Японія та Голокост — тема, що охоплює позицію Японської імперії, дії її урядових і дипломатичних структур, а також окремих японських осіб у період Другої світової війни щодо нацистської політики знищення євреїв у Європі. Попри союзницькі відносини Японії з нацистською Німеччиною в межах Троїстого пакту, японська держава не брала безпосередньої участі в реалізації Голокосту та не запроваджувала систематичної політики переслідування євреїв. Під час Другої світової війни антисемітські настрої в Японії були незначними, і єврейське питання мало цікавило, оскільки воно розглядалося як європейська проблема. Крім того, нацистська Німеччина не чинила тиску на Японію з цього питання. Водночас ставлення японської влади до єврейського населення було суперечливим і варіювалося від прагматичного співробітництва з Німеччиною до випадків порятунку єврейських біженців, зокрема через діяльність японських дипломатів у Європі та Східній Азії.

Передісторія

Заселення євреїв у Японію До кінця XIX сторіччя переважно сефардська єврейська громада влаштувалася в Кобе. На початку XX століття її поповнили російські військовослужбовці-євреї, які під час російсько-японської війни 1904—1905 років опинилися в японському полоні й вважали за краще не повертатися до Росії. Ще одна велика група російських євреїв (за оцінками, близько 5 тис. Чоловік) іммігрували до Японії після більшовицької революції та громадянської війни 1917—1920 років.

Події 1930—1940 років

Після підписання Вашингтонської морської угоди японські військові спровокували Мукденський інцидент у Маньчжурії, перш ніж прем'єр-міністр Сайто Макото створив Центр Японської духовної культури у 1932 році, щоб підготувати вчителів, які б мали поширювати ідею розширення військової діяльності та торгівлі з японським націоналізмом. Торговці зброєю, такі як Фрідріх Вільгельм Хак, вів справи в Токіо. На той час у Ханькоу (нині Ухань) було сформовано перше націонал-соціалістичне угруповання в Азії, щоб взяти під контроль німецькі поселення в Азії .

Після активних виступів Імператорської асоціації адвокатів та військових, таких як Тюїті Наґумо, проти Морського договору, Імперський парламент Японії схвалив вихід з договору в грудні 1934 року, що призвело до втрати терміну дії договору в 1936 році. У тому ж році, але дещо раніше, у Токіо та у Йокогамі була створена перша нацистська група в Японії завдяки зусиллям Хіросі Осіми — затятого пронімецького дипломата, призначеного військовим аташе у Берліні.

У 1936 році між третім Рейхом та Японією було укладено Антикомінтернівський пакт ,який був спрямований проти Комуністичного Інтернаціоналу (Комінтерну). Його підписали німецький посол з особливих доручень Йоахім фон Ріббентроп та посол Японії в Німеччині Кінтомо Мушанокодзі.

Японські підписанти сподівалися, що Антикомінтернівський пакт фактично стане союзом проти Радянського Союзу, і саме так його сприймав Радянський Союз. Концесія на видобуток нафти компанії Kitakarafuto Oil, якою керував Імперський флот на Північному Сахаліні в Радянському Союзі, була втрачена, тоді як торгівля між нацистською компанією, такою як IG Farben, та Маньчжурією під керівництвом Імперської Японії посилювалася.

Також існував додатковий секретний протокол, який визначав спільну німецько-японську політику, спрямовану безпосередньо проти Радянського Союзу. Після серпня 1939 року Японія дистанціювалася від Німеччини в результаті пакту Молотова-Ріббентропа. За Антикомінтернівським пактом у вересні 1940 року було укладено Тристоронній пакт, який визначав Сполучені Штати як головну загрозу, а не Радянський Союз, проте до грудня 1941 року він також практично недієздатний. Антикомінтернівський пакт згодом був поновлений у листопаді 1941 року, і до нього приєдналися кілька нових членів.

Хоча японський уряд зберігав цензуру преси з моменту введення Закону про видавничу діяльність у 1869 році, журналісти, активісти, письменники та навіть поети Хайку зазнавали жорстоких переслідувань з боку Особливої вищої поліції Японії та судів у цей період. Серед загиблих жертв були редактори під час інциденту в Йокогамі, а також письменник Такідзі Кобаясі.

