Лоялісти Об'єднаної Імперії (або просто лоялісти, скорочення LUE, UE або U.E.) — це почесне звання, яке вперше було надано 1-м лордом Дорчестером, губернатором Квебеку та генерал-губернатором Канади американським лоялістам, які переселилися до Британської Північної Америки під час або після Американської революції. У той час демонім канадець або канадієць використовувався для позначення корінних груп перших націй і нащадків поселенців Нової Франції, що населяли провінцію Квебек.

Лоялісти-переселенці оселилися переважно в Новій Шотландії та провінції Квебек. Приплив лояльних поселенців призвів до створення кількох нових колоній. У 1784 році Нью-Брансвік був відокремлений від колонії Нова Шотландія після значного переселення лояльних прихильників навколо затоки Фанді. Приплив лояльних біженців також призвів до поділу провінції Квебек на Нижню Канаду (сучасний Квебек) і Верхню Канаду (сучасне Онтаріо) у 1791 році. Корона дала їм земельні наділи по одній ділянці. Одна ділянка складалася з на особу, щоб заохотити їхнє переселення, оскільки уряд хотів розвивати кордон Верхньої Канади. Це переселення додало багато англомовних до канадського населення. Це був початок нових хвиль імміграції, які сформували переважно англо-канадське населення в майбутній Канаді як на захід, так і на схід від сучасного кордону Квебеку.

Історія

Американська революція

Після закінчення Війни за незалежність США та підписання Паризького договору в 1783 році як лоялістські солдати, так і цивільні були евакуйовані з Нью-Йорка, і більшість з них попрямували до Канади. Багато лоялістів уже мігрували до Канади, особливо з Нью-Йорка та північної частини Нової Англії, де насильство проти них зросло під час війни.

Землю, наділену Короною в Канаді, іноді розподіляли відповідно до того, у якому полку лоялістів воювала людина. Це переселення лоялістів мало вирішальне значення для розвитку сучасного Онтаріо, і близько 10 000 біженців вирушили до Квебеку (включаючи східні містечка та сучасне Онтаріо). Але Нова Шотландія (включаючи сучасний Нью-Брансвік) прийняла втричі більше: приблизно 35 000–40 000 біженців-лоялістівCensuses of Canada 1665 to 1871: Upper Canada & Loyalists (1785 to 1797). Statcan.gc.ca (22 October 2008). Retrieved on 2013-07-24,.

Невідома, але значна кількість осіб не залишилася; зрештою вони повернулися до Сполучених Штатів. Оскільки під час війни деякі сім'ї розійшлися у вірності, багато лоялістів у Канаді продовжували підтримувати тісні зв'язки з родичами в Сполучених Штатах. Вони вели торгівлю через кордон, мало звертаючи увагу на британські закони про торгівлюRees, Ronald. Land of the Loyalists: Their Struggle to Shape the Maritimes, Nimbus, 146 p., 2000, .. У 1790-х роках пропозиція землі та низьких податків, які становили одну чверть тих, що в Америці, за лояльність лейтенант-губернатора Сімко призвела до прибуття 30 000 американців, яких часто називають пізніми лоялістами. До початку війни 1812 року з 110 000 жителів Верхньої Канади 20 000 були початковими лоялістами, 60 000 були пізнішими американськими іммігрантами та їхніми нащадками, а 30 000 були іммігрантами з Великобританії, їхніх нащадків або зі Старої провінції Квебек. Пізніше прибуття багатьох жителів Верхньої Канади свідчить про те, що основною причиною імміграції була земля.

Розселення

Прихід лоялістів після Війни за незалежність призвів до поділу Канади на провінції Верхня Канада (теперішній південь Онтаріо) і Нижня Канада (сучасний південний Квебек). Вони прибули і були переважно розселені групами за етнічною приналежністю та релігією. Багато солдатів осіли в інших полках, ніж у яких вони служили"A Short History of the United Empire Loyalists", by Ann Mackenzie, M.A., United Empire Loyalists Association of Canada, accessed 8 February 2010. Поселенці походили з усіх соціальних класів і з усіх тринадцятьох колоній, на відміну від їх зображення на картині Сандгема, де можна припустити, що прибулі були добре одягненими іммігрантами з вищого класу.

