Кокандське ханство (, Қўқон Хонлиги, قۇقان خانلىگى; , قوقون حاندىعى; , ) — держава, що існувала з 1709 по 1876 на території сучасних Узбекистану, Таджикистану, Киргизії, південного Казахстану і Сіньцзян-Уйгурського автономного району (Східного Туркестану). Кокандське ханство поряд з Бухарським еміратом і Хівинським ханством є одним з трьох Узбецьких ханств.
Історія Створення ханства
Ханство засноване в 1709, коли Шахрух-бій з узбецького племені Мінг заснував незалежне князівство в західній частині Ферганської долини. Він збудував фортецю в невеликому місті Коканд, що став столицею ханства.
За місцевими переказами, султан Бабур (правнук Тамерлана) прямував із Самарканда до Індії через Ферганську долину, де одна з його дружин народила хлопчика по дорозі між Ходжентом і Канібадамом; дитині, названій Алтун-башіком (помер у 1545 році), дав притулок узбецький рід Мінг. Коли ж з'ясувалося його походження, Алтун-башік був проголошений бієм і оселився в Асхи. Звання бія стало спадковим у його потомстві.
Один із нащадків Алтун-башіка — Абдурахим-бій — оселився в кишлаку Дикан-Тода, але згодом головним місцем його перебування стало місто Коканд, яке він заснував близько 1732 і яке спочатку називалося Позови-Курган або Кала-і-Раїм-бай (по імені свого засновника). Скориставшись міжцарів'ям в Бухарі, Абдурахим зробив похід на це ханство, зайняв Самарканд, Катта-Курган, добрався і до Шахрісябза, але обмежився лише тим, що уклав мир з тамтешнім правителем і одружився з його племінницею, після чого повернувся в Ходжент, де і був убитий своїми наближеними (близько 1740 року).
Тим часом іранський шах Надір в 1740 зайняв Бухару і вигнав кокандців з Самарканду.
Брат і наступник Абдурахима — Абдукарим-бій — остаточно оселився в Позови-Кургані, який з цього тільки часу (1740) отримує назву Коканду.
Після смерті Абдукарима його наступником був проголошений син Абдурахима — Ірдана-бій, померлий в 1778 році, після чого правителем став його двоюрідний брат Сулейман, убитий через 3 місяці. Тоді правителем Фергани проголошений був Нарбута-бій, онук Абдукарім-бія і син Абдурахман-бека, владетеля міста Ісфари, хоча Нарбута-бій спочатку і відхиляв від себе цей не зовсім безпечний тягар.
Абд аль-Карім, Ірдана-бій і Нарбута-бій розширили територію Кокандского володіння. Однак і Ірдана-бій, і Нарбута-бій були змушені вступити в дипломатичні зносини з імперією Цин, що проводила експансію щодо володінь, суміжних з освіченим в 1760 році намісництвом Синьцзян, що, за нормами цинського дипломатичного етикету розцінювалося як визнання васальної залежності (при цьому подарунки від правителів Коканду розглядалися імператором Цяньлун як данина від васалів) стосовно Китаю в 1774—1798 роках.
Експансія
Син Нарбута-бія, Алімхан, використовуючи таджицьких горців, завоював західну половину Ферганської долини, включаючи Ходжент і Шаш (Ташкент). Щоб затвердити свою державу Алімхан усунув суперників, а потім жорстокістю прагнув посилити свою владу, за що був прозваний «Залім» (тиран) і «шир-гаран» (лютий тигр). Все своє царювання він провів у війнах з беками найважливіших міст, завоював Чимкент, Сайра, Курям і навіть Ташкент, 15 разів ходив на Ура-Тюбе, який ще з часу Ірдана-бія служив яблуком розбрату між кокандцями і бухарцями. Але саме війни згубили Аліма. Народ не міг довго виносити войовничих нахилів властолюбного хана, і в 1809 році він був убитий прихильниками свого брата Умар-хана. Поет у душі і покровитель поетів і вчених, Умархан, мабуть, схильний був більше до мирного, ніж до військового життя; принаймні з Бухарою він не бажав сваритися. Він був улюбленцем народу і багато дбав про зовнішню пишність своєї влади. Але і правління Умара ознаменувалося розширенням володінь Кокандского ханства.
