може здобути статус людської істоти. Тоді як душа (інтелект чи форма) могла існувати незалежно від тіла (всупереч тому, що заявляв Арістотель), душа сама по собі не становила людину. Таким чином, Тома Аквінський запропонував, що кажуть «душа святого Петра молиться за нас», а не «святий Петро молиться за нас», оскільки все, що залишилося від святого Петра, після його смерті, було його душею. Всі речі, пов'язані з тілом, як індивідуальна пам'ять, були стерті з кінцем тілесного існування кожногоThomas d'Aquin, «Somme théologique».
Існують різні бачення цього питання в сучасному християнстві. Офіційне вчення про католицьку церкву, як це проілюстровано символом апостолів (Credo), стверджує, що при другому пришесті Христа на землю, душа поєднується з тілом під час воскресіння, і людина, цілком (тіло і душа) потім відправляється до раю чи пекла. Таким чином, існує певна невіддільність душі, розуму від тіла, що схоже, ближче до Арістотеля, ніж до позицій, висловлених Томою Аквінським.
Теологи не приймають це вчення і наполягають на тому, що лише душа нематеріальна (а отже, і дух чи інтелект з нею) відправляється до раю, залишаючи тіло (і мозок) позаду неї назавжди.
Декарт і посткартезіанці У своїх «Метафізичних Медитаціях» Декарт взявся за пошуки, під час яких він взяв на себе зобов'язання сумніватися у всьому, в що він вірив, щоб виявити, те в чому він міг би бути певним. Роблячи це, він виявив, що може сумніватися в тому, що він мав тіло чи ні (може бути, що він просто бачив у сні своє тіло, або що це була лише одна ілюзія, створена "хитрим генієм "), але він не міг сумніватися у існуванні свого розуму. Це був для Декарта перший знак, що показував, що тіло та розум були двома справді різними речами. Розум, на думку Декарта, був «мислячою річчю» (латинською res cogitans) та нематеріальною субстанцією. Ця «річ» була сутністю його особи, яка сумнівалася, вірила, сподівалася і думала. Така відмінність між тілом і розумом, таким чином, підтримується у VI медитації: «Я маю чітке і ясне уявлення про себе, оскільки я лише річ, яка думає і яка не протяжна, і […] я маю відмінну ідея тіла, оскільки це лише протяжна річ, яка не думає.» «Всі речі, які я чітко і виразно осягаю, можуть бути створені Богом, такими якими я їх осягаю.» Таким чином, пояснює Декарт, розум — це мисляча річ, яка може існувати незалежно від його протяжного тіла. І тому розум — це субстанція відмінна від тіла, субстанція, сутністю якої є думка.
Центральне підтвердження декартового дуалізму полягає в тому, що нематеріальний розум і матеріальне тіло взаємодіють причинним способом, ідея, яка продовжує з'являтися привілейованим способом у багатьох неєвропейських філософіях. Ментальні події спричиняють фізичні події, і навпаки. Це приводить до дуже глибокої проблеми щодо декартового дуалізму: як нематеріальний розум може спричинити щось у матеріальному тілі, і навпаки? Це часто називають «проблемою інтеракціонізму».
Сам Декарт наполегливо працював, щоб отримати логічну відповідь на цю проблему. У своєму листі до принцеси Елізабети Богемської він припустив, що духи одухотворених істот взаємодіють з тілом через шишкоподібну залозу, невелику залозу в центрі мозку, між двома півкулями. Враховуючи труднощі захисту теорії Декарта, деякі його учні, такі як Арнольд Геулінкс та Ніколя Малебранш, запропонували інше пояснення: усі взаємодії тіло-розум вимагають прямого втручання Бога. На думку цих філософів, різні стани розуму та тіла складають лише можливість такого втручання, а не його причину. Ці оказіоналісти підтримали тезу, згідно з якою вся причинність є природною, за винятком тієї, що пов'язує тіло і розумAlquie, F., «Le Cartésianisme de Malebranche», Vrin, 2005.
Типологія дуалізму у філософії
Різні типи онтологічного дуалізму Онтологічний дуалізм полягає у підтвердженні подвійного характеру існування стосовно розуму та речовини, і його можна розділити на три категорії: Дуалізм субстанції стверджує, що розум і речовина є принципово різними типами субстанції. Дуалізм властивостей говорить про те, що онтологічна відмінність полягає в різниці між властивостями розуму та речовини (як запропоновано емерженетизмом). Дуалізм атрибутів — це думка про те, що ментальні атрибути не можуть бути зведені до фізичний атрибутів.
Дуалізм субстанції Дуалізм субстанції — це форма дуалізму, яку прославив Декарт, яка стверджувала, що існує два типи субстанції: ментальна субстанція та матеріальна субстанція. Ментальна субстанція не має просторової протяжності, і матеріальна субстанція не може думати.
Дуалізм субстанції — це точка зору, яка суперечить фізикалізму, одній з найпопулярніших точок зору в сучасній когнітивній філософії. Однак ми можемо врахувати історичне значення дуалізму субстанції, яке породило багато роздумів про проблему тіло-розум.
Можна також зазначити, що філософські інтерпретації квантової фізики, зокрема, тлумачення, що свідомість призводить до краху системи, що складається з суперпозиції декількох квантових станів, не є ремінісценціями про дуалізм субстанції, оскільки ці інтерпретації, як правило, починаються з принципу, що спостерігач зв'язаний із спостережуваним об'єктом, а не окрему субстанцію, як у випадку дуалізму речовини.