Російське завоювання Центральної Азії — серія військових походів, дипломатичних маневрів та колоніальної експансії Російської імперії у XIX столітті (з передумовами у XVI–XVIII ст.), метою яких було встановлення контролю над територіями Туркестану (сучасні Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан і Туркменістан).

Експансія відбувалася на тлі геополітичного суперництва з Британською імперією за вплив у регіоні, відомого як «Велика гра», і завершився встановленням російських кордонів з Афганістаном, Персією та Китаєм до кінця XIX століття.

Передумови та ранні контакти (XVI–XVIII ст.) Перші спроби проникнення Московської держави в напрямку Середньої Азії почалися після падіння Золотої Орди та завоювання Астраханського ханства у 1556 році за часів Івана Грозного. Отримавши вихід до Каспійського моря, Росія почала налагоджувати торговельні та дипломатичні зв'язки з бухарськими та хівинськими правителями. Протягом XVII століття контакти обмежувалися переважно обміном посольствами та спробами звільнення російських рабів, захоплених кочівниками. Сибірські козаки, просуваючись на схід, поступово освоювали північні межі степу, засновуючи укріплені поселення.

Якісно новий етап настав за правління Петра I, який розглядав Середню Азію як «ключ і браму» до казкових багатств Індії. Імператор прагнув не лише знайти шлях до Індії, а й перевірити чутки про поклади золота в руслі Амудар'ї. Найвідомішою спробою реалізувати ці плани стала експедиція князя Олександра Бековича-Черкаського 1717 року. Загін чисельністю близько 4000 осіб вирушив до Хіви, проте похід завершився катастрофою: хитрістю розділивши російський загін на малі групи, хівинський хан наказав перебити їх, а сам Бекович-Черкаський був страчений.

Попри невдачу прямого вторгнення, Росія продовжила стратегію поступового охоплення регіону кільцем фортифікацій. З боку Сибіру почалося будівництво Сибірської укріпленої лінії. Були засновані фортеці Омськ (1716), Семипалатинськ (1718), Усть-Каменогорськ (1720) та Павлодар, які стали опорними пунктами для подальшого просування на південь і захисту від набігів джунгарів.

Приєднання Казахського степу У першій половині XVIII століття Казахське ханство перебувало у критичному стані через виснажливі війни з Джунгарським ханством. Шукаючи порятунку від повного знищення, казахські правителі звернулися за допомогою до північного сусіда. У 1731 році хан Молодшого жузу Абулхайр офіційно прийняв російське підданство, сподіваючись на військовий захист. Згодом присягу на вірність склали правителі Середнього жузу. Проте на початковому етапі це підданство було номінальним: хани зберігали владу, а російська адміністрація майже не втручалася у внутрішні справи степу.

Ситуація змінилася у XIX столітті, коли імперія перейшла від протекторату до прямого управління. У 1822 році запровадили «Статут про сибірських киргизів», який ліквідував ханську владу в Середньому жузі, а у 1824 році аналогічних заходів вжито щодо Молодшого жузу. Територію поділили на округи під управлінням російських чиновників та лояльної місцевої знаті. Це викликало спротив частини населення, що вилилося у низку повстань. Найпотужнішим був рух під проводом останнього казахського хана Кенесари Касимова (1837–1847), який намагався відновити незалежність ханства. Повстання було жорстоко придушене, а Кенесари загинув у бою.

Наступ на південь (середина XIX ст.)

До середини XIX століття російські володіння впритул наблизилися до кордонів трьох головних держав регіону: Кокандського ханства, Хівинське ханство і Бухарського емірату. Для забезпечення безпеки кордонів та замикання суцільної лінії укріплень російський уряд ухвалив рішення з'єднати Оренбурзьку та Сибірську лінії. Цей маневр дозволяв відрізати степ від впливу середньоазіатських ханів і створити плацдарм для наступу на землеробські оази.

