Ві́денський конгре́с (, ) — конференція послів великих держав Європи, очолювана австрійським дипломатом Клементом фон Меттерніхом, яка проходила у Відні від 18 вересня 1814 р. до 9 червня 1815 р. До австрійської столиці з'їхалися понад двісті дипломатів майже з усіх країн континенту.

Мета конгресу полягала в тому, щоб врегулювати територіальні питаня й перекроїти континентальну політичну карту після розгрому наполеонівської Франції. Переможці прагнули відновити монархії, повалені після Великої французької революції, повернути на континент мир і спокій, але при цьому перекроїти карту Європи — кожен на свою користь.Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.80-81

Представники країн Головні учасники Австрійська імперія — король Франц II і Клемент фон Меттерніх, Велика Британія — Роберт Каслрі і Артур Веллслі, герцог Веллінгтон; Прусське королівство — Карл Август фон Гарденберг, Вільгельм фон Гумбольдт, Російська імперія — імператор Олександр І, Карл Нессельроде, Андрій Розумовський; Французьке королівство — дипломат Шарль Моріс де Талейран.

Інші представники З меншими повноваженнями були дипломати від Іспанського горолівства, Португальського королівства, Королівства Швеції і Норвегії, Нідерландського королівства, Швейцарії, Брауншвейг-Люнебурзьке герцогства, Баварського королівства, Вюртемберзького королівства.

Перебіг перемовин

Особливістю Віденського конгресу було те, що його учасники ніколи не зустрічалися на спільному пленарному засіданні і велика частина обговорень відбувалася під час неофіційних зустрічей представників великих держав, без участі делегатів від менших держав. Перемовини тривали не лише за столом переговорів, а й під час прогулянок і полювань, урочистих бенкетів і балів, а іноді просто за грою в карти. Подейкували, що «конгрес не йде, а танцює». Власне, саме під час Віденського конгресу старовинні менуети поступилися місцем новому танцю — вальсу. Позбавлений шляхетської манірності, він не вимагав для себе довжелезних залів королівських палаців і більше відповідав новій добі. Але за іронією долі вальс набув поширення саме з легкої руки віденської знаті та її гостейМустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.81-82.

Справжньою зіркою конгресу був Талейран. Він прибув до австрійської столиці вже як міністр Людовика XVIII і домігся, щоб Франція брала участь в переговорах на рівних з іншими великими державами. Основою мирних угод Талейран запропонував зробити принцип легітимізму (від латинського «легітимус» — «законний») — а легітимними вважати лише ті монархії та династії, що існували до революції чи принаймні до 1792 року. Однак союзники погоджувалися повернути дореволюційні кордони лише Франції, від власних загарбань останніх десятиріч ніхто відмовлятися не бажав. Тоді Талейран спробував використати суперечності між учорашніми союзниками й нацькувати їх одне на одного. Налякавши Меттерніха тим, що Олександр I хоче прибрати до своїх рук цілу Польщу, а Пруссія — Саксонію, він зрештою уклав таємний союз з Австрією і Британією.

Здавалося, що учасники Віденського конгресу остаточно розсварилися між собою, і цим одразу ж спробував скористатися Наполеон I, який несподівано повернувся до влади у Франції. Він оголосив, що не прагне відновлення загарбницьких воєн. Навпаки, відразу ж спрямував до європейських монархів пропозицію миру, погодившись на дореволюційні кордони Франції, і принагідно надіслав Олександрові I примірник таємного договору Людовика XVIII з Британією і Австрією, спрямований проти Росії і Пруссії.

Проте монархи були налякані вже самим фактом повернення Наполеона до влади. Новини з Парижа їх знову згуртували і змусили якнайшвидше завершити перемовини у Відні. Уже 9 червня 1815 року був укладений Кінцевий акт Віденського конгресу, який — відповідно до рекомендацій Талейрана — перетворив Європу на спільноту легітимних монархійМустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.82-84.

