Індикативне планування – це форма економічного планування, яка застосовується державою з метою вирішення проблем, що викликані відсутністю досконалої інформації в економіці, і таким чином спрямоване на підвищення економічних показників.

Його можна описати як: «планування, яке передбачає встановлення урядом капіталістичної країни деяких стратегічних цілей щодо основних економічних змінних (наприклад, інвестиції у «стратегічні галузі», розвиток інфраструктури, експорт) та співпрацю з приватним сектором, а не проти нього, для їх досягнення. На відміну від централізованого планування, ці цілі не мають юридичної сили, звідси й прикметник «індикативний». Однак уряди роблять усе можливе для їх досягнення, використовуючи різноманітні заохочення (наприклад, субсидії, надання монопольних прав) та покарання (наприклад, регулювання, вплив через державні банки ), що є в їхньому розпорядженні».Ha-Joon Chang: 23 Things They Don't Tell You About Capitalism" - Allen Lane (Penguin Books) Londres.- "Thing 23, p 204: "There is planning and there is planning".

При застосуванні індикативного планування держава використовує «заходи впливу, субсидії, гранти та податки, щоб впливати на економіку, але не змушувати її».Alec Nove (1987), "Planned Economy", The New Palgrave: A Dictionary of Economics, v. 3, p. 879.

Індикативне планування протиставляється директивному або імперативному плануванню, коли держава (або інший економічний суб’єкт) встановлює квоти та обов’язкові вимоги до виробництва.Para profundizar ver, por ejemplo, Ruth Saavedra Guzmán: Planificación del desarrollo

На практиці індикативне планування можна розглядати як координацію інформації та незалежних економічних дій держави та приватних суб’єктів у системі ринкової або змішаної економіки.https://www.encyclopedia.com/doc/1G2-3404100580.html

Походження та еволюція Загалом вважається, що індикативне планування еволюціонувало у Франції на основі дирижизму, особливо після Другої світової війни, коли воно було впроваджено під керівництвом «Commission General du Plan».Les cahiers français, numéro 242, juillet-septembre 1989.Site archivé du Plan', https://web.archive.org/web/20050414011237/http://www.plan.gouv.fr/ Основною концепцією проекту було раннє виявлення надлишку пропозиції, «вузьких місць» та «дефіциту» з загальною метою зменшення випадків ринкових дисбалансів шляхом своєчасного коригування державних інвестицій з метою створення узгодженої економіки. За словами П’єра Массе, «план можна розглядати як засіб зменшення невизначеності».''Site archivé du Plan''', https://web.archive.org/web/20050414011237/http://www.plan.gouv.fr/

Однак деякі вчені припускають, що Радянський Союз використовував індикативні плани для недержавної економіки аж до 1928 року, перш ніж вони були інтегровані в обов’язкове планування згідно з постановою Ради народних комісарів, спочатку в ГОЕЛРО, а згодом у Держплані.www.encyclopedia.com/doc/1G2-3404100580.html Під час економічних реформ 1965 року Олексій Косигін намагався запровадити певну форму індикативного планування в СРСР.

З того часу система «орієнтовного планування» була впроваджена в різних країнах, але загалом розглядалася як частина більш загального підходу до змішаної економіки і, можливо, сприймалася як необхідна, але не надто ефективна і межуюча з політично неприйнятним державним інтервенціонізмом форма.Balassa, Bela: Indicative planning in developing countries Успіх французького проекту або підпорядковували кейнсіанській політиціPor ejemplo: Keith Siilats (25-11-98): Why did the French Socialist experiment of the 1980 fail?, або приписували французькому винятковості (Де Голль не тільки був відомий своєю впертістюLife Magazine (9 de junio de 1958): De Gaulle: The Risks, the Rewards, але й сам просував бачення виняткової Франції)Andrew Moravcsik: De Gaulle Between Grain and Grandeur, заснованого на протекціонізмі, що використовував, з одного боку, колонії,Andrew Moravcsik : De Gaulle and Europe: Historical Revision and Social Science Theory а з іншого — «динамічну європейську спільноту»Philip G. Cerny: French politics and public policy або, ще простіше, як результат і фінансування велидушності СШАAlfred R. Uhalt, Jr. (1967): De Gaulle: Enigma in the Western Alliance? . (див. План Маршалла)

Однак, починаючи з 1970-х років, в Японії під керівництвом «Агентства економічного планування»David L. Johnson and Martin E. Danzig: Whitepaper on National Life 1973: Economic Planning Agency, Japanese Government, Social Indicators Research, Vol. I, Nro. 3, pág. 387-391. почали практикувати «нову директивну політику», яка, як і у випадку з Францією, швидко почала давати плоди (див. економіка Японії).

