Перша Балканська війна (1912–1913) (у Болгарії відома як Балканська війна) — війна Балканського союзу (Болгарське царство, Грецьке королівство, Королівство Сербія, Королівство Чорногорія) проти Османської імперії з 9 жовтня 1912 по 30 травня 1913. Причиною війни постало прагнення Королівства Сербія, Болгарського царства, Королівства Чорногорія і Королівства Греція розширити свої території. Війна завершилася Лондонським мирним договором.
Перший період війни (жовтень— грудень 1912) характеризувався масштабним наступом військ Балканського союзу. Під час перемир'я бойові дії припинили Османська імперія, Королівство Сербія і Болгарське царство, але Грецьке королівство і Королівство Чорногорія продовжували війну. Другий період війни (лютий— травень 1913) мав позиційну війну, не рахуючи штурма Едірне (Адріанополя). Після закінчення Першої Балканської війни країни-учасниці Балканського союзу не були задоволені Лондонським мирним договором, що спричинило Другу Балканську війну.
Причини
Історичні передумови. Політика великих держав
У XV столітті турки, зайнявши Малу Азію, почали завоювання Балканського півострова, Близького Сходу та Північної Африки. Після завоювання Константинополя сформувалася Османська імперія. Через деякий час вона вже включала в свій склад величезні території на сході Середземномор'я, у Причорномор'ї та на заході Азії. На цих землях проживало безліч народів, що відрізнялися від турків віросповіданням, етнічним походженням та світоглядом. На Балканському півострові, ще до його включення до складу імперії, вже проживало до 15 народів.
Неодноразово проти панування Османської імперії на півострові відбувалися повстання, що закінчувалися поразкою повсталих. У XIX столітті, на хвилі антиколоніальних війн і повстань, в регіоні сталася низка визвольних воєн. З'явилися такі держави, як Греція, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Румунія. Попри це, самовизначення не домоглися албанці, а на територіях, як і раніше контролювалися османським урядом, проживало кілька мільйонів македонців, близько мільйона сербів і півмільйона греків. Також ці землі історично вважалися частинами новостворених балканських держав.
Після Італо-турецької війни країни Балканського півострова, противники Османської імперії, усвідомили необхідність в консолідації. Об'єднуючими факторами послужили як загальні цілі, так і загальні риси народів — серби, чорногорці і болгари були православними слов'янами. Православними були і греки. Важливе значення в регіоні грала Російська імперія, яка змагалася на Балканах з Австро-Угорською імперією, і їй необхідно було утвердитися в цій частині Європи.
Саме з її ініціативи 13 березня 1912 між Королівством Сербія та Болгарським царством була підписана угода про створення оборонного союзу. 12 травня відносини між країнами були укріплені. 29 травня до союзу приєдналося Грецьке королівство, яке не бажало залишитися без територіальних виграшів за рахунок Османської імперії. Але і Королівство Сербія, і Болгарське царство, були вкрай зацікавлені в участі грецького флоту у військових діях, щоб перекрити османські комунікації з Малою Азією та Близьким Сходом. Пізніше союзний договір підписали Королівство Чорногорія і Болгарське царство. Таким чином, як і задумував російський уряд, на півострові сформувався потужний союз, спрямований проти Австро-Угорської імперії. Втім подальші події розвивалися не за планом Російської імперії. Балканський союз, замість протистояння з Австро-Угорщською імперією почав приготування до війни зі своїм старим ворогом — Османською імперією. Оскільки союз очолили Болгарське царство й Королівство Сербія, вони завдяки допомозі союзників зважилися задовольнити свої територіальні претензії.
