Йозеф Петерс, або ієромонах Йоан (Петерс) (, 28 лютого 1905, Зідлінггаузен, Королівство Пруссія — 6 липня 1995, Ґрайснбах неподалік Розенгайм, Баварія, ФРН) — німецький ієромонах української та архімандрит мелькітської Східних Церков, студит, монах монастиря Святого священномученика Йосафата у Львові, один з найближчих помічників митрополита Андрея Шептицького, перший директор взуттєвої фабрики «Солід» у Львові у 1941—1942 роках, яка рятувала євреїв Львова під час Голокосту («львівський Оскар Шиндлер»).
Життєпис Народився у невеличкому містечку Зіблінггаузен біля міста Брілон, що в землі Північний Рейн-Вестфалія. Його батьками були Гайнріх та Елізабет Петерси. Мати походила з дому Бетте (Bette). Згодом батьки оселилися у Дюссельдорфі в районі Гересгайм на вулиці Пунцлауервег, 20.
Після іспиту зрілості 1928 року вступив на філософський факультет Лювенського університету в Бельгії. Вивчав філософія та історію, проте затримався там не довго. Переїхав до Мюнхена, де за порадою місцевого архієпископа, кардинала Міхаеля фон Фаульгабера записався до Колегії святого Андрія при Мюнхенському університеті на філософсько-богословський факультет, де навчався у 1932—1936 роках. Тут він також знайомиться з греко-католицьким священником Юлієм Тицяком, який керував об'єднанням молодих священнослужителів і людей, зацікавлених у Східній Церкві.
Монаше життя У 1933 році Петерс здійснив першу мандрівку до Галичини. Дорогою до Львова Петерс вперше зустрічається з митрополитом Андреєм Шептицьким у його літній карпатській резиденції в Підлютому. Отримує запрошення доєднатись до новозаснованого чернечого ордену Святого Теодора Студита. У той час в Унівській лаврі жило приблизно 120 монахів. Проте він не відразу прийняв запрошення, а повернувся до Мюнхена, де провчився ще один семестр, під час якого отримав листа від настоятеля монастиря Климентія Шептицького.Юрій Скіра. «Солід». Взуттєва фабрика життя. — Львів: Човен, 2023. — с. 19-20
У травні 1934 року Йозеф Петерс знову приїхав до Львова, де став послушником у Святоуспенській Унівській лаврі, куду у цей самий час також прийшли майбутні ієромонахи, які у майбутньому творитимуть еліту студитів на зламі 1930-1940-х років і згодом стали духовним проводом після відходу старшої генерації монахів — Юрій (Іван Макар, 1912—1990), Никанор (Микола Дейнега, 1907—1982), Марко (Михайло Стек, 1908—1978), Герман (Григорій Будзінський, 1905—1995), Порфирій (Петро Чучман, 1906—2001).
Він продовжив ще на рік навчання у Львівській богословській академії. У 1936 році він вже був студентом Папського Григоріанського університету (Pontificium Collegium Russicum) у Римі, де у 1936—1337 рр. навчався на четвертому курсі теології.
18 липня 1937 року отримав дияконські свячення, а вже 14 жовтня склав вічні обіти й отримав нове ім'я — Йоан. 21 листопада 1937 року отримав з рук Митрополита Шептицького свяченничі свячення.
Отримав від Андрея Шептицького доручення розбудувати бібліотеку «Студіону» біля Святоюрського комплексу. Упродовж 1937—1939 років виконував функції бібліотекаря митрополита. Серед його найважливіших обов'язків, зокрема, належало формувати бібліотеку візантиністики у загальному «Студіоні», організовувати передавання монахам Студійського Уставу архіву історії УніїБібліотека «Студіону» у Львові. Також Петерс був представником Шептицького у справі закупівлі найновішого на той час рентген-апарата фірми Siemens для українського шпиталю «Народна лічниця» імені митрополита Андрея Шептицького. За його сприяння у 1941 році митрополит отримав два автомобілі — півторатонну вантажівку Ford та автомобіль Packard, якими особистий водій глави греко-католицької церкви Іван Гірник розвозив єврейських дітей по довірених монастирях для переховування.
