Священний гай — це ділянки лісу або групи дерев, які місцеві громади вважають місцями проживання божеств або духів і охороняють через табу, звичаї та релігійні практики. Священні гаї представлені в різних культурах по всьому світу. Вони часто пов'язані з джерелами (криницями), які також вважаються цілющими, або з горами, і є об'єктами паломництва.

Вони були важливими в міфології та культових практиках давньогрецького, близькосхідного, римського, слов'янського, естонського, балтійського, кельтського, германського політеїзму, а також в іраномовних народів Іранські народи. Вони зустрічаються також досі в таких місцях, як Індія (Священні гаї Індії), Японія, Китай, Західна Африка та Ефіопія. В Україні відомий священний гай караїмів Балта-Тиймез в Криму під Бахчисараєм. Він розташований у верхів’ях балки Мар’ям-дере, біля «печерного міста» Чуфут-Кале, на території караїмського родового кладовища, відомого під назвою «Йосафатова долина». Цей гай є національною святинею караїмського народу. Протягом багатьох століть караїми поклоняються біля священних дубів небесному божеству Тенгрі. Місцева назва священного гаю — Балта-Тіймез, що в перекладі означає «Сокира не торкнеться». Приклади священних гаїв включають греко-римський лукус, кельтський неметон. В багатьох народів священні гаї або окремі священні дерева вважалися храмами присвяченими божеству, тому в них влаштовували алтарі з жертвоприношенням.

В часи Середньовіччя на місці стародавніх священних лісів будувати церкви або інші молитовні споруди.

Священні гаї у словян

У ті часи, коли люди поклонялися духам предків у гаях, вони були водночас і цвинтарями, колись такі місця називали урочищами, і в них відбувалися всі офіри, тобто, іншими словами, всі учти, всі забави, всі ігрища й танці. Такий священний гай, або бір, називався Святибором; цей вираз не був власним іменем бога лісів, на зразок римського Сільвана. У кожній громаді був Святибор, адже кожна громада мала своїх померлих предків. Але жоден Святибор ніде по всій Слов’янщині не отримував пожертв, бо він не був богом, а лише жертовним місцем.

Виглядав такий священний гай, як величний парк, це були прадавні ліси, а для жертовних натовпів, для ігрищ і танців потрібно було неодмінно усунути всі кущі й низькі хащі.

Залишалися тільки самі величні дерева, які, були по суті, мов духи предків. В переконанні люду це була дійсність, бо, за їхніми тогочасними уявленнями, дух померлого перебував у тіні свого дерева, а в самому дереві часто мав свою оселю. Ще в кінці 19 століття селяни відчували якусь тривогу перед старими, затіненими деревами, що стояли на церковному цвинтарі. Якщо з якихось важливих причин треба було таке дерево зрубати, жоден селянин не завдавав йому першого удару: це мусив робити хтось з інтелігенції. Але тоді в народі розповідали, яке нещастя спіткало того, хто перший насмілився вдарити сокирою.

Заможніший достойник громад того часу мешкав зазвичай не всередині громади, а осторонь, так само як і в 19 столітті двір землевласника рідко коли був розташований посеред села. Отож і могила такого достойника зазвичай була там, де при дорозі або на роздоріжжі стоїть самотнє велике дерево. Таким чином ставало це дерево місцем культу, і оточувала його пошана, яка довго зберігалася в народі. Такого дерева селяни не рубати, а ставили біля нього капличку або принаймні фігуру.

Цвинтарі в святих гаях були зазвичай на пагорбах й узвишшях. Де цього не було, як, наприклад, на розлогих рівнинах Поділля, там необхідність диктувала свої закони, але принаймні в таких випадках насипали вищі могили, щоб вогонь міг здалеку освітлювати всю околицю.

В святих борах росли кущі бузини. Колись в давнину вони росли на могилах, і в тогочасних віруваннях були оселею духа, якого християнство наказало називати злим духом, що принесло за собою зміну уявлень селян, що бузина є кущем нечистим, але рубати її не можна було, бо буде нещастя.

В часи християнства на місцях священних гаїв охоче будувались церкви та інші храми, в ті часи завжди оточенні цвинтарями. Довгий час біля церкви влаштовували народні ігрища, які найдовше збереглися на українських землях у вигляді гаївок. У гаях були окремі місця, вистелені соломою, це було місце для духів предків, які запрошені на учту. У християнстві це збереглося у звичаї різдвяного стола: стіл, при якому сідали до святої вечері, вкривали сіном, а вже по сіні застеляли обрус і також місце під столом було вистелене сіном, а крім того, ще ставили сніп збіжжя в кутку.

