Римські катафрактарії (від ) — тип важкої кавалерії періоду Імперії які з'явились в Римській армії за правління імператора Адріана, під впливом зіткнень із Парфянами та Селевкідами. Термін походить від грецького слова κατάφρακτος, kataphraktos, що означає «захищений» або «повністю захищений» (див. Катафрактарії).

Поява катафрактаріїв Важкоозброєні катафрактарії були запозичені римлянами у Парфян та Селевкідів після серії зіткнень, зокрема після битви при Магнезії (190 р. до н. е.) та під Каррами (53 р. до н. е.), де римляни зазнали нищівної поразки від парфян.

Однак головним поштовхом до створення підрозділів катафрактаріїв був тиск сарматських і дакійських племен на дунайському кордоні у першому столітті нашої ери. Перше значне зафіксоване зіткнення, яке змусило римлян звернути увагу на бронювання сарматських кавалеристів та їх тактику таранного удару, відбулося у 69 році нашої ери, коли римський легіон розбив сарматське плем'я роксоланів у провінції Мезія. Згодом загроза від даків та сарматів під час кампаній імператорів Доміціана та Траяна змусила римлян активніше експериментувати з новою кавалерійською тактикою та озброєнням.

Процес створення регулярних підрозділів катафрактаріїв почався за правління імператора Адріана (117—138 рр. н. е.), якому приписують створення першого регулярного підрозділу важкої броньованої кінноти який діяв в Мезії проти сарматів.

Клібанарії Хоча античні автори іноді використовували терміни катафрактарій та клібанарій як синоніми, клібанарії були окремим, більш важкоозброєним та елітним підвидом катафрактаріїв. Катафрактарії з'явилися в римській армії раніше (у II столітті) під впливом селевкідів, парфян та сарматів, тоді як клібанарії мали лише перське або парфянське походження і були інтегровані у Римську армію пізніше, у IV столітті.

Крім того, підрозділи клібанаріїв мали вищий статус: вони часто належали до гвардії або польових армій, тоді як катафрактарії зазвичай служили в менш престижних регіональних арміях або прикордонних військах. Головна відмінність між цими родами військ полягала у рівні захисту вершника та його коня. Катафрактарії зазвичай носили лише кольчуги або лускаті панцирі і переважно їздили на незахищених конях, при цьому вони носили великі круглі щити та тримали спис однією рукою, або ж лише спис обома руками, а також, подекуди, не мали шоломів.

Натомість клібанарії являли собою ще більш важкоброньований різновид катафрактаріїв. Вони були повністю покриті комбінованою бронею (лускатою на тулубі та сегментованою на кінцівках і обличчі), а їхні бойові коні також були повністю захищені металевими або шкіряними попонами. Що стосується озброєння, то клібанарії використовували ширший арсенал: окрім довгого списа, вони часто мали на озброєнні потужні композитні луки за перським зразком, дозволяючи вершникам вести як дистанційний так і ближній бій.

Ці відмінності у вазі та спорядженні диктували різні тактичні підходи на полі бою. Завдяки меншій вазі броні та мобільності незахищених коней, катафрактарії зберігали вищу маневреність на полі бою, що дозволяло їм битися у прямокутному «колонному» строю та вести ближній бій списом в одноручному хваті маючи при цьому додатковий захист щита. В той час клібанарії, чия мобільність була обмежена масивною бронею, не мали достатньої гнучкості для такого бою і були змушені тримати спис виключно обома руками і використовувати його лише в рамках тактики прямого таранного удару лавою, який вони виконували масивним клиноподібним строєм, використовуючи перевагу в бронюванні для прориву ворожого строю.

Розвиток катафрактаріїв Еволюція римських катафрактаріїв розпочалася з використання найманців які залучались зі східних провінцій або сарматських племен у період ранньої Імперії. Системне запровадження цього роду військ відбулося наприкінці I та на початку II століття нашої ери як відповідь на загрозу від сарматів (зокрема роксоланів та язигів) на дунайському кордоні під час Дакійських війн. Імператор Веспасіан почав експериментувати з озброєнням кавалерії довгими списами, а вже за часів Адріана в римській армії з'явилися перші регулярні підрозділи важкої броньованої кінноти.

Особовий склад підрозділів катафрактаріїв спочатку залишався переважно іноземним, і лише згодом, за імператора Антоніна Пія, ці вершники почали отримувати римське громадянство після завершення служби. Справжній розквіт та стрімке збільшення кількості катафрактаріїв припали на III століття, що було зумовлено масштабними вторгненнями германців та новою потужною загрозою на сході- агресією Держави Сасанідів. Імператор Александр Север після перемог озброїв власну кавалерію трофейними обладунками персів, а його наступник Максимін Фракієць у 234—235 роках використовував новостворену елітну частину Ala Nova Firma miliaria catafractaria, набрану в Месопотамії та Осроені, для кампаній у Німеччині.

