Сполу́чене Королі́вство Вели́кої Брита́нії та Ірла́ндії було створене 1 січня 1801 року злиттям Королівства Великої Британії з Ірландським королівством. Воно існувало до створення Ірландської Вільної держави в 1922 році і пізнішого перейменування країни на «Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії» в 1927 році.
Війна з Наполеоном (1801—1814)
У 1799 р. проти Французької республіки склалася нова коаліція. Успіхи французів змусили Австрійську монархію та Російську імперію в союзі з південно-німецькими державами взятися за зброю. Ще того самого року в Нідерландах з'явилася російсько-британська експедиція під начальством герцога Йоркського, яка не мала, проте, успіху. Усі зусилля союзників призводили тільки до ще швидшого зростання могутності супротивника. Уже в 1801 р. Австрія і Королівство Пруссія уклали Люневільський мир; Велика Британія знову опинилася одна, без союзників. Незважаючи на це, вона відкинула мирні пропозиції Бонапарта і у відновленні збройного нейтралітету між Російською імперією, Швецією та Данією-Норвегією для взаємного захисту своєї торгівлі від британських насильств угледіла пряме оголошення війни. Нельсон отримав наказ силою пройти через Ересунн і дістатися Балтійського моря. У відповідь на це Королівство Пруссія зайняло своїми військами Ганновер.
Сходження на престол у Росії імператора Олександра I дало стану справ новий оборот. У червні 1801 р. британський кабінет уклав з Російською імперією договір про мореплавання, до якого доєдналися також Швеція і Данія-Норвегія. Щоб полегшити укладення миру, Вільям Пітт молодший поступився в березні 1801 р. своїм місцем Генрі Аддінгтону, який 27 березня 1802 р. уклав Ам'єнський мир. Велика Британія повинна була повернути Французькій республіці, Іспанській імперії та Батавській республіці всі свої завоювання, за винятком Тринідаду та Цейлону.
18 травня 1803 р. британський кабінет зі схвалення всіх партій знову оголосив війну Французькій республіці. Загалом усі британські сили були зосереджені в Ла-Манші для відбиття потенційної висадки французів у Великій Британії. Міністерство Аддінгтона пішло у відставку, і управління знову перейшло до Вільяма Пітта. Він негайно оголосив війну таємній союзниці Французької республіки, Іспанській імперії, і в квітні 1805 р. уклав союз з Російською імперією, відкинувши мирні пропозиції Наполеона. У серпні 1805 року до російсько-британського союзу приєдналися Австрійська імперія і Швеція, і тоді ж Нельсон розгромив іспансько-французький флот біля Трафальгару.
Але ця перемога не спокутувала поразки союзників в Австрійському поході, і після Пресбурзького миру (26 грудня 1805 року) Французька імперія прийняла щодо Великої Британії ще грізніше становище, ніж будь-коли. Необхідність спокою відчувалася тепер усіма партіями. Тому нове міністерство Фокса та Гренвілля, що утворилося після смерті Пітта, у січні 1806 р., відкрило переговори про мир, які, однак, не призвели до мети. Наполеон, між іншим, пропонував Великій Британії назад Ганновер, внаслідок чого Королівство Пруссія легко дало себе схилити на союз з Російською імперією і Австрійською імперією. Під час цієї нової війни Наполеон видав свій знаменитий едикт про блокаду європейських гаваней, до крайності тиснув торгівлю між материком і Великою Британією і оголосивши всі британські судна і товари здобиччю кожного бажаючого. Нещасний результат пруссько-російської війни проти Франції, що закінчився в липні 1807 р. Тільзитським миром, установа Рейнського союзу, дружба Російської імперії і Французької імперії — все це позбавило Велику Британію жодної підтримки на материку. Щоб утримати за собою, принаймні, Османську імперію, британський уряд наказало адміралу Денкворту провести в лютому 1807 р. демонстрацію у Дарданеллах, але цим досягло прямо протилежного результату: Османська імперія прийняла сторону Французької імперії.