Рішення

Росії передавалася більша частина Варшавського герцогства (Польща) За Росією визнавалося право володіти Фінляндією (яку вона, завоювала у Швеції в 1809 і мала під владою до 1917 року). Пруссії відходили дві п'ятих Саксонії, захід Варшавського герцогства (Велике Князівство Познанське), Данциг і Велике князівство Нижнього Рейна Німецький союз з 39 держав був створений з попередніх 300 держав складових Священної Римської імперії, під головуванням австрійського імператора. Лише частина території Австрії і Пруссії, була включена до Союзу (лише ті, що були у складі Священної Римської імперії). Нідерланди та Південні Нідерланди (приблизно сьогоденна Бельгія) були об'єднанні в конституційну монархію — Об'єднане королівство Нідерландів, під владою династії Оранських-Нассау. Задля компенсації Оранським-Нассау втрати землі Нассау на користь Пруссії Об'єднане королівство Нідерландів і Велике Герцогство Люксембург утворили особистий союз у рамках династії Оранських-Нассау, з Люксембургом (але не Нідерландами) на території Німецького союзу. Шведська Померанія, що відійшла до Данії у січні 1814 року в обмін на Норвезьке королівство, була передана до Пруссії. Гарантувався нейтралітет Швейцарії, окрім того, Біль та Базельське князь-єпископство увійшли в склад кантону Берн. Конгрес також запропонував низку компромісів для вирішення територіальних суперечок між кантонами. Велика Британія отримала частину Французьких і Голландських колоній, а також весь французький флот. Ганноверське курфюрство здобуло статус королівства, поступилося Саксен-Лауенбурзьким герцогством королівству Данія, але отримало колишні території Мюнстерського єпископства та колишньої прусської Східної Фризії. Були визнані більшість територіальних завоювань Баварії, Вюртембергу, Бадену, Гессен-Дармштадту, і Нассау 1801—1806. Окрім того, Баварія встановлювала контроль над Рейнланд-Пфальцом і частиною наполеонівського Вюрцбурзького герцогства і . Гессен-Дармштадту в обмін на відмову від князівства Вестфалія на користь Пруссії надано зі столицею у Майнці. Австрія відновила контроль над Тіролем і Зальцбургом, колишніми Іллірійськими провінціями і отримала Ломбардо-Венеційське королівство в Італії та Рагузу в Далмації. Колишні австрійські території в південно-західній частині Німеччини залишалися під контролем Бадену і Вюртембергу, Австрійські Нідерланди, також не були повернуті. Габсбургам були повернені Велике герцогство Тосканське і Герцогство Модени та Реджо. Папська держава відновила свої колишні терени, за винятком Авіньйону і Конта-Венессену, які залишилися частиною Франції. Великій Британії були підтверджені права на Капську колонію, Південну Африку; Тобаго; Цейлон, і різні інші колонії в Африці і Азії. Деякі колонії, передусім Голландська Ост-Індія і Мартиніка, були повернені їхнім попереднім власникам. Король Сардинії відновив владу в П'ємонті, Ніцці і Савої й одержав контроль над Генуєю (кінець тимчасово відновленої Генуезької республіки). Герцогство Парма, П'яченца і Гуасталла отримала Марія Луїза, дружина Наполеона. Для династії Бурбон-Парма створено Лукканське герцогство, яке мало право на повернення Парми після смерті Марії Луїзи. Бурбон Фердинанд I відновив контроль над Неаполітанським королівством, але під час Ста днів підтримав Наполеона, викликавши Неаполітанську війну. Східна частина Галичини (Тернопільський край), що його Наполеон у 1809 р. передав Російській імперії, повернулася Австрії. Українські терени Підляшшя та Холмщини, які Австрія отримала при третьому розподілі Польщі, передавалися Російській імперії у склад Варшавського герцогства. Работоргівля була засуджена. Свобода судноплавства була гарантована на багатьох річках, зокрема на Рейні й Дунаї.

Кінцевий акт підписали представники Австрії, Франції, Португалії, Пруссії, Росії, Швеції-Норвегії та Великої Британії. Іспанія не підписала, але ратифікувала результати 1817 року.

Згодом Фердинанд IV Бурбон, король Сицилії, повернув контроль над Неаполітанським королівством, після того як Йоахім Мюрат, король, запроваджений Бонапартом, підтримав Наполеона протягом Ста днів і розпочав Неаполітанську війну 1815 року, напавши на Австрію.

Цікаві факти Під час конгресу на Великдень 1815 року російський цар Олександр І забажав «відвідати слов'янську церкву» і цісар Франц І пішов з царем до віденської греко-католицької церкви св. Варвари, парохом якої на той час був українець Йоан Снігурський, видатний релігійний, культурний і політичний діяч. Після відправи він запросив їх до себе «на свячене яйце». Царю дуже сподобався цей молодий священик і він просив цісаря дозволити забрати йому Снігурського до Росії, однак Франц І зауважив, що він таких людей потребує в себе, після чого цар попросив цісаря пам'ятати про Снігурського. Через три роки це зіграло вирішальну роль у долі Снігурського, якого за ініціативи цісаря на 33-му році життя номінували на єпископа Перемиського.о. Михайло Зубрицький. «Зоря». Письмо літературно-наукове для руських родин. Львів, 1886. Ч. 4. 15 (27) лют. С. 67. (Рокь VII)

Примітки

Джерела Ghervas, Stella. Réinventer la tradition. Alexandre Stourdza et l'Europe de la Sainte-Alliance. Paris, Honoré Champion, 2008. ISBN 978-2-7453-1669-1 Angeberg [Chodzko], Le congrés de Vienne et les traités de 1815…, v. 1—4, P., 1864; Дебидур А., Дипломатическая история Европы, т. 1, пер. с франц., М., 1947. Ferrero G. Talleyrand a Vienne: 1814—1815. Paris, 1996. Ghervas, Stella [Гервас, Стелла Петровна], Réinventer la tradition. Alexandre Stourdza et l'Europe de la Sainte-Alliance, Paris, Honoré Champion, 2008. ISBN 978-2-7453-1669-1 Маркс К. и Энгельс Ф., Соч., 2 изд., т. 2, с. 568, 570; т. 5, с. 309—11; т. 6, с. 520—21; т. 9, с. 4, 384, т. 12, с. 682; т. 13, с. 277—78; т. 21, с. 211—12, 421—22; Мартенс Ф. Ф., Собрание трактатов и конвенций, заключённых Россией с иностранными державами, т. 3, СПБ, 1876, с. 207—533; Нарочницкий А. Л., Международные отношения европейских государств с 1794 до 1830 гг., М., 1946; Талейран, Мемуары, М., 1959; Тарле Е. В. Венский конгресс, в кн.: История дипломатии, 2 изд., т. 1, М., 1959 ; Webster C. K. (ed.), British diplomacy 1813—1815, L., 1921; Зак Л. А., Монархи против народов. Дипломатическая борьба на развалинах наполеоновской империи, М., 1966; French text of the act of the Congress of Vienna Animated map of Europe at the time of the Congress of Vienna Die Wiener Kongressakte franz. Das europäische Mächtesystem nach 1815 kalenderblatt.de: Wiener Kongress Der Wiener Kongress 1815

Література Б. М. Гончар. Віденський конгрес 1814-15 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X В. В. Копійка. Шомонський трактат 1814 //

Посилання Р. Г. Симоненко. Віденський конгрес 1814—1815 // Віденський конгрес 1814-15 // Віденський конгрес 1815 року: як між балами після розгрому Наполеона ділили Європу