Незабаром лоялісти звернулися до уряду з проханням дозволити використовувати британську правову систему, до якої вони звикли в американських колоніях, а не французьку. Велика Британія зберегла французьку правову систему та дозволила свободу віросповідання після захоплення колишньої французької колонії після поразки Франції в Семирічній війні. Після створення Верхньої та Нижньої Канади більшість лоялістів на заході могли жити за британськими законами та установами. Переважно етнічне французьке населення Нижньої Канади, яке все ще було франкомовним, могло зберегти звичне французьке цивільне право та католицьку релігію.

Усвідомлюючи важливість певного визнання, 9 листопада 1789 р. лорд Дорчестер, губернатор Квебеку та генерал-губернатор Британської Північної Америки, заявив, що «його бажання відзначити шаною родини, які підтримували Єдність імперії». У результаті заяви Дорчестера надруковані міліцейські згортки містили позначення:Ті лоялісти, які дотримувалися Єдності Імперії та приєдналися до Королівського штандарту до Договору про розділення в 1783 році, а також усі їхні діти та їхні нащадки будь-якої статі, мають відзначатися наступними Ініціалами, прикріпленими до їхніх імен: UE або U.E. на знак дотримання ними великого принципу Єдності Імперії.Оскільки більшість народів ірокезів уклали союз з англійцями, які поступилися своїми землями Сполученим Штатам, тисячі ірокезів та інших пробританських корінних американців були вигнані з Нью-Йорка та інших штатів. Їх також переселили в Канаду. Багато ірокезів на чолі з Джозефом Брантом Тайенденеґеа оселилися в резервації Six Nations of the Grand River, найбільшій резервації перших націй у Канаді. Менша група ірокезів на чолі з капітаном Джоном Десеронтіоном Одесерундіє оселилася на березі затоки Квінте в сучасному південно-східному Онтаріо.

Уряд розмістив близько 3500 темношкірих лоялістів у Новій Шотландії та Нью-Брансвіку, але вони зіткнулися з дискримінацією та таким самим браком підтримки, якого зазнали всі лоялістиPatrick Bode, "Upper Canada, 1793: Simcoe and the Slaves." Beaver 1993 73(3): 17–19. Затримки з наданням земельних грантів, але також здебільшого готовність чорношкірих відтіснити інших своїх колег-лоялістів, наймаючись на нечисленні наявні робочі місця за нижчу платню, посилили міжрасову напругу в Шелберні. Натовпи білих лоялістів напали на чорних лоялістів під час Шелбернських заворушень у липні 1784 року, перших у Канаді так званих «расових» заворушеньJames W. St. G. Walker, The Black Loyalists, University of Toronto Press (1992) p. 49. Уряд не поспішав розмежовувати та ніділяти ділянки землі чорних лоялістів (це означало, що вони не могли оселитися); він також проявляв дискримінацію, надаючи їм менші, бідніші і віддаленіші землі, ніж білим поселенцям. Не були враховані ті лоялісти, яких переселили в місцевість, які пізніше стали Верхньою Канадою, загалом, або навколо затоки Квінте, зокрема. Це посилило їхні труднощі з влаштуванням на нових місцях"Black Loyalists in New Brunswick, 1783–1853", Atlantic Canada Portal, University of New Brunswick, accessed 8 February 2010. Більшість чорних лоялістів у Канаді були біженцями з півдня Америки; вони страждали від цієї дискримінації та суворих зим.

Коли Велика Британія заснувала колонію Сьєрра-Леоне в Африці, майже 1300 чорношкірих лоялістів емігрували туди в 1792 році за обіцянку самоврядування. Відтак залишилося 2200. Чорні лоялісти, які виїхали, заснували Фрітаун у Сьєрра-Леоне. У XX столітті разом з іншими першими поселенцями з Ямайки та рабами, звільненими з нелегальних рабовласницьких кораблів, і незважаючи на жорстокі напади корінних народів, які майже знищили колонію Марун, вони та їхні нащадки домінували в культурі, економіці та уряді Сьєрра-ЛеонеRuth Holmes Whitehead, Black Loyalists: Southern Settlers of Nova Scotia's First Free Black Communities, Halifax: Nimbus Publishing (2013) p. 166.