Священні гаї на Кавказі

Найбільш поширені були священні гаї в черкесів на західному Кавказі та сусідніх з ними народів, які складались переважно з дубів. Такі гаї називались «кодошь» і служили в черкесів замість храмів, вони знаходились в долинах та до кожного гаю належала певна кількість сімейств. В гаях проводились усі громадські зібрання та святкування, а також на деревах розвішувалися дари місцевим божествам в вигляді різних видів зброї. Такі підношення дарів завжди супроводжувалися спільними трапезами та учтами. В шапсугів ці священні гаї мали назву «тхамаха» (присвячене богу). В цих гаях шапсуги молились божествам Мезітху та Тлєпшу, приносили в жертву баранів та розвішували на деревах в давніші часи мечі, кольчуги, шоломи, а в пізніші - різноманітні кусочки тканин. Такі пожертви приносились перед важливими подіями, щоб заручитись підтримкою божества, як подяки після успішно завершених справ та як прохання про зцілення. Всі дерева та речі в цих місцях вважались недоторканими. Тхамахінський гай, який користувався пошаною у всіх гірських народів складався з лип і чинар, його рештки були знищені російською армією в 1863 році. В Абхазії в сер. 19 ст. серед священних гаїв стояли хрести, яким вони поклонялись. В осетинів священні гаї називались «джварі-кадд», в них народ складав жертвоприношення біля хреста на честь св. Іллі, а шкіри тварин розвішувались на деревах. З такого лісу не можна було нічого виности, плоди, ягоди, мед можна було споживати на місці, але під страхом покарання сліпотою заборонялось виносити. В такі гаї приходили осетини раз в рік, щоб відсвяткувати день патрона того чи іншого містечка, для цього можна було використовувати деревину в гаю, щоб розпалити вогонь, приготувати їжу та наварити пива за звичаєм. В осетинів кожна місцевість мала своє божество-покровителя, яке за їхніми віруваннями наставляло їх на добрі справи, захищало від зла та допомогало у справах. Відомим священним гаєм в осетинів є гай Хетага, заснований за легендою вихідцями з Кабарди. В Сванетії священний гай відомий біля церкви Квірика і Авліти, яку ще називають Лагурка, дерева з цього гаю можна було вживати лише на громадські споруди, тобто на церкву, млин або міст. Святкування в цій церкві відбувалося двічі на рік перед Великоднем та 15 липня. В Грузії знаходиться також церква Квірика і Авліти зі священним гаєм, поблизу міста Душеті. Празник в цій церкві відбувається 15 липня. В гаю знаходилось дерево на яке люди прикріплювали безліч свічок. Пізніше ікони, хрест та хоругви з цієї церкви знаходились у церкві села Квавілі. В Вірменії були свої священні гаї. Відомим в історї священним місцем і гаєм був Араманіяк, який знаходився поблизу міста жреців - Армавіра. В Персії відоме поклоніння деревам, до гілок яких прив‘язували амулети або клаптики тканин, такі дерева називались «Деракхт-е-фазел» (чудесні дерева).

Балтійські країни

В Литві священні гаї знаходилися завжди біля рік, а часто при впадінні однієї ріки до іншої. В таких гаях стояли вівтарі та святині, всі рослини, дерева, звірі були там недоторкані. Так відомий святий гай знаходився при злитті рік Няріс і Вільня (річка) в місті Вільнюс та при впадінні Вілії до Німан в місті Каунас. В таких гаях росли переважно дуби, а також білі або срібні тополі. В документах до 18 століття можна знайти згадки про місцезнаходження священних гаїв, інколи там зазначалося гаї з круками, що означало, такі гаї були здавна. Найдавніші литовські святині були в гаях і під святим деревом — дубом. Така святиня, що складалася з наметового укриття, подібного до завіси, або огородження з дерева чи навіть із муру, називалася Ромне або Ромнове. Тому місце найдавнішої святині предків литовського народу є в Україні, над річкою Псел, на її правому березі, при впадінні річки Ромни, де й нині лежить місто, що зветься Ромни. Перебування верховного жерця історики визначають виключно при цій святині, де зберігалися ідоли та святині найголовніших богів.

Галерея

Див. також Осун-Осогбо Неметон

Джерела Вейденбаум Е.Г. Священные рощи и деревья у кавказских народов // Известия Кавказ, отд. Рус. геогр. о-ва. -- 1877-1878. -- Т. 5, No 3. -- С. 153-179. Борейко Владимир Евгеньевич. Лесной фольклор. Древа жизни и священные рощи O religii pogańskich Słowian : pogląd ze stanowiska kulturalno historycznego / napisał M. K.. | Miecznik, Antoni (1870-1921) Narbutt, Teodor, Dzieje starożytne narodu litewskiego. T. 1, Mitologia litewska, с. 215

pl:Święty gaj (antropologia) de:Baumkult en:Sacred grove