Мовозна́вство, також лінгві́стика (від. лат. lingua — мова) — наука, що вивчає мову в усій складності її проявуУдовиченко Г. М. Загальне мовознавство. Історія лінґвістичних учень. — К. : Вища школа, 1980. — С. 5.; наука про мову взагалі й окремі мови світу як індивідуальних її представниківКочерган М. П. Вступ до мовознавства. — К. : Видавничий центр «Академія», 2005. — С. 7.. Це гуманітарна наука з розділу культурології (нарівні з мистецтвознавством і літературознавством) і філології (нарівні з літературознавством), а також з галузі семіотикиБілецький А. О. Про мову і мовознавство. — К. : АртЕк, 1996.. Як самостійна дисципліна сформувалася в середині XIX століття.

Предмет мовознавства Мовознавство вивчає не лише мови, які існують (існували чи можливі в майбутньому), а й людську мову взагалі. Мова не доступна лінгвістові для прямого спостереження; безпосередньо спостережні лише факти мовлення, або мовні явища, тобто мовленнєві акти носіїв живої мови разом з їхніми результатами (текстами) або мовний матеріал (обмежений масив письмових текстів мертвою мовою, якою вже ніхто не користується як основним засобом спілкування).

Об'єкт і суб'єкт вивчення Як гуманітарна наука, мовознавство не завжди відокремлює суб'єкт пізнання (психіку лінгвіста) від об'єкта пізнання (мови, що вивчається), особливо якщо лінгвіст вивчає свою рідну мову. Лінгвістами часто стають люди, які поєднують тонку мовну інтуїцію (чуття мови) із загостреною мовною рефлексією (здатністю замислюватися над своїм мовним чуттям). Опора на рефлексію для здобуття мовних даних називається інтроспекцією.

Гносеологічний аспект Мовознавство включає: спостереження; реєстрування й описування фактів мовлення; висування гіпотез, які пояснюють ці факти; формулювання гіпотез у вигляді теорій і моделей, які описують мову; їх експериментальну перевірку і спростування; прогнозування мовної поведінки. Пояснення фактів буває внутрішнім (самими мовними фактами) або зовнішнім (фактами фізіологічними, психологічними, логічними чи соціальними).

Розділи мовознавства

Загальне мовознавство — (широко розуміючи) галузь мовознавства, що вивчає загальні ознаки й функції людської мови не лише в теоретичному (вузькому розумінні), але також у прикладному й історичному аспектах.

Натомість конкретне мовознавство вивчає окремі мови (н-д, україністика), їх групи (н-д, романістика) чи ареали (н-д, балканістика).

Розділи і галузі мовознавства: Теоретична лінгвістика Фонетика — вивчає звуковий склад мови. Фонологія — вивчає структуру звукового складу мови (мовленнєві одиниці та засоби) і їхнє функціонування в мовній системі. Граматика — вивчає будову мови. Морфологія — вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Синтаксис — вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці. Лексикологія — вивчає лексику (словниковий склад мови) Фразеологія — вивчає лексично неподільні поєднання слів. Лексикографія — наука про укладання словників Ономастика — наука про власні назви. Етимологія — вивчає походження і історію слів мови. Семантика — вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів. Лексична семантика — наука про значення слів. Статистична семантика Структурна семантика Прототипна семантика Прагматика — розділ семіотики, що висвітлює стосунки між учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем. Історична лінгвістика Прикладна лінгвістика — вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці. Засвоєння мови Психолінгвістика — вивчає процеси мовної діяльності, сприймання й творення мови, наміри мовця в процесі здійснення мовного акту. Соціолінгвістика — вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роллю, котру відіграє мова в житті суспільства. Антропологічна лінгвістика Комунікативна лінгвістика Генеративна лінгвістика Когнітивна лінгвістика — функціонування мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища. Математична (комп'ютерна) лінгвістика — ставить своєю метою використання математичних моделей для опису природних мов. Дескриптивна (синхронічна) лінгвістика — описова лінгвістика. Порівняльна лінгвістика — комплекс лінгвістичних дисциплін, які використовують зіставлення, порівняння. Стилістика — вивчає стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо) Приписова лінгвістика Корпусна лінгвістика — займається створенням, обробкою та використанням корпусів. Історія лінгвістики Нерозв'язані проблеми

Історія лінгвістики та основні лінгвістичні концепції

Стародавній світ Перші мовознавчі концепції виникли приблизно у 5 столітті до нашої ери у стародавніх країнах: Індії, Греції, Римі, Китаї. Своє мовознавче вчення також розвинули араби.

У загальному, мова розглядалася у трьох аспектах: загальнокультурному загальнофілологічному (Стародавня Індія) загальнофілософському (Давньогрецька філологічна школа)

У Давній Індії мовознавство використовувалося го́ловно для аналізу і опису древніх гімнів («Веди»), що були написані санскритом, який у той час переважна більшість людей не розуміла. Індійські мовознавці вперше здійснили спробу класифікувати звуки за фізіологічним принципом, відкрили морфологічний закон словоформи як структури, розробили теоретичні проблеми лексико-морфологічного принципу класифікації слів на частини мови, виділивши імена і дієслова, а також багато іншого. Найвідомішим представником індійської філологічної школи вважають Паніні, який жив у IV столітті до н. е.

