Боривітер американський (Falco sparverius) — невеликий сокіл (боривітер), найменший і найпоширеніший сокіл Північної Америки. Розміри боривітра приблизно співмірні з сизойкою та зенаїдою. Його ареал поширюється у Південну Америку і він є добре відомим видом, який поділяють на 17 підвидів, адаптованих до різних екосистем і середовищ існування по всій Америці. Птах демонструє виразний статевий диморфізм у розмірах (самиці помірно більші) та оперенні, обидві статі мають руду спину і виразні смужки та плямки. Його оперення барвисте та привабливе, а молоді особини схожі за оперенням на дорослих. Ареал гніздування простягається від західної Аляски через всю Канаду до Нової Шотландії і на південь до центральної Мексики, до узбережжя Тихого океану та Карибського моря. Інші популяції існують у Центральній та Південній Америці. Птахи, що гніздяться в Канаді та на півночі США, зазвичай узимку мігрують на південь, хоча деякі самці не покидають місць гніздування. Через штормові вітри та помилки при перельоті птахи інколи залітають до Європи.
Боривітер американський зазвичай полює енергозберігаючим способом, скануючи навколишню поверхню з сідала у пошуках здобичі, перш ніж напасти, хоча також полює з повітря. Іноді він, тріпочучи крилами, зависає в повітрі, видивляючись здобич. Його раціон зазвичай складається з коників та інших комах, ящірок, мишей і дрібних птахів (наприклад, горобців). Ця широка дієта сприяла його широкому успіху як виду. Гніздиться в дуплах дерев, на скелях, будівлях та інших спорудах. Самиця відкладає від трьох до семи яєць, висиджувати які помагає і самець також.
На основі зовнішнього вигляду та поведінки протягом багатьох років боривітра американського вважали представником первинно європейської та африканської клади в межах роду Falco, але аналіз ДНК показує, що боривітер американський насправді є генетично ближчим до більших американських соколів, таких як сапсанWink, M., and H. Sauer-Gürth (2004) «Phylogenetic relationships in diurnal raptors based on nucleotide sequences of mitochondrial and nuclear marker genes», pp. 483—498 in R.D. Chancellor and B.-U. , апломадо та сокіл прерієвий. Хоча вид не було перейменовано в результаті цих генетичних аналізів, він насправді не є боривітром у філогенетичному сенсі. Натомість процес конвергентної еволюції, щоб відповідати подібній невеликій ніші здобичі в екосистемі, відповідній для боривітрів, залишив його з подібними фізичними характеристиками та методами полювання.
Боривітер американський — доволі звичайний птах, якого використовують у соколиному полюванні, особливо для початківців. Незважаючи на те, що він не такий сильний літун, як багато інших більших соколів, правильне навчання та контроль ваги з боку сокольничого дозволяє багатьом американським боривітрам стати ефективними мисливцями на птахів такого розміру, як горобці та шпаки, іноді досягаючи успіху проти птахів приблизно вдвічі більших за їхню власну вагуMullenix.
Опис Згідно з традиційною класифікацією, боривітер американський є найменшим хижим птахом АмерикиWauer. Самець і самиця суттєво відрізняються розміром і забарвлення оперення. Розмір особин коливається від 22 до 31 см завдовжкиDavis, Kate, Falcons of North America, 2008, Mountain Press Publishing Company, , Kindle Edition, Location 2232. з розмахом крил 51—61 см. Самиця боривітра більша за самця, хоча й менша за великих соколів, зазвичай на 10—15 % більша в межах підвидів. північніші підвиди мають тенденцію до більших розмірів (північна півкуля), при цьому велика північна самиця приблизно вдвічі більша за маленького південного самця. Самець зазвичай важить 80—143 г, а самиця 86—165 г. У стандартних розмірах кістка крила становить 16—21 см, хвіст 11—15 см і передплесно — 3.2—4 смAmerican Kestrel, Life History, All About Birds — Cornell Lab of Ornithology. .