Багато лоялістів були змушені залишити значну кількість майна в Сполучених Штатах. Британія вимагала від Сполучених Штатів реституції або компенсації за це втрачене майно, що було головним питанням під час переговорів про Джейський договір у 1795 році. Переговори зупинилися на концепції переговорників із Сполучених Штатів, які зобов'язались «порадити» Конгресу США забезпечити реституцію. Для британців ця концепція мала значну юридичну вагу, набагато більшу, ніж для американців; Конгрес США відмовився задовольнити цю пораду.

Рабство

Лоялісти-рабовласники з усіх колишніх Тринадцятьох колоній привезли своїх рабів із собою до Канади, оскільки ця практика там все ще була законною. Загалом вони вивезли близько 2000 рабів до Британської Північної Америки: 500 у Верхній Канаді (Онтаріо), 300 у Нижній Канаді (Квебек) і 1200 у морських колоніях Нью-Брансвік, Нова Шотландія та Острів Принца Едуарда. Наявність і стан рабів у Примор'ї стане особливою проблемою. Вони становили більшу частину населення, але це не була зона плантаційного землеробства.

Згодом поселенці звільнили багатьох із цих рабів. Разом із вільними чорними лоялістами багато хто вирішив поїхати до Сьєрра-Леоне в 1792 році та в наступні роки, шукаючи шансу на самоврядування. Тим часом британський парламент у 1790 році прийняв імперський закон, який гарантував потенційним іммігрантам до Канади, що вони можуть зберігати своїх рабів як власність. У 1793 році 1-й парламент Верхньої Канади прийняв закон проти рабства. Акт проти рабства забороняв ввезення рабів до колонії та зобов'язував звільнити всіх дітей, народжених надалі від рабинь, після досягнення 25-річного віку. Закон був частково введений через приплив кількості рабів, привезених лоялістськими біженцями до Верхньої Канади. Работоргівля була скасована в Британській імперії в 1807 році. Інститут рабства було скасовано по всій імперії до 1834 року (за винятком Індії, де воно вважалося місцевим інститутом).

Війна 1812 року

З 1812 до 1815 року Сполучені Штати та Великобританія брали участь у конфлікті, відомому як війна 1812 року. 18 червня 1812 року президент США Джеймс Медісон підписав закон про оголошення війни після сильного тиску з боку «Яструбів війни» в Конгресі.

До 1812 року Верхня Канада була заселена переважно лоялістами епохи революції зі Сполучених Штатів (лоялістами Об'єднаної імперії) та післявоєнними американськими та британськими іммігрантами. Канадські терени були малонаселені та лише слабо захищені британською армією та малорухливими загонами канадської міліції. Американські лідери припускали, що Канаду можна легко захопити, а колишній президент Томас Джефферсон оптимістично вважав, що для потенційного завоювання Канади достатньо буде «пройтися маршем». Багато лояльних американців мігрували до Верхньої Канади після війни за незалежність. Однак у цьому районі була також значна кількість нелоялістських американських поселенців через пропозицію земельних грантів для іммігрантів. Американці припускали, що останнє населення підтримає американську справу, але це було не так. Хоча населення Верхньої Канади включало недавніх поселенців зі Сполучених Штатів, які не мали явної лояльності до Корони, американські війська зустріли сильну опозицію з боку поселенців в ході війни 1812 року.

Декілька лоялістів служили "фенсіблями", регулярними солдатами провінції, у провінційній морській піхоті або в місцевому ополченні. Завдяки успішній обороні канадських колоній від американського вторгнення війна 1812 року розглядається лоялістами як перемога. Після війни британський уряд перевіз до Нью-Брансвіка та поселив близько 400 із 3000 колишніх рабів зі Сполучених Штатів, яких вони звільнили під час та після війни. Уряд виконав свою обіцянку надати їм свободу, якщо вони покинуть своїх американських патріотів-рабовласників і приєднаються з англійських військ. Поневолені афроамериканці серйозно ризикували, перебігаючи на британські позиції, щоб отримати свободу"Black Loyalists in New Brunswick, 1789–1853", Atlantic Canada Portal, University of New Brunswick, accessed 8 February 2010.

В сучасності