Протягом останніх років перед війною Петерс постійно жив у монастирі Святого священномученика Йосафата на вулиці Петра Скарги, 2а, який вперше відвідав ще 9 вересня 1933 року. У 1938 році він вже був настоятелем цього монастиря, який був важливим центром інтелектуального життя студитів і планів митрополита Шептицького. Тому очолювати цей комплекс було надзвичайно відповідальною місією. У грудні 1938 року Петер приймав папського нунція монсеньйора Філіппо Кортезі. У червні 1939 року в монастирському будинку відбувався з'їзд «Українського Католицького Інституту Церковного З'єднання ім. Митрополита Рутського у Львові», який у лютому 1939 р. заснував Шептицький, а президентом був його брат Климентій.Юрій Скіра. «Солід». Взуттєва фабрика життя. — Львів: Човен, 2023. — с. 21 Згодом новим настоятелем монастиря став префект сиротинця при Унівській Лаврі ієромонах Даниїл (Дмитро Тимчина).
ДСВ За кілька днів до початку Другої світової війни німецький консул у Львові порадив Петерсу виїхати з Польщі. Після обговорення цього питання із братами Шептицькому він виїхав до Німеччини.
Виїхавши зі Львова, спочатку він зупинився у Відні, де став сотрудником на парафії Святої великомучениці Варвари. В окупованому місті він поселився у центрі на вулиці Рімерґассе, 1 в о. д-ра Мирона Горникевича. Цю прописку він зберіг до кінця війни, попри інші міста, у яких працював наступними роками.Юрій Скіра. «Солід». Взуттєва фабрика життя. — Львів: Човен, 2023. — с. 24-25
Далі він вирушив до Кракова, який був адміністративним центром Генерал-губернаторства, де став довіреним греко-католицького єпископату при адміністрації генерал-губернатора Ганса Франка. Під його опіку потрапила західна частина Перемиської єпархії та Апостольська адміністрація Лемківщини. Першою після вересня 1939 року з Ярослава керував владика Григорій Лакота, а другою, від 1936 року, Яків Медвецький. На своїй посаді Петерс розпочав нове служіння у ГКЦ, яка опинилась в ізоляції між двома тоталітарними режимами.
Для Церкви надзвичайно важливий був зв'язок з Ватиканом, інформування його про реалії життя в єпархіях, отримання вказівок щодо тих чи інших ініціатив та рішень. У Третьому Райху лише його повноправний громадянин, етнічний німець, міг безперешкодно пересуватись окупованою територією, не хвилюючись за свою безпеку та безпеку свого багажу. Таким спецкур'єром між греко-католицьким духовенством Перемиської єпархії і папським нунцієм у Німеччині монсеньйором Чезаре Орсеніґо був Йозеф Петерс. Коли розпочалась німецько-совєцька війна він, очевидно, отримав вказівку від митрополита Шептицького залишити свій пост у Кракові й повернутись до Львова, який тільки-но зайняли німці.
Фабрика «Солід» Восени 1941 року Йозеф Петерс отримав доручення від Шептицького організувати і надалі управляти фабрикою із виготовлення взуття, яка в дійсності була фабрикою ОО. Студитів. Вона мала допомогти покращити матеріальне становище церкви, яке було стало скрутним після окупації Галичини спершу совєцькою армією, а пізніше німецькою. Для цього він зустрівся з доктором Володимиром Гординським, який у цей час був керівником об'єднаних фабрик хутер у Львові. В результаті один з будинків, в якому були майтерні з вироблення хутер, вивільнили для фабрики взуття, а частину устаткування передав Омелян Плешкевич, який був начальником відділу шкіри у фірмі «Лє-Пе-Ґа». У 1940—1941 роках у цій будівлі совєцька окупаційна влада створила державне підприємство «Паризька Комуна». Таким чином при вулиці Трибунальській, 16 розпочала діяльність взуттєва фабрика «Солід» (). За рекомендацією Гординського технічним керівником фабрики призначили Володимира Качмарського, керівником фінансових справ — Євгена Бирчака, а справ постачання — Івана Саляка.