Фізично боривітри американські стрункіші та менш м'язисті, ніж великі соколи. Грудні літальні м'язи боривітра американського складають лише близько 12 % маси його тіла, у порівнянні з приблизно 20 % у найсильніших літаючих соколів, таких як сапсанDavis, Kate, Kindle locations 225—234.. Крила помірно довгі, досить вузькі, звужуються до кінця. Їхнє тіло з меншою м'язовою системою пристосоване до енергозберігаючого полювання із засідки, замість того, щоб витрачати багато енергії на політ та погоню за пташиною здобиччю. Для свого розміру вони мають міцні кігті та дзьоби, і можуть швидко вбити здобич. Їх худорлява статура та стратегія енергозбереження дозволяють зменшити щоденне споживання їжі, ніж якби вони були більш м'язистими, але з достатньою силою, щоб зазвичай ловити пташину здобич співмірну за розміром, а іноді й більшу. Успіх цього типу тіла та стратегії полювання відображається у високому успіху виду в щільному заселенні великого ареалу по всій Америці. Політ боривітра американського не такий різкий і швидкий, як у більш м'язистих соколів, таких як підсоколики та сапсани, але їхня ефективна адаптація до ширшого раціону доступнішої дрібної здобичі та потреби в меншій кількості їжі на день призвела до їх більшої чисельності.
На відміну від багатьох інших видів хижих птахів, статі легше відрізнити за оперенням, ніж за розміром. У самців крила синьо-сірі з чорними плямами та білий з чорними смугами низ. Спинка руда, зі смужками на нижній половині. Черево і боки білі з чорними плямами. Хвіст також рудий, з білим або рудим кінчиком і чорною смугою трохи вище від краю. Спина і крила самиці боривітра американського червоні з темно-коричневими смугами. Нижня сторона самиць кремова до бежової з темними коричневими смугами. Хвіст помітно відрізняється від хвоста самця, рудого кольору з численними вузькими чорними смугами. Молоді особини демонструють забарвлення, подібне до дорослих особин. В обох статей голова біла з блакитно-сірим верхом. Також є дві вузькі вертикальні чорні смужки на обличчі з кожного боку голови, тоді як у інших соколів є одна. Дві чорні плями (очниці) можна знайти з обох боків білої або помаранчевої потилиці. Функція цих плям дискутується, але найприйнятніша теорія полягає в тому, що вони діють як «фальшиві очі», допомагаючи дезорієнтувати потенційних нападників.
Вокалізації У боривітра американського три основні вокалізації: «клі» або «кіллі», «скиглення» і «чіттер». «Клі» зазвичай подається як швидка серія — клі, клі, клі, клі, коли боривітер невдоволений або збуджений. Цей поклик використовується в різноманітних ситуаціях, і його видають представники обох статей, але більші самиці зазвичай мають нижчий тон, ніж самці. Поклик «скиглення» переважно пов'язаний з годуванням, але також його можна почути під час копуляції. «Чіттер» використовується в діяльності, яка передбачає взаємодію між самцями та самицями птахів, включаючи залицяльне годування, копуляцію та вигодовування пташенятWauer, pp. 11–12. Пташенята можуть видавати крики, схожі на крики дорослих особин, у віці 16 днів.
Таксономія До шостого видання Контрольного списку птахів Північної Америки АОТ, опублікованого Американськоим орнітологічним товариством у 1983 році, найпоширенішою назвою для боривітра американського була sparrow hawk. Ця назва перекликалась із назвою євразійського яструба малого з роду Accipiter. Шосте видання контрольного списку АОТ виправило це, офіційно перейменувавши птаха на боривітра американського. Кілька інших розмовних назв боривітра також поширені в різних місцевостях, у тому числі grasshopper hawk (яструб-коникоїд) через його дієту та killy hawk або kitty hawk через його характерний покликWauer, p. 4Anthony Jenkins. How About Those Raptors (the Birds)?//In The Hills, June 20, 2019Eloise F. Potter, James F. Parnell, Robert P. Teulings, Ricky Davis. Birds of the Carolinas. Sewcond Edition. The University of North Carolina Press, 2006. — 266 pp. ISBN 978-0-8078-5671-0. Остання назва дала ім'я місцевості Кітті-Гок, повязаній з випробуваннями Братів Райт, і через цю подію назвам кількох американських кораблів.