Просування здійснювалося з двох сторін. З заходу, від Оренбурга, російські війська йшли вгору по течії Сирдар'ї. У 1847 році засновано Раїмське укріплення, а у 1853 році корпус під командуванням генерала Василя Перовського штурмом оволодів важливою кокандською фортецею Ак-Мечеть, перейменувавши її на Форт-Перовський (нині місто Кизил-Орда). Паралельно зі сходу, з боку Семиріччя, російські загони перетнули річку Ілі. У 1854 році в урочищі Алмати закладено форт Вєрний (сучасний Алмати), що став головним форпостом імперії в регіоні. До 1864 року дві укріплені лінії зійшлися, утворивши єдиний фронт.

Підкорення трьох ханств

Кокандське ханство і захоплення Ташкента

У 1860-х роках почалася активна фаза війни з Кокандським ханством. Російські війська, очолювані полковником Михайлом Черняєвим, захопили міста Ауліє-Ата, Чимкент і Туркестан. Кульмінацією кампанії стало взяття Ташкента у червні 1865 року. Черняєв, маючи в розпорядженні лише близько 2000 солдатів проти багатотисячного гарнізону, наважився на ризикований штурм великого торгового міста, фактично порушивши приписи з Петербурга утримуватися від рішучих дій. Захоплення Ташкента поставило Коканд на межу краху. Остаточна ліквідація ханства відбулася пізніше, після придушення антиросійського повстання 1875–1876 років під проводом Пулат-хана. У 1876 році Кокандське ханство ліквідували, а його територія увійшла до складу імперії як Ферганська область.

Бухарський емірат Просування Росії вглиб Туркестану неминуче призвело до конфлікту з Бухарою, яка претендувала на гегемонію в регіоні. Емір Музаффар вимагав від росіян залишити захоплені території та оголосив священну війну (газават). Вирішальна битва відбулася у 1866 році в урочищі Ірджар, де добре озброєна та дисциплінована російська армія вщент розбила численне, але застаріле військо еміра. У 1868 році генерал Костянтина фон Кауфман рушив на Самарканд — древню столицю Тимуридів. Місто здалося без бою, але після відходу основних сил росіян у цитаделі спалахнуло повстання, і невеликий російський гарнізон витримав тривалу облогу. Після поразки на Зерабулацьких висотах емір був змушений підписати мирний договір, за яким Бухара визнавала васальну залежність від Росії, поступалася Самаркандом, але зберігала внутрішню автономію.

Хівинське ханство Хіва, відокремлена від російських володінь важкопрохідними пустелями Кизилкум і Каракум, залишалася нескореною найдовше. Перший великий похід проти Хіви, організований генералом Перовським взимку 1839 року, закінчився трагічно: війська не дійшли до цілі через сильні морози, хвороби та масову загибель верблюдів, втративши значну частину особового складу. Успішна кампанія була проведена лише у 1873 році під керівництвом генерал-губернатора Костянтина фон Кауфмана. Російські війська виступили одночасно з чотирьох пунктів (Ташкента, Оренбурга, Красноводська та Мангишлака) і, подолавши пустелю, оточили оазу. У травні 1873 року Хіва капітулювала. Ханство також стало протекторатом Росії, втративши право на самостійну зовнішню політику.

Завоювання Туркменістану Після підкорення ханств єдиним осередком опору залишалися туркменські племена, що населяли Ахал-Текинську оазу в пустелі Каракуми. Вони не мали централізованої держави, але вирізнялися високою войовничістю. Перша Ахал-текинська експедиція 1879 року під командуванням генерала Ломакіна зазнала невдачі при спробі взяти фортецю Геок-Тепе, що стало болючим ударом по престижу імперії.

