Данута Антоніна Пшисташ (; 13 червня 1920, Невістка — 3 листопада 2019, Варшава) — польська правниця, перекладачка і редактор.
Біографія Вона народилася в сім'ї Ігнація Пшисташа (1867–1959) та Анни, уродженої Іванчик (1879–1956). Ігнацій Пшисташ походив з Вітрилова. Він успадкував ферму свого батька Міхала, закінчив Школу сільського господарства в Дублянах зі ступенем агронома і професійно керував землями та працював управителем маєтків, пропрацювавши на цій посаді два роки на Поділлі, після чого працевлаштувався в Клечі у маєтку Гонорати Павловської. Під час Першої світової війни він шість місяців служив на передовій на рубежі 1917/1918 років, а пізніше працював у Нєвистці, Нозджеці (родинний маєток Скшинських) та Грошівці. Його дружина Анна походила з Сянока та працювала вчителькою у Вітрилові. Данута була третьою дитиною в родині Пшисташів, попередніми були Збігнєв (1912) та Мечислав (1914). Через необхідність навчання дітей у школі, родина оселилася в Сяноку в 1920 році (спочатку вони жили на вулиці Кролевській, потім у будинку, який вони збудували самостійно в 1931 році на вулиці Млинарській, 18). У Сяноку родина Пшисташів дружила з родиною Флорковських, зокрема з Александером.
У 1938 році Данута Пшисташ закінчила жіночу гімназію Емілії Платер у Сяноку (чотирикласна школа нового зразка), а в 1939 році закінчила перший рік навчання в цій школі. У той час вона брала активну участь у діяльності Морської та Колоніальної ліги. Крім того, вона належала до Маріанського товариства, Молодіжної громадської організації «Фронтова гвардія» та Шкільного корпусу жіночої військової підготовки. До початку Другої світової війни в 1939 році вона пройшла оборонну підготовку (переважно санітарну) та курси протиповітряної та вогневої оборони. У рамках цієї служби, під час вересневої кампанії 1939 року, вона обіймала посаду заступника командира округу. Під час оборонної війни вона була призначена на протиповітряну та вогневу оборону в Сяноку та брала активну участь у санітарній службі. Після капітуляції Польщі вона залучилася до конспіративної діяльності на Жешівщині в рамках Організації селянської свободи «Рацлавіце», до якої її завербував капітан артилерії Владислав Колодзейський (вона використовувала псевдоніми «Данута», «Данута Скіба» та «Бжоза»; також використовувала фальшиву особистість «Данута Рачинська»), працювала в радіоспостереженні, кур'єром, збираючи інформацію про нафтову промисловість, захоплену німцями в районі Сянока. Вона брала участь у різних акціях, зокрема у переміщенні польських солдатів до Угорщини, організації розстановки та двічі супроводжувала групи чоловіків до Ліська. Водночас вона відвідувала підпільні заняття в Сяноку в довоєнній гімназії Сянока та склала іспит на звання магістра 2 січня або 31 грудня 1942 року таємно в будинку пані Кондзєлової на вулиці Казімежа Ліпінського (головою екзаменаційної комісії була докторка Зофія Сколоздро, директорка Жіночої гімназії в Сяноку).