Незабаром після того британський флот під командуванням Гамбіера з'явився в Ересунні, бомбардував Копенгаген і забрав із собою данський флот. Як наслідок цього — оголошення війни з боку Російської імперії та Данії-Норвегії. Для Великої Британії були тепер закриті всі європейські гавані, крім Португальського королівства і Швеції, і вона могла протиставити цій загальній блокаді тільки контрабандну торгівлю. Вже тільки через це для неї було необхідно продовжувати війну, чого б вона їй не коштувала. У березні 1807 р. міністерство Гренвілля з питання про емансипацію католиків зазнало поразки і було замінено ультрапротестантським кабінетом Портленда та Персиваля, у якому іноземні справи перейшли в талановиті руки Кеннінга. Користуючись повстанням іспанців, новий кабінет відправив британський корпус до Португалії, під начальством Артура Веллслі, майбутнього герцога Веллінгтона, а інший корпус, під начальством Мура — до Іспанії. Завдяки тому, що частина французьких сил була відвернута новою війною з Австрією (1809), Велслі в союзі з іспанськими повстанцями скоро отримав значну перевагу на півострові. Але Шенбруннський мир, підписаний у жовтні 1809 р., знову підняв Наполеона і Французьку імперію на вершину могутності. Континентальна система, до якої, внаслідок придворної революції, долучилася і Швеція, могла бути підтримувана тепер без всяких послаблень. До того ж успіхи британської зброї на Піренейському півострові помітно стали слабшати; до кінця 1810 р. у руках британців залишалися лише Кадіс та Лісабон. Зате на морі Велика Британія і раніше утримувала свою перевагу, тоді як французи втратили за цей час всі свої колонії.
Зміна особистостей у вищих урядових сферах з 1809 р. нічого не змінила в войовничій політиці Великої Британії. Після смерті Портленда управління залишилося в руках Персиваля. Внаслідок невиліковного божевілля Георга III старший син його, принц Уельський, став регентом, спочатку з обмеженими, а потім з повними королівськими прерогативами. Віги розраховували завдяки цій зміні стати біля керма правління, але регент несподівано для всіх став на бік торі і після вбивства Персиваля поставив на чолі міністерства лорда Ліверпуля, тоді як закордонні справи перейшли до Кестльрі.
Невдалий похід Наполеона в Росію послужив поворотним пунктом, на який так довго чекала британська політика. Після відступу французів з Москви британський кабінет вжив всі можливі зусилля, щоб спонукати європейські держави до дружної боротьби з Наполеоном. Паризький мир (30 травня 1814 року) увінчав собою зусилля Великої Британії. Наполеон упав, Франція була принижена; всі моря, всі гавані і берега знову відкрилися для британських вітрил, і ніяке питання європейської політики не могло бути вирішене поза волею і проти інтересів остров'ян. Земельні придбання, отримані Великою Британією з цього миру, були величезні, якщо навіть не вважати її завоювань на індійському материку. Франція повинна була уступити їй Мальту, Іль-де-Франс (Маврикій), Тобаго, Сент-Люсію та Сейшельські острови; Голландія — Демерара (у Гаяні) з чудовими бавовняними плантаціями, мис Доброї Надії і весь Цейлон; Данія — Гельголанд. Іонічні острови були поставлені під її верховне заступництво. Повернення Наполеона з острова Ельби доставило їй нову славу при Ватерлоо. Загальний мир повів за собою також залагодження незгод з Сполученими Штатами Америки, які з 1812 р. боролися проти насильств, скоєних британськими кораблями над нейтральними державами. Війна велася обома сторонами з перемінним успіхом і скінчилася, у грудні 1814 р. миром у Генті.