Давньогрецьке мовознавство у першому періоді (V—III століття до н. е.) можна характеризувати за принципами розгляду мовних явищ як загальнофілософське, а в другому (III століття до н. е. — IV століття н. е.) як послідовно мовознавче. Існувало дві мовознавчі школи «Фюсей» (за природою) і «Тессей» (за умовою), між якими велися різні дискусії з питань мови. У другому періоді (III століття до н. е. — IV століття н. е.) найбільшого розвитку досягнула Олександрійська школа. Найвидатнішим її представником був Аристарх Самофракійський. Загалом, у давньогрецькій лінгвістиці були розвинуті такі розділи: фонетика, морфологія, синтаксис і стилістика. Більшість мовознавців стверджують, що підвалини сучасної лінгвістики були закладені саме у Давній Греції.

Давньогрецьке мовознавче вчення продовжували розвивати римські вчені. Вони доповнили класичні розділи грецького мовознавства — фонетики, морфології, синтаксису — даними з латинської мови. Граматичні терміни античної Греції дійшли до нас трансформованими на латинський зразок через праці Доната «Граматика» (IV століття) і Прісціана «Граматичне вчення» (VI століття).

Арабська філологічна школа багато запозичила від давньоіндійської, проте менше приділяла уваги граматиці та фонетиці, але більше лексикології. Великий внесок у мовознавчу науку зробила лексикографічна праця Махмуда аль Кашгарі «Диван турецьких мов» (XI століття) — багатомовний словник близькосхідних мов.

У Стародавньому Китаї причина виникнення і розвитку мовознавства була приблизно такою ж, як і в Індії — потреба тлумачення древніх текстів. Мова китайськими лінгвістами розглядалася як продукт природи. На поч. XIII століття китайські мовознавці прагнули дослідити конкретні теоретичні питання у галузях: текстологія, ієрогліфіка, фонетика і діалектологія. Також у цей час велася активна лексикографічна робота. Було укладено словники рим, діалектичних синонімів, енциклопедичні словники, етимологічні тощо.

XIII—XVIII століття У середньовіччі розвивалися дві основні лінгвістичні школи: латинська та арабсько-єврейська.

Оскільки латинська мова стала мовою освіти, релігії і науки в Європі, на основі давньої лексикографічної традиції з XIII століття почали укладатися різні граматики та словники. У період середньовіччя та Відродження, як і в давньогрецькій науці, мова була проблемою обговорення у філософських та філологічних працях.

З XVI століття європейська цивілізація починає відкривати для себе нові народи та мови, що зумовлює потребу укладання нових словників та граматик. У багатьох країнах проводиться велика лексикографічна робота (Іспанія, Франція, Королівство Англія, Московія).

У 1660 році було укладено граматику Пор-Рояля, що мала великий вплив на подальший розвиток мовознавчої науки і стала вельми популярною у Європі. Вона базувалася на декартівській філософії, згідно з якою основними принципами побудови граматики повинні бути: логічність (раціональність); універсальність (тобто повинна бути загальною для всіх мов).

Початок XIX століття У першій чверті XIX століття розвинулося особливо порівняльно-історичне мовознавство. Завдячуючи елементам зіставлення мовних фактів та історизму попередніх століть, які мали місце в описових граматиках, окремих дослідженнях і лексикографічних працях філологів як стародавнього світу, так і пізніших часів.

У ці часи було створено ряд праць: у Німеччині Франца Боппа (1791—1867) «Про систему дієвідмінювання санскритської мови у порівнянні з такою грецької, латинської, перської і германської мов» (1816) і Якоба Грімма (1785—1863) «Німецька граматика» (1819); в Данії — праця Расмуса Крістіана Раска (1787—1832) «Дослідження в галузі давньопівнічної мови або походження ісландської мови» (1818) і в Росії — праця Олександра Востокова (1781—1864) «Розвідка про слов'янську мову» (1820).

Вільгельм Гумбольдт Гумбольдт є засновником загального мовознавства та його теоретичних основ. Своїх послідовників його вчення знайшло у так званому неогумбольдтіанстві.

Свої мовознавчі ідеї учений формулював у працях: «Про виникнення граматичних форм і їх вплив на розвиток ідей» (1822), «Про двоїну» (1827), «Про буквене письмо і його зв'язок з будовою мови» (1824), «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку» (1843), «Про зв'язок письма з мовою» (1836), «Про мову каві на острові Ява» (1836—1839).

Для теоретичної лінгвістики особливе значення має тритомна праця «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку», зокрема перший том її, який має окрему назву «Про відмінність будови людської мови і про вплив цієї відмінності на розумовий розвиток людського роду».

На думку В. Гумбольдта, прямим об'єктом теоретичного мовознавства є мова як цілісна структура, її походження, перспективи розвитку, відношення до виникнення людини, до її еволюції. В. Гумбольдт послідовно розрізняв у мові мову і мовлення, але не вбачав різниці між звуком і буквою. Під мовою він розумів сукупність усього, що говориться. Також, вчений твердить, що реальною підставою для визначення початку розрізнення мов є дух народу і мова є безперервною діяльністю духу.

Фердинанд де Соссюр

Творчий доробок лінгвіста складається з кількох статей і однієї монографії «Курс загальної лінгвістики», опублікованої через три роки після смерті автора (1916 року). «Курс загальної лінгвістики» опублікували учні Соссюра, які відредагували і упорядкували свої записи з лекцій мовознавця.

На основі вчення Соссюра розвинулося багато лінгвістичних шкіл, зокрема женевська.

Порівняльно-історичне мовознавство

Біологічний напрям Порівняльно-історичне мовознавство, з кожним десятиліттям зміцнюючи свої позиції, розгалужувалось, залежно від принципів і способів пояснення об'єктів, на окремі напрямки та школи. Існували натуралістичний, молодограматичний, логічний і психологічний напрями.

Засновником біологічного методу є німецький лінгвіст А. Шлейхер (1821—1868).

Розуміння мови як природного організму в лінгвістичній концепції Шлейхера. Натуралістична теорія Шлейхера