У 1821 Умар-хан помер і на престол вступив його 12-річний син Мадан-хан (Мухаммед-Алі). Під час його правління ханство займало найбільшу площу, підпорядкувавши собі племена сучасних територій Північної Киргизії і Південного Казахстану. Для забезпечення контролю за цими землями в 1825 році були засновані фортеці Бішкек і Токмак. Він поширив свою владу на памірські володіння Каратегін, Куляб, Дарваз, Рошан і Шугнан, і у Кашгарі підтримував ходжу проти китайців.
Смута Помилками в управлінні Мадан-хана скористалася незадоволена партія, яка звернулася до бухарського еміра Насрулли з проханням звільнити країну від злочинного хана. Насрулла з'явився під стінами Коканду; Мадан-хан був убитий, а Кокандське ханство стало бухарською провінцією (1842), проте кокандці, які обрали ханом двоюрідного брата Умар-хана, Шералі, незабаром скинули його.
Під час цієї боротьби на перший план у державі висунувся кипчак Мусульманкул. Шералі-хан виявився правителем добрим, але при ньому посилилася ворожнеча між кипчаками і осілими сартами, яка існувала здавна і вже раніше нерідко призводила до зіткнень. Вся подальша історія ханства полягає, головним чином, у кривавій боротьбі сартів і кипчаків і будь-яка перемога супроводжувалася нещадним побиттям переможених. Мусульманкул роздавав всі видні посади кипчакам, які і почали господарювати в країні, утискаючи і б'ючи сартів. Скориставшись перебуванням Мусульманкула за Ошем, сарти призвали на ханство Мурад-бека, сина Алім-хана, і вбили Шералі-хана (1845). Мусульманкул поспішив в Коканд, вбив Мурад-хана, процарював лише 11 днів, і звів на престол 16-річного Худаяра, молодшого з 5 синів Шералі-хана, сам же став регентом. Тяготячись опікою Мусульманкула, Худояр-хан став опорою просартской партії, повалив Мусульманкула і стратив його в 1852 році. Це подія закінчилася повальним винищенням кипчаків.
У 1858 Малабек, ображений на Худаяр-хана, прибув у Кара-Суу і попросив допомоги у киргизів, що знайшло розуміння у родових правителів Асана-бія і Алимбека-дадхі, які разом зі своїми людьми надали йому підтримку. У підсумку цієї боротьби Худаяр-хан позбувся влади, а на трон сів його зведений брат Малла-хан (1858—1862). Алімбеков-дадха (1858—1862) під час правління Малла-хана був наділений необмеженою владою і мав великий вплив. Проте 24 лютого 1862 року Алімбеков-дадха, Алімкул-ешік-ага і підтримуючі їх киргизи вбивають Малла-хана і замість нього садять на трон одного з онуків Шерали-хана — Шахмурадов. Алімбеков-дадха (чоловік Курманджан датки) протягом короткого періоду офіційно став головним візиром і правил всім ханством від імені Шахмурадов. Але в тому ж році і сам Алимбека-дадха був убитий своїми ворогами при дворі.
Після смерті Алімбеков в 1863, 9 червня, не без допомоги мулла Алимкула (виходець з киргизько-кипчакского племені) неповнолітній син Малла-хана Султан Сейіт був проголошений ханом, і фактична влада в ханстві в 1863—1865 перейшла аталик Алімкулу. У тому ж році він отримав титул «Амір лашкері». Худояр-хан скористався цими заворушеннями і за сприяння бухарського еміра, Музаффара, оселиться було в Коканде, але незабаром вигнаний був Алімкулом і знову втік до Бухари. Коли ж Алімкул загинув у битві з росіянами під Ташкентом (1865), бухарський емір знову з'явився з військом у Коканд, посадив від себе ХУДОЯР му, але на зворотньому шляху був розбитий російськими під Ірджаром, а наступне потім заняття Ура-Тюбе і Джизак (1866) відрізало Кокандское ханство від Бухари. Смути полегшували твердження російської влади в тій частині Туркестану, яка входила до складу Кокандского ханства.
