Імператорський культ у Римі () — ототожнював імператорів і деяких членів їхніх родин із божественно санкціонованою владою (auctoritas) Римської держави. Його основа спиралася на римські та грецькі традиції й була сформована в ранній період принципату Августа. Культ швидко поширився по всій імперії та її провінціях, маючи значні місцеві відмінності у сприйнятті та формах прояву.
Реформи Августа перетворили республіканську систему управління Риму на фактичну монархію, замасковану під традиційні римські практики та республіканські цінності. Принцепс (імператор) мав підтримувати баланс між інтересами римської армії, сенату та народу, а також забезпечувати мир, безпеку й процвітання в етнічно різноманітній імперії. Офіційне запровадження культу живого імператора визнавало його владу та правління як божественно схвалені й конституційні. Тому його принципат мав демонструвати побожну повагу до традиційних республіканських богів і звичаїв.
Померлий імператор, якого вважали гідним цієї честі, міг бути проголошений сенатом державною божественною істотою (divus, множина divi) та піднесений до статусу бога через акт апофеозу. Надання апофеозу було релігійною, політичною та моральною оцінкою імператорських правителів і дозволяло живим імператорам пов’язувати себе з шанованою династією імператорських divi, з якої виключали непопулярних або негідних попередників. Це стало корисним інструментом для Веспасіана під час заснування династії Флавіїв після смерті Нерона та громадянської війни, а також для Септимія Севера під час зміцнення династії Северів після вбивства Коммода.
Імператорський культ був невіддільний від культу офіційних богів Риму, поклоніння яким вважалося необхідним для виживання держави, а нехтування ним прирівнювалося до зради. Традиційний культ став центром імперського релігійного відродження за Деція та Діоклетіана. Через це він став предметом богословських і політичних суперечок під час утвердження християнства за Костянтина І. Імператор Юліан не зміг відновити підтримку традиційних римських релігійних практик, а Феодосій І проголосив християнство державною релігією Риму. Традиційні римські боги та імператорський культ були офіційно скасовані.
Передумови та республіканський контекст Протягом п’яти століть Римська республіка (509–27 рр. до н. е.) не поклонялася жодній історичній постаті чи живій людині, хоча була оточена божественними та напівбожественними монархіями. Легендарні царі Риму були його володарями; після їх усунення римляни-республіканці могли ототожнювати Ромула, засновника міста, з богом Квірином і при цьому зберігати республіканську свободу. Так само пращур-герой Риму Еней шанувався як Юпітер Індігет.Beard, M., North, J., Price, S., Religions of Rome: Volume 1: a History, Cambridge University Press, 1998, pp. 140–149.
Римляни поклонялися кільком богам і напівбогам, які колись були людьми, та знали теорію, що всі боги походили від людей, однак республіканські традиції (mos maiorum) були вкрай консервативними та антимонархічними. Аристократи, які займали майже всі римські магістратури й таким чином контролювали майже весь Сенат, не визнавали жодну людину своїм природним вищим. Жоден громадянин — живий чи мертвий — офіційно не вважався божественним, але почесті,Термін honores у римському праві та релігії позначав як державні посади, так і сакральні відзнаки. які надавала держава — вінки, гірлянди, статуї, трони, процесії — також личили богам і мали відтінок божетивності. Саме тому, коли імператори згодом отримали державний культ, це робилося постановою Сенату, сформульованою як звичайне вшанування.Taylor, Lily Ross, The Divinity of the Roman Emperor, American Philological Association, 1931, pp. 35–42.