Прагнення Королівства Сербія до Боснії і Герцеговини було зірвано австро-угорською анексією краю в жовтні 1908, тоді серби зосередили свою увагу на своїй історичній колисці — Косово — та на південній експансії. Грецькі офіцери, після заколоту в серпні 1909, домоглися призначення прогресивного уряду на чолі з Елефтеріосом Венізелосом, який, як вони сподівалися, здатен вирішити Критське питання на користь Королівства Греція і переглянути їхню поразку в 1897 році Османській імперії. Болгарське царство, яке домоглося від Османської імперії визнання її незалежності в квітні 1909 року, і користувалась дружбою з Російської імперії, а також планувала експансію на Османську Фракію і Македонію. У березні 1910, албанське повстання спалахнуло в Косово. У серпні 1910, Королівство Чорногорія надала Болгарському царству прецедент, ставши королівством.
1911 року Королівство Італія розпочала вторгнення в Триполітанію, і незабаром окупувала острови Додеканес. Італійська вирішальна військова перемога над Османською імперією значною мірою вплинула на підготовку до війні Балканських держав проти Османської імперії. Таким чином, навесні 1912 року, проведення консультацій між християнськими Балканськими державами привели до військового союзу, що став відомим як Балканська ліга.
Великі держави, в передусім Французька республіка і Австро-Угорська імперія, відреагували на цю дипломатичну сенсацію, намагаючись відмовити лігу від вступу в війну, але не вдало. Наприкінці вересня, Ліга й Османська імперія мобілізували свої армії. Королівство Чорногорія першою оголосила війну 8 жовтня. Три інших держави 13 жовтня оголосили Порті ультиматум, неможливий для виконання, і 17 жовтня оголосили війну.
Передумови і плани
Чотири союзницькі держави не мали будь-якого загального плану або будь-якої спроби координувати свої дії. Навпаки, війна мала проводитися кожною державою в індивідуальному порядку, і можна розділити на чотири театри воєнних дій. Болгари зіштовхнулися з більшою частиною османських військ, які захищали напрям до Константинополя у Фракії, а також військові дії у Македонії, серби і чорногорці діяли в Косово, Санджаку, у північній частини Македонії і Албанії; греки діяли на півдні Македонії в напрямку Салоніки, а також в напрямку Яніни.
Болгарське царство
Болгарське царство, в ті часи часто знана як «Прусія на Балканах», була в військовому плані найпотужнішою з чотирьох держав, з добре навченою і оснащеною армією.Hall (2000), p. 16 У мирний час мала армію в 60 000 осіб, яка збільшувалась в ході війни до 370 000,Hall (2000), p. 16 з загальною мобілізацією 600 000 осіб, з населення 4 300 000.Hall (2000), p. 18 болгарська армія мала 9 піхотних дивізій, 1 кавалерійську дивізію і 1116 одиниць артилерії.Hall (2000), p. 16 Головнокомандувачем був цар Фердинанд I, тоді як фактична влада була в руках його заступника, генерала Михайло Савова. Болгарське царство також мало невеликий флот з шести торпедних катерів, дія яких була обмежена операціями на Чорному морі.Hall (2000), p. 17
Головний удар Болгарського царства під час війни був спрямований на Фракію і Македонію. Остання мала бути розподілена з Королівством Сербія і Королівством Греція, хоча обидва терени були колишніми болгарськими землями виключеними з царства згідно з Берлінським конгресом у 1878, бо європейські керманичі не мали бажання мати потужної країни на уламках Османської імперії. Перша армія, під головуванням Василя Кутинчева складалась з 3 піхотних дивізій, була розгорнута на південь від Ямболу, операції планувались вздовж річки Тунджа. Друга армія, під головуванням Ніколи Іванова, складалась з 2 піхотних дивізій і 1 піхотної бригади була розгорнута на захід від першої і їй було доручено захопити фортецю Адріанополь (Едірне). Третя армія, під головуванням Радко Димитрієва, була розгорнута східніше за першу, і складалась з 3 піхотних дивізій, мала перетнути гори Стран'я і взяти фортецю Лозенград (Киркларелі). 2-й і 7-й дивізіям були призначені незалежні задачі — бойові дії в Західній Фракії і Східній Македонії відповідно.