Проєкт Кавагуті — План Фугу 1938 рік мав ознаменуватися японським проєктом з порятунку євреїв від переслідувань в Європі. Проєкт носив назву «Проєкт Кавагуті — План Фугу» (фугу — це риба, вживання якої при неправильному її приготуванні призводить до смерті) і був запропонований дослідником євреїв, японцем Інузака Коресіге. Інузака цінував економічну та політичну роль євреїв, вважав, що імміграція євреїв до Японії буде дуже корисною для неї, але попереджав, що помилки у реалізації цієї ідеї можуть мати руйнівні наслідки.

Суть проєкту полягала у тому, щоб переконати євреїв-американців закликати євреїв Європи переїхати до Маньчжурії чи Шанхаю. Це був докладний план єврейської міграції та методи залучення єврейських інвестицій в економіку Японії та окуповані нею території. Пріоритетом була багата на корисні копалини Маньчжурія, єврейська автономія на території якої, могла б служити буферною зоною на кордоні з СРСР.

Єврейська світова спільнота не стала інвестувати в цей проеєт та імміграція євреїв за запропонованим планом не відбулася, а війна Японії зі США, що почалася в 1941 році, зробили його повністю нерелевантним. Проте у червні 1939 року посол маньчжурського представництва у Берліні видав євреям 12.000 віз.

Під час Другої світової війни 6 грудня 1938 року японський уряд ухвалив рішення про заборону вигнання євреїв з Японії, Маньчжоу-Го та решти окупованого Японією Китаю. Це було названо «аморальним», головним чином через міркування про уникнення ворожнечі зі Сполученими Штатами. Навіть після того, як Японія та Сполучені Штати вступили у війну одна проти одної, японський уряд зберігав нейтралітет щодо євреїв.

Японські ЗМІ повідомляли про зростання антисемітизму у Німеччині, але після приєднання Японії до країн Осі новини, що зображували Німеччину у негативному світлі, стали піддаватися цензурі. Хоча деякі західні ЗМІ зрештою опублікували статті про тяжке становище євреїв під час війни, японські ЗМІ не порушували цю тему. Правління Третього Рейху також не тиснуло на Японію з цього питання, а японський уряд не був зацікавлений у цьому питанні, про яке більшість його членів, як і широка громадськість, просто не знали.

У 1941 році полковник СС Йозеф Майзінгер, зв'язковий гестапо в німецькому посольстві в Токіо, намагався вплинути на японців, щоб вони знищили приблизно 18 000–20 000 євреїв, які втекли з Австрії та Німеччини та проживали в окупованому японцями Шанхайському міжнародному поселенні. Його пропозиції включали створення концентраційного табору на острові Чунмін у дельті річки Янцзи або виснажити голодом на вантажних суднах біля узбережжя Китаю. Японський адмірал, відповідальний за нагляд за Шанхаєм, не піддався тиску Майзінгера; однак японці побудували гетто в районі Хонгк'ю, яке вже було заплановано Токіо в 1939 році: нетрі з приблизно вдвічі більшою щільністю населення, ніж на Мангеттені.

Гетто було суворо ізольоване японськими солдатами під командуванням японського чиновника Кано Гхоя, і євреї могли залишити його лише за спеціальним дозволом. Близько 2000 з них загинули в Шанхайському гетто під час війни; проте умови в гетто загалом описувалися як хороші, оскільки японська влада не дискримінувала євреїв більше, ніж інших європейців в окупованому місті. Китайський дипломат у Відні Хо Фен-Шань, який не послухався свого начальства та видав тисячі віз єврейським біженцям для поїздки до Шанхаю в 1938—1939 роках, зрештою отримав звання Праведника народів світу.

У 1940—1941 роках японський дипломат Тіуне Сугіхара, віцеконсул Японської Імперії в Литовській Радянській Соціалістичній Республіці, видав понад 2000 транзитних віз і врятував 6000 єврейських біженців, дозволивши їм покинути Литву до того, як її захопили німці. Після війни його було визнано Праведником народів світу, і він став єдиним громадянином Японії, удостоєним цієї честі.