Як зазначалося у вступі, аналіз ДНК показує, що боривітер американський насправді генетично спорідненіший з більшими американськими соколами, ніж зі справжніми боривітрами. Однак, виходячи з його фізичної подібності до боривітра та усталеної назви боривітра американського, спонукань до зміни цієї назви мало. Це може змінитися в майбутньому, якщо продовження генетичних досліджень більш точно визначить еволюційну історію боривітра американського в межах роду Falco. Весь рід насправді є набором видів, настільки тісно пов'язаних, що більшість або всі можуть бути гібридизовані шляхом штучного запліднення. Значна природна гібридизація видів відбулася в минулому під час еволюції цієї близькоспорідненої групи видів, так що точний еволюційний генетичний аналіз щодо того, які види є більш базальними для інших видів або для роду в цілому, важко зробити.
Наукову назву боривітрові американському Falco sparverius дав Карл Лінней у своїй праці Systema Naturae у XVIII столітті. Назва роду стосується серповидної (), або гачкуватої, форми дзьоба, а видовий епітет означає «горобиний», що вказує на невеликий розмір птаха та полювання на горобців як типову здобич.
Визнано сімнадцять підвидів боривітра американського, як правило, на основі оперення, розміру та вокалізації:
F. с. sparverius, описаний Карлом Ліннеєм у 1758 році, є номінальним підвидом. Він зустрічається на більшій частині території США, Канади та Мексики. F.. с. paulus, описаний Говом і Кінґом у 1902 році, зустрічається на південному сході Сполучених Штатів від Луїзіани до Флориди. F. с. peninsularis, описаний Едґаром Александром Мірнсом у 1892 році, зустрічається в південній частині Нижньої Каліфорнії. F. с. tropicalis, описаний Ладловом Ґріскомом у 1930 році, зустрічається від південної Мексики до північного Гондурасу. F. с. nicaraguensis, описаний Говеллом у 1965 році, зустрічається в Гондурасі та Нікарагуа. F. с. sparveroides, описаний Ніколасом Ейлвардом Віґорсом у 1827 році, зустрічається на Кубі, Ісла-де-Хувентуд і в центральних і південних Багамах. F. с. dominicensis, описаний Йоганном Фрідріхом Ґмеліном у 1788 році, зустрічається на островах Еспаньйоли (як у Домініканській Республіці, так і на Гаїті) та Ямайці. F. с. caribaearum, описаний Ґмеліном у 1788 році, зустрічається в Пуерто-Ріко та на Малих Антильських островах до Ґренади. F. с. brevipennis, описаний Гансом фон Берлепшем у 1892 році, зустрічається на Нідерландських Антильських островах. F. с. isabellinus, описаний Вільямом Джоном Свенсоном у 1837 році, зустрічається від Венесуели до північної Бразилії. F. с. ochraceus, описаний Чарльзом Б. Корі в 1915 році, зустрічається у східній Колумбії та північно-західній Венесуелі. F. с. caucae, описаний Френком Чепменом у 1915 році, зустрічається в західній Колумбії. F. с. aequatorialis, описаний Мірнсом у 1892 році, зустрічається на півночі Еквадору. F. с. peruvianus, описаний Корі в 1915 році, зустрічається в південно-західному Еквадорі, Перу та північній частині Чилі. F. с. fernandensis, описаний Чепменом у 1915 році, знайдений на островах Хуан-Фернандес біля Чилі. F. с. cinnamominus, описаний Свенсоном у 1837 році, зустрічається в Перу, Чилі та Аргентині. F. с. cearae, описаний Корі в 1915 році, зустрічається від північно-східної Бразилії на південь до східної Болівії.
Екологія та поведінка