Конфлікти з Російською імперією Див. також: Середньоазійські володіння Російської імперії
Двосторонні зв'язки між Російською імперією і Кокандским ханством розвивалися досить складно і носили в основному конфронтаційний характер. При цьому ініціатива їх різкого погіршення належала, на думку узбецьких істориків, середньоазійській державі. Внаслідок гострої внутрішньополітичної боротьби в ханстві на престолі часто — перебували угрупування, войовничо налаштовані відносно Росії. Тому російські купці гнобилися кокандською адміністрацією, через що часто зазнавали збитків.
Крім того, кокандці стали претендувати на верховенство в казахських аулах Середнього Жуза, жителі яких ще на початку 1740-х років присягнули на вірність російській державі. Так, у 1831—1834 роках колишній російський підданий казахський султан Саржан Касимов умовив кокандского хана дати йому військові загони, за допомогою яких він став здійснювати грабіжницькі набіги на кочовища казахів Середнього Жуза. На річці Сари-Су Касимов побудував два укріплення, але зазнав поразки від царських військ і змушений був сховатися в Коканді. У травні 1834 за наказом кокандского правителя ташкентський беклярбек разом з тим же Касимовим у супроводі шеститисячної армії рушив на казахські аули Середнього Жуза і дійшов до річки Ішим. При цьому в степ для організації антиросійської пропаганди було надіслано близько 100 агітаторів. Однак підняти народ на повстання кокандским ватажкам не вдалося. Вони зміцнилися у фортеці Улутау, але, дізнавшись, що з Акмолинської вийшов російський військовий загін, залишили гарнізон у місті, а самі втекли назад в Ташкент.
На початку 1850-х ще один військовий похід в казахські кочовища Середнього Жуза організував ташкентський беклярбек Мірзаахмед, але знову зазнав невдачі.
Агресивні акції кокандської і хивінської влади (Хіва також прагнула до гегемонії в регіоні) дорого обійшлися Росії. Підбурювані середньоазійськими правителями, кочові племена нападали на прикордонні селища (аули) Російської імперії, гнали худобу і коней, а також людей, яких згодом продавали в рабство. Кокандські хани, крім того, будь-що прагнули захопити в полон російських солдатів, яких використовували для навчання власного війська. Тому в 20-30-х роках колишня ліберальна політика російської влади по відношенню до казахських племен, найбільш характерна для часу царювання Катерини II, коли кочівникам були дані економічні пільги, виділялися кошти на побудову мечетей, шкіл, караван-сараїв, а також видання мусульманських книг, була відсунута на задній план. У силу сформованих обставин в цей період упор був зроблений на адміністративно-військові заходи. Для цього царським урядом було вжито заходів з обмеження влади кочових родоначальників, посилені гарнізони прикордонних фортець.
Так поступово були утворені Оренбурзька і Західно-Сибірська, а згодом Сир-Дарьїнська прикордонні лінії. На початок 1860-х років крайні пункти цих ліній (селище Яни-Курган на правобережжі Сирдар'ї і фортеця Пишпек в Семиріччі) перебували вже у складі Російської держави. «Розрив», через який в російські володіння проникали розбійні загони, в Петербурзі вирішили ліквідувати. Військово-політичним керівництвом Російської імперії ухвалено рішення про об'єднання прикордонних ліній.
З 1855 киргизькі і казахські племена, підлеглі ханству, стали переходити в російське підданство, не в силах терпіти свавілля і беззаконня кокандских намісників. Це призвело до збройних конфліктів ханства з російськими військами, в 1850 році була здійснена експедиція за річку Або, з метою зруйнувати Таучубек, що слугував опорним пунктом для кокандських сил, але оволодіти ним вдалося лише в 1851 році, а в 1854 році на річці Алмати побудовано укріплення Вірне і весь Заїлійський край увійшов до складу Росії. З метою ж огорожі казахів, російських підданих, оренбурзький військовий губернатор Обручов побудував в 1847 році укріплення Раїмське (згодом Аральське), поблизу гирла Сирдар'ї, і запропонував зайняти Ак-Мечеть.
У 1852, з ініціативи нового оренбурзького губернатора Перовського, полковник Бларамберг, із загоном в 500 чоловік, зруйнував дві кокандських фортеці Кумиш-Курган і Чім-курган та штурмував Ак-Мечеть, але цей штурм був відбитий.