Цей новий підхід, застосований в Японії, ввів у старий директивізм концепцію або теоретичний інструмент, що перетворив його на сучасну систему індикативного планування. Ця концепція — це промислова політика, яка розуміється не як загальне поняття політик, що впливають на промислову сферу, а як те, що «загальновідомо як селективна промислова політика, тобто політика, яка свідомо надає перевагу певним галузям промисловості над іншими, всупереч ринковим сигналам, як правило, але не завжди, з метою підвищення ефективності та сприяння зростанню».Ha-Joon Chang: Industrial Policy: Can We Go Beyond an Unproductive Confrontation?, pág. 2.

Цей новий підхід почав поширюватися та впроваджуватися в країнах Південно-Східної Азії, а саме: Тайвані, Південній Кореї, Сінгапурі тощо — країнах, які на той час вважалися відсталими через поширену корупцію та інші «культурні» чинники (такі як, наприклад, відсутність стимулів до наполегливої праці чи створення багатства). Ці країни швидко перетворилися на так званих «азіатських тигрів».

Починаючи з 1978 року, з початком економічної реформи в Китаї, держава цієї країни зменшила свою участь, прагнучи керувати, а не контролювати безпосередньо через директивні плани. З початку XXI століття китайський уряд обмежив роль обов’язкового директивного планування товарами національного значення, великими фінансовими гравцями та великомасштабним будівництвом, одночасно розширюючи сферу застосування індикативного планування та ринкових сил у всіх секторах економіки.www.britannica.com/EBchecked/topic/111803/China/71005/The-role-of-the-government#ref=ref589614 Сучасна соціалістична ринкова економіка Китаю базується переважно на ринкових силах у сфері споживчих товарів та на індикативному плануванні у важкій промисловості державного сектору. Подібно до країн «тигрів», темпи зростання Китаю стабільно досягають дуже високих рівнів (7% протягом десятиліть).

Особливості індикативного планування На думку Ха-Юнг Чанга, така промислова політика характеризується:

Координацією взаємодоповнюючих інвестицій (так звана модель «Big Push»). Координацією конкурентних інвестицій шляхом регулювання доступу до ринків, створення «інвестиційних картелів» та (у галузях, що занепадають) узгодженого скорочення виробничих потужностей. Політики, що гарантують економію масштабу. Наприклад, ліцензії, що залежать від обсягу виробництва, акцент на нових експортних галузях; об’єднання; злиття та поглинання за посередництва держави. Регулювання імпорту технологій. Наприклад, запобігання виплатам за ліцензії на надмірно застарілі технології, обмеження роялті та ліцензійних зборів за технології. Регулювання прямих іноземних інвестицій. Наприклад, обмеження доступу та розширення власності, вимога залучення місцевого капіталу, вимоги щодо передачі технологій, вимоги щодо експорту продукції, отриманої в результаті таких інвестицій. Обов'язок для підприємств певного розміру проводити програми навчання працівників з метою вирішення проблеми нестачі кваліфікованої робочої сили. Діяльність держави як венчурного капіталіста та для інкубації високотехнологічних підприємств. Стимулювання експорту (наприклад, експортні субсидії, гарантії за кредитами, допомога у збуті через державне торговельне агентство). Регульоване розподілення урядових валютних коштів, з наданням більшого пріоритету імпорту капітальних товарів (особливо для експортних галузей) та меншого — імпорту споживчих товарів.

Слід зауважити, насамперед, що оцінка промислової політики не може здійснюватися виключно на основі кількісних показників (особливо тих, що передбачають фінансові трансферти). Як видно з наведеного вище переліку, багато заходів промислової політики навіть не передбачають такого роду трансфертів. Якщо брати до уваги лише кількісні показники, то значно недооцінюватимуться масштаби та глибина політики як на галузевому рівні, так і на рівні економіки в цілому.

По-друге, не можна оцінювати вплив промислової політики країни виключно на основі результатів (як би вони не вимірювалися) «керованих секторів». Вивчаючи сектори окремо, ігноруються загальні результати промислової політики, ефект синергії, особливо тих заходів, що спрямовані на посилення або базуються на таких елементах, як взаємодоповнюваність між секторами, зв’язки та зовнішні ефекти.