Тріумф і сімейні культи Однією з найвищих почестей був тріумф. Коли полководця проголошували imperator його війська, Сенат вирішував, чи надавати йому тріумф — урочисту процесію до Капітолію, під час якої тріумфатор демонстрував полонених і військову здобич разом зі своїми солдатами; за законом усі були беззбройними. Тріумфатор їхав на колісниці, прикрашеній божественними символами, що нібито походили ще від давніх царів Риму, а завершував церемонію посвятою своєї перемоги Юпітеру Капітолійському. Деякі дослідники вважають, що тріумфатор у цей день уособлював або навіть ставав царем чи богом (або й тим, і тим одночасно), але обставини надання тріумфу та подальші обряди також обмежували його статус. Якими б не були його особисті амбіції, і перемога, і тріумф визнавалися лише за згодою римського Сенату, народу та богів.Versnel, H. S., Triumphus: An Inquiry into the Origin, Development and Meaning of the Roman Triumph, Brill, 1970, pp. 56–93.Beard, Mary, The Roman Triumph, Harvard University Press, 2007, pp. 220–235.
У приватному житті, однак, традиція вимагала ставитися до деяких людей як до більш-менш божественних. Молодші члени родини мали здійснювати культ на честь старших. Кожен глава сім’ї уособлював genius — творчий принцип і дух-охоронець своїх предків; інші могли поклонятися йому та приносити клятви його іменем.Infelise, P., Genius and Juno in Roman Private Religion, Oxford University Press, 2012, pp. 12–19. Його дружина мала власну juno. Клієнт міг називати свого патрона «Юпітером на землі».Горацій, Еподи, 1.5, або пор. Марціал, Епіграми. Померлі, як колективно, так і індивідуально, вважалися богами підземного світу або потойбіччя (Manes). Зберігся лист Корнелії, матері братів Гракхів, у якому вона висловлювала сподівання, що після смерті сини шануватимуть її як deus parens — божественного батька чи материнське божество; така побожність очікувалася від кожного доброчесного сина.Cicero, De Divinatione, 1.25, або Корнелій Непот, Фрагменти.
Впливовий рід міг претендувати на божественне походження та напівбожественні почесті для свого лідера. Посмертні маски (imagines) виготовляли для всіх видатних римлян і виставляли в атріях їхніх будинків; їх використовували для символічної присутності померлих під час сімейних похоронів. Маска Сципіона Африканського, батька Корнелії та переможця Ганнібала, зберігалася в храмі Юпітера; у його епітафії (написаній Еннієм) говорилося, що він вознісся на небеса. Через кілька століть після його смерті виникла традиція, що Африканський був натхненний пророчими снами та сам був сином Юпітера.Walbank, F. W., The Scipionic Legend, Proceedings of the Cambridge Philological Society, 1967, pp. 54–69.
Неофіційні культи республіканської доби Відомо кілька випадків неофіційного культу щодо людей, яких вважали рятівниками у військовій чи політичній сфері: Метелл Пій: У Дальній Іспанії в 70-х роках до н. е. прихильники Риму вітали проконсула Метелла Пія як рятівника, спалюючи ладан «наче для професійного бога» за його зусилля придушити повстання лузітанів під проводом Серторія, члена угруповання популярів. Це святкування включало розкішний бенкет із делікатесами, а також механічну статую Перемоги, яка увінчувала Метелла; для цієї нагоди він носив (поза законом) toga picta тріумфатора. Урочистості організував квесторГай Урбін займав посаду квестора у 74 р. до н. е. Гай Урбін, але це не були державні заходи. Метеллу все це подобалося, але його старші та благочестиві сучасники (veteres et sanctos) вважали таку поведінку зарозумілою та нестерпною.Sallust, Histories, 2.70; Valerius Maximus, 9.1.5.Plutarch, Life of Sertorius, 22. Брати Гракхи: Після того як земельні реформатори Тиберій і Гай Гракхи були вбиті своїми противниками, їхні прихильники «припадали ниць» і щодня приносили жертви біля статуй Гракхів «наче відвідуючи святині богів».Plutarch, Life of Gaius Gracchus, 18. Гай Марій: Після перемоги Марія над тевтонами приватні громадяни приносили йому їжу та напої разом із жертвами для домашніх богів; його називали третім засновником Риму після Ромула та Камілла.Plutarch, Life of Marius, 27. '''Марк Марій Гратидіан: У 86 році до н. е. на перехрестях біля статуй ще живого Марія Гратидіана, племінника старшого Марія, приносили ладан і вино. Він був надзвичайно популярним завдяки грошовим реформам, які полегшили економічну кризу в Римі під час його претури.
