Федера́ція Чехослова́ччини та Галичини́ (також Західнославія) — концепція спільної федеративної держави чехів, словаків і галицьких українців, що широко обговорювалася в період з 1918 по 1923 рік. Існували різні підходи до визначення кордонів цієї держави: галицькі москвофіли у 1918 році бачили у складі такого утворення лише Прикарпаття та Лемківщину; Степан Смаль-Стоцький розглядав цей проєкт як федерацію Чехословаччини та всієї України; а у 1919 році дипломати ЗУНР вели переговори про входження Західноукраїнської Народної Республіки до складу Чехословаччини на правах федерації.

Історія

Передумови

Розвиток концепції Вперше концепцію спільної федеративної держави запропонували галицькі москвофіли у 1918 році. Вони виступали за включення до складу Чехословаччини територій Прикарпаття та Лемківщини. Проте їхній підхід не знайшов широкої підтримки в середовищі москвофілів заходу України.

Подальшого розвитку концепція набула завдяки мовознавцю та колишньому голові дипломатичної місії ЗУНР у Празі Степану Смаль-Стоцькому. Саме він у листі від 20 березня 1919 року до тогочасного президента Чехословаччини Томаша Масарика порушив питання про зближення всієї України та Чехословаччини у формі федерації. Згодом він детальніше розкрив свої міркування на цю тему в брошурі «Перспективи справжньої взаємності Чехословаччини і України», завершеній 31 березня 1919 року.

Концепція в рамках зунрівсько-чехословацьких відносин Концепція створення спільної федеративної держави чехів, словаків і галицьких українців не була маргінальною у внутрішньополітичному дискурсі як ЗОУНР, так і Чехословаччини. Її активно обговорювали лідери обох держав, проте реалізовувати чи принаймні офіційно декларувати до певного часу ніхто не наважувався.

Ситуація змінилася у 1919 році внаслідок провалу дипломатичних ініціатив країн Антанти щодо розв'язання польсько-українського конфлікту, низки серйозних поразок Галицької армії в боях із польськими силами, а також активізації мирних переговорів між УНР і Польщею, які передбачали поступку останній західноукраїнських земель. У цей період керівництво ЗОУНР відчайдушно шукало військової та дипломатичної підтримки. Вибір пав на Чехословаччину, яка від моменту зародження західноукраїнської держави виявляла прихильність до боротьби галицьких українців.

Попри те, що ще в березні 1919 року Степан Смаль-Стоцький порушував питання федерації перед Томашем Масариком, серйозне обговорення концепції стартувало наприкінці травня 1919 року. Так, 19 та 21 травня на засіданні уряду ЗОУНР розглядалося питання утворення федерації з Чехо-Словацькою Республікою та відведення на її територію частин УГА. А вже 30 травня 1919 року до Парижа було відправлено листа за підписом голови уряду ЗОУНР Сидора Голубовича, в якому український уряд виносив на розгляд Найвищої ради план введення до Східної Галичини й на Буковину контингенту військ Антанти. У разі неможливості цього уряд ЗУНР просив надати Чехословаччині мандат від імені Антанти «на заняття території аж до остаточного вирішення мирною конференцією справи кордону між Польщею і Західною Україною».

Хоча чехословацька окупація заявлялась лише як тимчасовий захід, уже з другої половини травня 1919 року Прагу відвідували різні західноукраїнські урядовці, серед них Михайло Здерковський, Степан Баран, Теодор Рожанківський, Теофіл Окуневський та Осип (Йосиф) Бурачинський. Вони домагалися чехословацької військової допомоги, зокрема порушивши питання створення єдиної держави.

Попри всі зусилля західноукраїнської влади, Чехословаччина так і не наважилася ні на військову інтервенцію в Східну Галичину, до якої уряд ЗУНР закликав її ще під час боїв за Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн, ні на об'єднання обох держав. Основними противниками цієї ідеї були Антанта та Польща, які чинили потужний тиск на чехословацьке керівництво.

Примітки