Королівство Сербія
Хоча значно менша, аніж болгарська армія, сербські війська були також значні. Королівство Сербія мала приблизно 230 000 вояків, близько 230 гармат, згрупованих в 10 піхотних дивізій, дві піхотні бригади і кавалерійську дивізію, під головуванням колишнього військового міністра Радомира ПутникаHall (2000), p. 18. Сербське верховне головнокомандування, у своїй довоєнній доктрині, дійшло висновку, що вирішальна битва проти османської Вардарської армії буде на плато Овче Поле, біля Скоп'є. Таким чином, основні сили було згруповано в трьох арміях для просування на Скоп'є, а дивізія і бригада були додані до чорногорців для боїв в санджаку Нові-Пазар.
Першою армією керував генерал Петар Бойович; він мав найбільшу кількість військ, і був у центрі наступу на Скоп'є. Друга армія на чолі з генералом Степа Степанович, складалась з однієї сербської і однієї болгарської (7 Рильська) дивізій. Вона розташовувалась на лівому фланзі фронту і просувалась до Страцину. Болгарська дивізія була включена до сербської армії згідно з довоєнними домовленостями, але дивізія перестала підпорядковуватися наказам генерала Степановича, щойно розпочалася війна, а лише наказам вищого болгарського командування. Третя армія під командуванням генерала Божидара Янковича, розташовувалась на лівому фланзі фронту, мала завдання визволення Косова, а потім приєднатися до інших армій в очікуваній битві на Овче Поле.
Грецьке королівство
Грецьке королівство вважається найслабшим з трьох головних союзників, оскільки воно зазнало принизливої поразки від Османської імперії в греко-турецькій війні 1897 р. і воліло діяти рішуче проти османської армії. Проте Грецьке королівство мало сильний флот, який мав життєво важливе значення для ліги, оскільки лише вона могла запобігти підвезення османських підкріплень з Азії в Європу. За даними грецького посла у Софії, під час переговорів, щодо вступу Королівства Греція у Лігу: «Греція може забезпечити 600 000 військових, 200 000 допомоги, і флот який зможе зупинити перевезення 400 000 вояків Османської імперії між Салоніками та Галліополі»Hall (2000), p. 17.
Армія зазнала реорганізацію завдяки французькій військовій місії. Після мобілізації, було згруповано дві армії. Фессалійська армія, на чолі з принцом Костянтином та Панайотісом Данглісом як начальником штабу, направила 7 піхотних дивізій, кавалерійський полк і 4 окремих евзонських батальйонів, загальною чисельністю 100 000 осіб. Вона мала подолати укріплені позиції османського кордону й просуватися у напрямку Західної та Центральної Македонії, з метою зайняти Салоніки.
Надалі від 10до 13 тисяч осіб було направлено в Епірську армію, для просування на Епір. Оскільки не було сподівань захопити добре укріплену столицю Яніну, її завданням було відволікання османського війська до надходження підкріплення у Фессалійську армію задля успішного завершення операції.
Грецький флот також мав використати острови Егейського моря, що перебували під Османським кермом і забезпечити військово-морську перевагу. Флот Егейського моря, під головуванням контр-адмірала Павлоса Кунтуріотіса, мав три лінкори, сім есмінців і новий крейсер «Георгіос Авероф», на який покладались грецькі плани щодо військово-морського панування в Егейському моріErickson (2003), p. 155. Грецьке королівство приєдналось до Королівства Сербія пізніше.
Королівство Чорногорія
Чорногорці мали заслужену репутацію загартованих й досвідчених бійцівHall (2000), p. 18, але їх армія була як малою, так і певною мірою застарілою. Після завершення мобілізації в перший тиждень жовтня, Королівство Чорногорія скерувала 35 600 вояк, 126 гарматHall (2000), p. 18, створила чотири дивізії, кожна з трьох полків. Їх номінальним командувачем був король Нікола І, з реальною владою його начальника штабу генералом Лазоровичем. Головною метою війни було захоплення головного міста Шкодер, тоді як другорядні операції мали проводитися у місті Нові-Пазар.
Османська імперія