Елліністичний вплив і грецькі традиції Коли римляни почали встановлювати панування над значними частинами грецького світу, найвищим представникам Риму там почали надавати ті самі божественні почесті, які раніше отримували елліністичні правителі. Для грецьких міст-держав це був давно усталений спосіб продемонструвати свою відданість зовнішній владі; такий культ зобов’язував місто коритися та шанувати правителя так само, як вони корилися й шанували Аполлона чи інших богів.
Міста Іонії поклонялися спартанському полководцю Лісандру, коли він фактично панував над Грецією одразу після Пелопоннеської війни; за словами Плутарха, це був перший випадок культу правителя в грецькій історії. У тому же столітті були й інші приклади божественного культу щодо людей, хоча деякі правителі, як-от Агесілай, відмовлялися від таких почестей.Shipley, Graham, The Greek World After Alexander 323–30 BC, Routledge, 2000, pp. 154–160. Клеарх, тиран Гераклеї, вдягався як Зевс і проголошував себе богом; однак це не завадило мешканцям Гераклеї його вбити. Ісократ писав про Філіппа II Македонського, що після завоювання Перської імперії йому не залишиться нічого іншого, окрім як стати богом. Місто Амфіполь і навіть приватне товариство в Афінах поклонялися йому ще до цього завоювання; сам Філіп встановив свою статую, одягнену як бог, тринадцятою серед дванадцяти олімпійців.Fredricksmeyer, E., On the Deification of Philip II, American Journal of Philology, 1979, pp. 47–61.
У 324 році до н. е. Александр надіслав грецьким містам вимогу також визнати його богом; вони погодилися, хоча й без особливого ентузіазму,Habicht, Christian, Gottmenschentum und griechische Städte, Beck, 1970, S. 28–36. що не завадило їм повстати після звістки про його смерть наступного року.
Його безпосередні наступники — діадохи — приносили жертви Александру та проголошували богами самих себе ще до того, як офіційно ставали царями. Вони карбували власні портрети на монетах, хоча раніше греки залишали таке право лише богам або символам міста. Коли афіняни уклали союз із Деметрієм Поліоркетом через вісімнадцять років після обожнення Александра, вони поселили його в Парфеноні разом з Афіною та співали гімн, який прославляв його як присутнього бога, що чує їх, на відміну від інших богів.Chaniotis, Angelos, The Divinity of Hellenistic Rulers, in: A Companion to the Hellenistic World, Blackwell, 2003, pp. 431–445.
Евгемер, сучасник Александра, написав вигадану історію світу, у якій Зевс та інші традиційні грецькі боги постають смертними людьми, які самі зробили себе богами подібним способом. Приблизно через два століття Енній переклав цей твір латинською за часів Сципіона Африканського.
Птолемеї в Єгипті та Селевкіди проголошували себе богами протягом усього існування своїх держав; можливо, на це вплинули перські та єгипетські традиції божественних царів — хоча Птолемеї мали окремі культи в єгипетському політеїзмі як фараони та в грецькій традиції. Не всі грецькі династії робили подібні заяви; нащадки Деметрія, які були царями Македонії та контролювали материкову Грецію, не проголошували себе богами й не поклонялися Александру.
Римські магістрати серед греків Римські магістрати, які підкорили грецький світ, були включені в цю елліністичну традицію: Марк Клавдій Марцелл: На його честь, коли він завоював Сицилію наприкінці Другої Пунічної війни, були засновані ігри — подібно до Олімпійських ігор на честь Зевса; вони проводилися ще півтора століття, поки інший римський намісник не скасував їх.