Для реваншу у 1880 році було призначено героя російсько-турецької війни генерала Михайла Скобелєва. Він ретельно підготував похід, налагодивши безперебійне постачання військ та будівництво залізниці. У січні 1881 року, після тривалої облоги та підриву стін за допомогою мінного підкопу, Геок-Тепе було взято штурмом. Захоплення супроводжувалося масовою різаниною захисників фортеці та цивільного населення. Ця перемога зламала опір туркменів. У 1884 році старійшини оази Мерв добровільно присягнули на вірність Росії, побоюючись повторення долі Геок-Тепе.

Велика гра та встановлення кордонів Стрімке просування Росії на південь викликало серйозне занепокоєння у Лондоні. Британська імперія вбачала в цьому пряму загрозу Британській Індії. Суперництво між двома імперіями отримало назву «Велика гра». Кульмінацією напруги став інцидент у Кушці 1885 року, коли російські війська генерала Комарова вступили в бій з афганським загоном, яким керували британські інструктори. Війна між двома імперіями здавалася неминучою, але дипломатам вдалося врегулювати конфлікт, визначивши північний кордон Афганістану.

Останнім актом територіального розмежування стало питання Паміру в 1890-х роках. Після серії експедицій та сутичок російських загонів (під проводом полковника Іонова) з афганцями та китайцями, у 1895 році було підписано російсько-британську угоду. Згідно з нею, Памір був розділений між сферами впливу, а Ваханський коридор був переданий Афганістану як буферна зона, що унеможливлювала прямий контакт між російськими та британськими володіннями.

Управління та опір На завойованих територіях у 1867 році було утворено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті. Влада в регіоні мала військовий характер: на чолі областей та повітів стояли армійські офіцери. Ця система отримала назву «військово-народне управління». Російська адміністрація зберегла традиційні суди для місцевого населення, але поступово впроваджувала імперське законодавство.

Попри військову перевагу метрополії, місцеве населення неодноразово піднімало повстання проти колоніальної влади. Найвідомішим виступом кінця XIX століття стало Андижанське повстання 1898 року, яке мало релігійне забарвлення, але було швидко придушене. Найбільш масштабним стало Центральноазійське повстання 1916 року, спровоковане указом про мобілізацію корінного населення на тилові роботи в розпал Першої світової війни. Повстання охопило величезні території від казахських степів до Ферганської долини й супроводжувалося значними жертвами з обох боків та жорстокими каральними акціями з боку урядових військ.

Підсумки До кінця XIX століття процес приєднання Середньої Азії до Російської імперії був завершений. Регіон перетворився на важливу сировинну базу, зокрема для текстильної промисловості завдяки вирощуванню бавовни. Будівництво Закаспійської та Оренбурзької залізниць сприяло економічній інтеграції Туркестану в загальноімперський ринок, припливу російських переселенців та появі промислових підприємств. Водночас колоніальна політика призвела до руйнування традиційного укладу життя кочових народів та зростання соціальної напруги, яка з новою силою вибухнула після падіння імперії у 1917 році.

Примітки

Література

Alexander Morrison. The Russian Conquest of Central Asia. A Study in Imperial Expansion, 1814—1914. Cambridge University Press, 2021. Saray, Mehmet. The Russian Conquest of Central Asia. Central Asian Survey, 1982. Becker, Seymour. Russia’s Protectorates in Central Asia: Bukhara and Khiva, 1865–1924. Harvard University Press, 1968. Бабаджанов Б. М. Кокандское ханство: власть, политика, религия. Токио-Ташкент, 2010. Hopkirk, Peter. The Great Game: The Struggle for Empire in Central Asia. John Murray, 1990. Marvin, Charles. The Eye-Witnesses' Account of the Disastrous Russian Campaign Against the Akhal Tekke Turcomans. London, 1880. Сергеев Е. Ю. Большая игра, 1856–1907: мифы и реалии российско-британских отношений. Москва: Товарищество научных изданий КМК, 2012. Postnikov, Alexey. The Mapping of the Pamirs and the Delimitation of the Russo-British Frontier in 1895.