Поліська дудка-викрутка — традиційний український народний духовий музичний інструмент типу продольної флейти, поширений переважно на Рівненському Поліссі (північні райони Рівненської області). Назва походить від унікального способу виготовлення — серцевину соснової деревини викручують без використання свердла. Інструмент також відомий як «лісова сопілка» або «пастуша дудка». Він використовувався переважно пастухами, мисливцями та селянами для супроводу мелодій, імітації звуків природи, а також як дитяча іграшка.
27 січня 2023 року традицію виготовлення та гри на поліській дудці-викрутці внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України під назвою «Поліська дудка-викрутка: традиції виготовлення та гри». У 2023 році Міністерство культури та інформаційної політики України направило елемент на розгляд до ЮНЕСКО як такий, що потребує термінової охорони.
Історія та поширення Дудка-викрутка є давнім інструментом, характерним для поліської пастушої культури. Вона була поширена в селах Полісся та Волині, де росли соснові ліси. До нашого часу традиція збереглася насамперед у Миляцькій та Рокитнівській територіальних громадах Сарненського району Рівненської області.
Найвідомішим носієм традиції є Герасим (Гарасим) Карпович Хомич (нар. 1944) із села Переброди, який знає понад 100 мелодій і пісень та передав знання багатьом виконавцям. Серед його учнів — Сергій Востріков, Юрій Ковальчук, Андрій Ляшук та інші дослідники й виконавці.
Інструмент тісно пов'язаний із сезонними практиками: пастухи виготовляли дудки в лісі під час випасу худоби влітку чи на початку осені. Зниження популярності пов'язане зі зменшенням лісів, наслідками Чорнобильської аварії та війною.
Конструкція та виготовлення Дудку-викрутку виготовляють із молодої сосни (деревина дає м'який, протяжний звук). Використовують пряму ділянку стовбура між сучками («політка» або «голів'я», часто 3–4-те коліно зверху). Довжина інструмента зазвичай становить 30–60 см.
Процес виготовлення:
Надрізають і викручують серцевину без свердла (звідси назва «викрутка»). Обробляють зовнішню частину (знімають кору, іноді роблять грані або залишають круглою). Формують віконце (лабіум) та денце. Пропалюють 5–6 ігрових отворів (традиційно над багаттям розжареною гілкою).
Готовий інструмент має простий свистковий механізм. Звук м'який, протяжний, нагадує шелест лісу чи пташині трелі. Використовують для виконання колядок, щедрівок, танцювальних мелодій та імітацій природних звуків.
Існує споріднений інструмент — дудка-колянка (розколювана).
Сучасний стан та популяризація Традицію активно популяризують через майстер-класи (у Рівненському обласному краєзнавчому музеї, обласному центрі народної творчості), фестивалі, етнографічні експедиції (зокрема 1992 року під керівництвом Ірини Клименко) та видання. Інструмент представлено в Сарненському історико-етнографічному музеї.
Примітки
Джерела
Ковальчук В., Ярмола В. (упоряд.). Народна музика Рівненського Полісся. Дудка-викрутка. — Рівне: Формат-А, 2023. — 42 с.