За час цих воєн національний борг Великої Британії досяг величезної цифри і обрушився всією своєю вагою на нижчі класи населення. Погані врожаї ще більше підняли ціни на хліб, і без того штучно піднесені «хлібними законами», за якими іноземний хліб дозволялося ввозити до Великої Британії тільки в такому випадку, коли ціни на тубільний хліб доходили до певної, дуже високої норми. Нарешті, континентальна система посилила промислову діяльність на материку, і британські товари, що вироблялися у величезних кількостях, не знаходили достатнього збуту. Бурхливі народні збори, бунти і ексцеси голодуючого пролетаріату стали звичайним явищем, а уряд торі не зумів протиставити цим явищам нічого іншого, окрім скасування Habeas corpus, сорому друку, заборони зібрань і носіння зброї. Ці заходи ще більше розпалювали народне незадоволення, і в багатьох фабричних округах спалахнули справжні повстання. Так, наприклад, у Манчестері проти народу довелося вжити у справу зброю (1819).
Георг IV (1820—1830)
Серед цього бродіння 29 січня 1820 регент вступив на престол під ім'ям Георга IV. Перший значний акт його правління — непорядний процес про розлучення з його дружиною, Кароліною Брауншвейзькою — ще більше запалився народну ненависть до двору і міністрів. Зовнішньому спокою теж загрожувала небезпека внаслідок ускладнень, викликаних революціями в Іспанії, Неаполі та Греції. Міністри торі залишилися вірні консервативній політиці, сподіваючись у зміцненні легітимного принципу на материку знайти опору і для британської аристократії. Але коли після самогубства Кестльрі (12 серпня 1822 року) Каннінг вступив до Міністерства закордонних справ, у зовнішній політиці Великої Британії стався рішучий переворот. У ставленні до інших держав він прийняв принцип невтручання; намагався, хоч і даремно, перешкодити вступу французів до Іспанії для відновлення колишньої урядової системи; прийняв на себе почин у визнанні Грецької республіки воюючою державою, і 1 січня 1825 року перший визнав південно-американські республіки.
У внутрішній політиці теж виявилося прагнення стати ближче до бажань і потреб народу. Вже під час війни була заборонена торгівля невільниками. 1824 року був виданий закон, яким за цю торгівлю накладалися такі ж покарання, як за морський грабіж. Цим покладено початок емансипації невільників. Ревно прагнули Каннінг і міністр фінансів Гескіссон до підняття торгівлі та полегшенню податків, внаслідок чого спокій поступово знову запанував у країні. Страшна торгова криза, викликана акціонерною грою і торговими стосунками з південно-американськими штатами, пройшла завдяки цьому без серйозного потрясіння, особливо коли 1826 року були знижені хлібні мита. Але в Ірландії політичне і соціальне становище, як і раніше зберігало свій грізний характер. Негайно за укладення миру Даніель О'Коннел заснував «католицьку асоціацію», найближчою метою якої була давно обіцяна, але постійно відкидаєма торі емансипація католиків. Каннінг, зі свого боку, спробував домогтися того ж від парламенту, але його білль, прийнятий нижньою палатою, був відкинутий палатою лордів. Очікування ірландців зросли, коли в квітні 1827 р. Ліверпуль вийшов у відставку і Каннінг зайняв пост першого міністра. Ця зміна мала своїм безпосереднім наслідком вихід у відставку Веллінгтона, Піля та інших, і Каннінг утворив нове міністерство, до якого вступив герцог Кларенський, спадкоємець престолу. Лорди підняли цілу бурю проти нового міністерства, але зате народ вітав у ньому провісника великих реформ. Правда, до пори до часу, ці реформи були відстрочені, тому що 8 серпня 1827 року Каннінг †, встигнувши лише укласти договір з Російською імперією та Королівством Франція щодо звільнення Греції. Лорд Годріч, який зайняв його місце, мав незабаром вийти у відставку внаслідок труднощів, викликаних португальськими справами і Наваринською битвою. Після цього Веллінгтон склав нове міністерство, у якому зайняв місце і Піль.