Через численні арешти в Сяноку, зокрема обшук гестапо в її сімейному будинку, на рубежі березня та квітня 1942 року вона виїхала до Варшави, де переїхала до Ванди Тумідайської (її брат також невдовзі прибув до столиці). У столиці вона встановила контакт з новоствореною жіночою організацією «Союз жінок дії», яка діяла автономно в рамках «Руху меча і плуга». Вона вступила до цієї організації, склавши присягу 13 червня 1942 року в квартирі керівника Жіночого відділу в Центральному управлінні руху MiP, під кодовою назвою «Аліція» з 1941 року. Була організаторкою Жіночого відділу, а після того, як «Аліція» покинула Варшаву, восени 1942 року стала командиром організації, діючи під псевдонімом «Данута». Після перетворення Жіночого відділу на автономний Жіночий відділ MiP (лютий 1943 року) вона очолювала цю організацію до листопада 1944 року. У рамках цієї діяльності вона займалася освітньою, санітарною та розповсюджувальною роботою, пов'язаною з виданням підпільного журналу «Польський Чин», який був друкованим органом Жіночого відділу (вона була його співредакторкою з кінця 1942 року до липня 1944 року). У 1942 році разом зі своїм братом Мечиславом вона тимчасово переховувалася в селі Рачкова, поблизу свого рідного міста Вітрилова (на той час там переховувався майор Еміль Голука-Хажевський). Після розпуску організації (у вересні 1943 року двох її лідерів, Анатоля Словіковського та Збігнєва Града, було ліквідовано та вони взяли участь у діяльності Корпусу військової безпеки, що утворився на базі Корпусу безпеки). У складі його 3-го відділу на рубежі 1943/1944 років вона організувала Жіночу допоміжну службу та була призначена командиром окремого підрозділу Армії Крайової (спочатку як зв'язкова з переписом населення, потім як лейтенант воєнного часу, а в січні 1945 року під час війни отримала звання капітана). Вона все ще брала активну участь у ВКБ у 1944 році, до того часу діяла під іменем «Славоміра Менджицька» та проживала за адресою вул. Юліуша Словацького, 25, у Жолібожі. У столиці вона працювала в кондитерській, а також відвідувала лекції з історії у Варшавському університеті. Після спалаху Варшавського повстання 1 серпня 1944 року вона вступила до бойових дій, прийнявши псевдонім «Скіба». Вона служила зв'язковою у 200-й штабній роті групи «Живіцель» Армії Крайової у Жолібожі до 30 вересня 1944 року. Вона мала військове звання стрільця та була призначена до взводу 299 Служби військової охорони повстання. Вона також допомагала цивільному населенню під керівництвом майора Зигмунта Трошинського, кодове прізвисько «Альказар». Наприкінці вересня 1944 року вона брала участь в евакуації лікарні на вулиці Креховецькій, де була похована під завалами, а пізніше врятована.
Після падіння Жолібожського повстання вона покинула місто разом з цивільним населенням 30 вересня 1944 року. У Голомбках їй вдалося втекти з транспорту до табору в Прушкові. Далі вона пройшла через П'ястув (її брат Мечислав, який також брав участь у повстанні, прибув туди 10 жовтня). Далі, через Жирардув, вони дісталися району Скерневіце (де відновлювалося керівництво «Меча і плуга» та структури цієї організації, включаючи Асоціацію жінок у дії) і розмістилися в селі Мокра Права. Там вона давала уроки польської мови, історії та географії сільській молоді. Водночас вона продовжувала брати активну участь у підпільній діяльності в районах Скерневіце, Сохачева та Ловича. Після розпуску організації «Меч і плуг» та Асоціації жінок у дії у листопаді 1944 року, Данута Пшисташ продовжувала активно брати участь у ВКБ, служачи у її 3-й дивізії. Наказом від 20 листопада 1944 року її було призначено кур'єром до 12-го полку, на той час вона мала звання лейтенанта під час війни. Як кур'єр, вона перевозила зброю та ордени. У січні 1945 року її під час війни підвищили до звання капітана. У Скерневіце вона стала командиром штабного підрозділу WSK 3-ї дивізії ВКБ-АК. Вона також доносила накази (наприклад, до Ченстохови та Кракова) до військових офісів штабу Армії Крайової.