На час відкриття цієї фабрики Петерс займався широкою підприємницькою діяльністю у Львові, спрямованою на відновлення матеріального майна Греко-Католицької Церкви після совєцької націоналізації, і вже був директором одного підприємства. Він всюди використовував своє німецьке громадянство для допомозі церкви і для забезпечення матеріальної бази для монастиря ОО. Студитів. Він використав короткий час безладдя у Львові і перевіз друкарню з колишнього будинку воєводства до будинку 5 на площі Святого Юра. Так постало перше підприємство, де директором був Йозеф Петерс — Митрополича друкарня «Студіон».Юрій Скіра. «Солід». Взуттєва фабрика життя. — Львів: Човен, 2023. — с. 28-29 Митрополит Андрей Шептицький всіляко використовував його офіційний статус для легальної та прикриття підпільної діяльності церкви, крім друкарні «Студіон» та фабрики «Солід» це також госпіталь «Народна лічниця».
На початковому етапі функціонування фабрика пройшла декілька фаз становлення виробництва. Перша припадає на кінець осені 1941-го до травня 1942 року. Тоді налагодили механізми роботи, постачання, збуту продукції. У травні 1942 року розширили потужності, хоча загалом «Солід» не було великим підприємством за мірками окупованого Львова. Основним виробничим ядром працівників фабрики були монахи Студійського Уставу, яким власне й належало підприємство за фактом. Серед відомих сьогодні робітників-студитів варто виокремити схимонахів Теодора (Тимотей Яськів, 1905—1970), який працював закрійником, Лука (Лазар Шиян, 1907—1968) був шевцем, Теодозій (Теодор Цибрівський, 1899—1972). Серед працівників «Соліду» також були євреї-ремісники, які мали документи про їхній фах від офіційної німецької адміністрації.
Порятунок євреїв Спершу єврейські шевці зранку приходили з гетто на площу Трибунальську і ввечері поверталися додому. Проте з кожним наступним місяцем це ставало щораз більше небезпечно. З нагоди приїзду до Львова райхсфюрера СС Генріха Гіммлера німецька окупаційна адміністрація розпочала підготовчу роботу до так званої великої «серпневої акції» ліквідації львівського гетто, яка мала відбутись у період 10-22 серпня 1942 року. За її результатами було вбито приблизно 40-50 тисяч людей. У червні вийшло розпорядження для всіх львівських підприємств про здавання робочих посвідчень своїх єврейських працівників, щоб їх проштампувала поліція.
Для того, щоб вберегти своїх єврейських працівників Петерс розпорядився сховати їх та членів їхніх родин у підвалах фабрики «Солід». Пізніше він зазначав, що тоді йому вдалось врятувати приблизно 50 людей. Зокрема серед них схимонахиня Марія (Фаїна Ляхер, 1917—2005), Леон Хамайдес, а також сім'я Абрама та Файги Фінк, які мали підробні документи на ім'я Адама та Вероніки, а також двоє їхніх дочок — Анна та Белла, яких переховували монахині в монастирі Студійського Уставу на вул. Убочій.Єврейські діти, врятовані студитами: невідома сторінка історії Голокосту та монашества Української Греко-Католицької Церкви. — Синод єпископів УГКЦ. — 1 квітня 2019
Йозеф Петерс розповів про це митрополитові і той був дуже з того задоволений. На «Соліді» ці люди продовжили свою працю — тепер удень вони тихо сиділи в підвалі, а вночі виходили з нього й цілу ніч працювали.Юрій Скіра. «Солід». Взуттєва фабрика життя. — Львів: Човен, 2023. — с. 33-360
На «Соліді» євреям допомагали монахи двох львівських студійських осередків — монастиря Святого священномученика Йосафата, настоятелем якого був ієромонах Никанор (Микола Дейнега) та Свято-Іванівської Лаври. Проте основна робота спала на двох схимонахів — Лазаря (Шияна) та Теодозія (Цибрівського). Останній був довіреною особою митрополита не лише у справах взуттєвої фабрики, але також він персонально опікувався львівським рабином Давидом Кагане, який переховувався у митрополичих палатах. Тим часом інший схимонах Лаврентій (Кузик), якого перевели до літньої резиденції Шептицького у Підлютому, опікувався Куртом Левіном, який описав про це у своїх спогадах.Курт Левін. Мандрівка крізь ілюзії. — Львів: Свічадо, 2007. — 478 с.