У період Пізньої Імперії (IV—V століття) розвиток важкої кінноти досяг свого піку завдяки реформам Діоклетіана, Костянтина Великого та Констанція II. Констанцій II доклав значних зусиль аби максимально озброїти та забезепечити катафрактаріїв бронею так, аби вони перевершували парфянських та селевкідських кавалеристів. Згідно з офіційним документом Notitia Dignitatum, катафрактарії та клібанарії стали абсолютною елітою римської армії: вони масово входили до складу імператорської гвардії та центральних польових армій.

Документ також фіксує створення трьох спеціалізованих державних зброярень на Сході: в Антіохії, Кесарії Каппадокійській та Нікомедії, які виготовляли озброєння виключно для важкої кінноти. Крім того, в цей період зникла монополія східних народів на службу в таких підрозділах: катафрактаріїв почали активно набирати і на Заході.

Бронювання та озброєння Визначальною рисою бронювання катафрактаріїв був бронзовий або залізний обладунок: тіло вершника, а також його руки й ноги були повністю вкриті лускатим, пластинчастим або кільчастим панциром. На голові кавалеристи часто носили сегментовані або цільнокуті шоломи, які іноді доповнювалися металевими масками які відтворювали форму людського обличчя. Захист бойових коней був присутній лише у більш важкої версії катафрактаріїв- клібанаріїв: їх вкривали металевими або шкіряними лускатими попонами та наголовниками з сітками для очей, що залишало відкритими лише ніздрі, очі та хвіст тварини,

Основною наступальною зброєю цього роду військ був contus Sarmaticus- масивний спис довжиною від 4 до 4,5 метрів, який кавалерист тримав обома руками, або ж вони використовували щити та тримали такий спис однією рукою. Додатковою зброєю для ближнього бою застосовувалися довгі мечі, важкі булави та сокири, а підрозділи які воювали на східних кордонах Імперії були додатково озброєні потужними композитними луками.

Тактика та бойове застосування Катафрактарії завжди діяли у щільному строю, оскільки їхня ефективність залежала від точкового таранного удару, що дозволяло компенсувати низьку мобільність та, як наслідок, вразливість, окремого важкоозброєного вершника. Для досягнення максимального результату вони використовували побудову у вигляді клина, а також формували ромбоподібні або прямокутні «колонні» строї, які були особливо дієвими для прориву глибоких ліній ворожої піхоти.

Головною метою їхньої атаки був прямий таранний удар, під час якого щільний стрій виставляв довгі списи назовні, стаючи майже невразливим для стріл та мечів. Оскільки у ближньому бою головною наступальною зброєю катафрактаріїв був довгий спис, при зіткненні з ворожою кіннотою їхньою стандартною тактикою було спрямування довгих списів прямо в груди ворожих коней, що дозволяло відбити кавалерійський наскок противника ще на початку сутички. Найкраще ж ці війська проявляли себе проти піхоти у розсипному або порушеному строю, або ж діючи попереду чи впереміш із власними легіонерами. Їхні дії часто доповнювалися обстрілами кінних лучників, які змушували ворожу піхоту збиватися у щільні малорухомі групи, створюючи ідеальну мішень, після чого важкі списоносці своєю масою розбивали ворожі порядки. Попри високу ефективність у наступальних діях, застосування катафрактаріїв обмежувалося їхньою низькою маневреністю та великою вагою спорядження. Якщо їхній стрій з якоїсь причини розпадався або напад сповільнювався, важкі вершники ставали вкрай вразливими перед легшими та мобільнішими супротивниками.

Зокрема, під час битви при Аргентораті германські воїни протидіяли римським катафрактаріям тим, що пригиналися, підповзали під коней і завдавали ударів у їхні незахищені животи та боки; коли коні падали, важкоозброєні вершники ставали практично безпорадними і їх легко вбивали. Крім того, через величезну інерцію яку мали атакуючі кавалеристи та скутість рухів бронею, вони не могли швидко змінити напрямок атаки після набору швидкості, що дозволяло використовувати ці слабкості та завдавати їм значних втрат.

Наприклад, у битві під Турином (312 р. н. е.) армія Костянтина Великого навмисно розступилася по центру перед масивним клином ворожих клібанаріїв, дозволивши їм проскочити повз себе. Користуючись їхньою неповороткістю та неможливістю швидко розвернутися, піхота Костянтина оточила їх і повністю знищила, наносячи нищівні удари по головах важкими булавами з залізними шипами, які дезорієнтували вершників і збивали їх із сідел.

Примітки

Література