У січні 1945 року вона ненадовго повернулася разом зі своїм братом до зруйнованої Варшави. Однак через брак житла переїхала до Сянока. Звідти, навесні, повернулася до столиці, звідки (після розпуску WKSB) вона та її брат, як співробітники Міністерства повернутих територій, 10 квітня 1945 року були направлені на роботу до Канцелярії Урядового Уповноваженого в Ольштині (під керівництвом полковника Якуба Правіна). Їхнім наміром було працювати над об'єднанням територій з рештою Польщі. Данута Пшисташ працювала прес-секретарем в офісі Урядового Делегата та проводила курси реполонізації для молоді Вармії та Мазурії. У 1945 році вона разом зі своїм братом заснувала видавництво «Загон», метою якого було задоволення матеріальних та культурних потреб його членів та покращення загальної та сільськогосподарської освіти. Данута Пшисташ брала участь у відкритті його друкарні. У 1945 році вона хворіла на тиф. В Ольштині вона жила зі своїм братом на вулиці Вармінській, 2. 19 жовтня 1945 року її заарештували у своїй квартирі співробітники UB (двома днями раніше також було заарештовано її брата Мечислава, хоча й в іншій справі). Спочатку обох затримали в Ольштині, а приблизно через 10 днів перевезли до Варшави та ув'язнили окремо, хоча й в тих самих установах; Дануту Пшисташ тримали в будівлях MBP на вулиці Кошиковій під час допитів, а потім на вулиці Раковицькій понад 7 місяців. Після ретельного розслідування та припинення слідства її звільнили 24 травня 1946 року. Мечислава Пшисташа засудили до 10 років позбавлення волі, а Данута підтримувала його візитами, листуванням та посилками до звільнення з в'язниці в 1954 році. Після звільнення вона повернулася до Ольштина, де працювала у відділі охорони здоров'я воєводського управління, а також у санітарному депо в сусідньому Кортові (у той час їй було наказано повідомляти про свою присутність). З 1945 року вона продовжила навчання в Ольштині. Закінчила Юридичний факультет Університету Миколи Коперника в Торуні. У 1948 році вона переїхала до Варшави. У той час вона працювала в Головному управлінні банківських службовців, Муніципальних фондах PZU, та жила на вулиці Львівській, 7, зі своєю подругою Яніною (колишньою вдовою капітана Станіслава Порая Якубовського, вбитого в концтаборі Маутгаузен, дружиною Зигмунта Робеля з 1947 року; матір'ю Леонарда Якубовського). Потім вона працювала в головному офісі Муніципального банку (1949), звідки її звільнили як «ворога Польської Народної Республіки». У столиці вона продовжила навчання на юридичному факультеті Варшавського університету, починаючи з третього курсу викладання, та закінчила його в 1951 році зі ступенем магістра права. Ще до отримання ступеня магістра її науковий керівник, професор Єжи Старосцяк, запропонував їй посаду асистента та тему її майбутньої докторської дисертації під назвою «Роль скарг та претензій щодо дій адміністрації», яку було заблоковано політичним керівництвом університету через минулу ворожість Данути Пшисташ до комуністичної влади.
Після закінчення навчання через минулу підпільну діяльність вона не змогла знайти роботу, що відповідала б її освіті. До 1952 року працювала в банківській сфері (її звільнили з головного офісу Муніципального банку).Після цього вона була безробітною протягом шести місяців. У результаті вона зайнялася редакторською роботою, зокрема в галузі шкільних підручників. З весни 1952 року вона працювала у Державному шкільному видавництві і працювала там до кінця 1981 року, коли вийшла на пенсію. Вона займалася редагуванням, обіймаючи посади редактора, редактора секції, завідувача редакції та заступника головного редактора. Була членом програмних комітетів Міністерства освіти та комісії ЮНЕСКО з географічних та історичних назв у шкільних підручниках. Публікувала статті та доповіді у шкільних журналах та видавництвах з питань професії вчителя та теорії шкільних підручників. Вона є автором статті під назвою «Асоціація жінок дії в русі меча та плуга». Вона редагувала видання «Два дні в місті нашої молоді. Звіт зі зустрічі учнів чоловічої гімназії Сянока з нагоди 70-ї річниці першого іспиту на зрілість у 1958 році, підсумок зустрічі випускників гімназії Санока» (1960). Вона є співавтором книги для польської молоді під назвою «Польща. Земля і люди» (1984). Крім того, у 1950-х та 1960-х роках вона приблизно 10 років працювала вчителькою у середніх школах для дорослих, а до 1998 року співпрацювала з відділом періодичних видань для вчителів у Школьному та Педагогічному Видавництві. До 1965 року вона перебувала під наглядом комуністичних служб безпеки.