Багато єврейських вчених були залучені до Мангеттенського проєкту; Мерон Медзіні зазначив, що вони не заперечували проти скидання атомної бомби на Японію замість Німеччини; і що «ми не знаємо, чи знали [єврейські] вчені про те, що Японія не брала участі в Голокості», а також зауваживши, що більшу частину їхньої інформації про Японію, вони, мабуть, отримали з американської воєнної пропаганди, яка прагнула «демонізувати та дегуманізувати японський народ».

Польські євреї у Японії Тиск на польських євреїв посилився до кінця 1940 року, коли після окупації Литви Радянським Союзом новий уряд поставив всіх біженців перед вибором — або прийняти радянське громадянство, або бути відправленими до Сибіру як «неблагонадійні елементи».

Між липнем 1940 та червнем 1941 року близько 2200 єврейських біженців приїхало з Литви до Москви. Там вони сідали на поїзд, що прямував Транссибірською магістраллю. Американський єврейський об'єднаний комітет з розподілу («Джойнт») мав нелегке завдання — вибрати обмежену кількість біженців, яким вони могли гарантувати повну або часткову оплату квитка на поїзд до Владивостока. Квиток коштував 200 доларів.

Перед тим як біженці піднімалися на японський пароплав у Владивостоці, радянська влада конфіскувала у них валюту та інші цінності. Потрапивши до Японії, більшість із них потребувала і не мала на руках достатньо документів, щоб прилаштуватися на новому місці. Використовуючи фонди, надані головним чином Американським єврейським об'єднаним комітетом з розподілу («Джойнт»), представники єврейської громади в Кобі, керованій Анатолієм Поневежським, організували гуртожитки, де селили біженців, забезпечували їх продуктами харчування, а також брали на себе клопотання.

Необхідність у візах, що мають силу, змушувала біженців оббивати пороги консульств у Кобе, Йокохамі та Токіо. Понад 500 польських євреїв досягли отримання американських віз до грудня 1941 року. Для сотень інших перебування у Японії затяглося на місяці. Багато біженців зневірилися колись отримати візи в посольствах США та інших країн, куди вони зверталися. Більшість єврейських біженців із Польщі залишалися в Японії набагато довше, ніж дозволяли їхні транзитні візи. Біженці постійно переймалися членами їхніх сімей, що залишилися в Польщі. Поштові листівки з дому трохи заспокоювали їх, але після 22 червня 1941 року, коли Німеччина напала на Радянський Союз, зв'язок перервався.

До осені 1941 року понад 1000 єврейських біженців із Польщі залишили Японію. Приблизно 500 людей відпливли до Сполучених Штатів. Невелика група отримала візи до Канади та інших англійських володінь. Близько 1000 залишилися у скрутному становищі, не зумівши домогтися будь-якої візи.

Після війни

Обізнаність про Голокост у Японії зростала не одразу після закінчення війни, оскільки ні японська влада, ні окупаційні війська Сполучених Штатів не вважали цю тему особливо важливою. Ситуація змінилася на початку 1950-х років завдяки перекладу книги «Щоденник Анни Франк», яка була опублікована у Японії в 1952 році та продана тиражем кілька мільйонів примірників. У 1995 році у Фукуямі було відкрито єдиний музей Голокосту в Азії за межами Ізраїлю.

З іншого боку, погляди на заперечення Голокосту також поширювалися, особливо з 1980-х років, і були популяризовані, серед іншого, роботами японського письменника Масамі Уно. У лютому 1995 року журнал під назвою Marco Polo (マルコポーロ) із щомісячним тиражем 250 000 примірників, орієнтований на японських чоловіків, опублікував статтю про заперечення Голокосту; вона була розкритикована, і журнал невдовзі після цього був закритий.

Японські чиновники та вчені часто порівнювали американські табори для японців з нацистськими концентраційними таборами, що критикувалося як спроба применшити роль японців як агресора у Другій світовій війні.

Відновлення спільноти у Японії