Галичина́ (, ) — історико-географічний регіон на заході УкраїниІсаєвич Я. Д. Галичина // «історична країна» — такий термін вжитий в ЕУ, — С. 343, у Центральній ЄвропіKlaus Peter Berger, The Creeping Codification of the New Lex Mercatoria, Kluwer Law International, 2010, p. 132, який також включає Надсяння і Лемківщину, колись населені переважно українцями (зараз східна частина Підкарпатського воєводства Польщі). Галичина охоплює більшу частину інших історичних регіонів Червоної Русі (з центром у Львові) та Малопольщі (з центром у Кракові). Існує кілька трактувань території Галичини. Перша пов'язана із межами колишнього Галицького князівства, що включало Перемиську, Звенигородську, Теребовельську та Галицьку волості, і відповідає верхів'ям басейну Дністра та Сяну. Друга пов'язана із межами Королівства Галичини та Володимирії — провінції імперії Габсбургів, яка існувала у XVIII — поч. ХХ ст. У цей час територія краю обіймала також частину історичної Краківщини. Після утворення УРСР та депортації українського населення із Надсяння та Лемківщини під Галичиною переважно розуміють території сучасних Тернопільської (крім північної частини), Львівської, Івано-Франківської областей України. Згідно з Енциклопедією Українознавства, в етнографічних межах має площу 55700 км².Галичина… — С. 343.
Назва «Галичина» походить від міста Галич — столиці Галицького князівства. З другої половини XIII століття політичним та культурним центром краю стало місто Львів. Серед інших найбільших міст Галичини є Тернопіль, Івано-Франківськ (раніше Станиславів), Ряшів та ін.
У період входження Галичини до складу Габсбурзької імперії у XVIII столітті до Галичини додали частину польських земель (Малопольща) включно з Краковом, а також міста Освенцим і Затор та утворили провінцію Королівство Галичини та Володимирії, після чого виник умовний поділ на Західну (польську) і Східну (українську, основну) частини Королівства. Після 1850 року межею поміж Східною і Західною Галичиною прийнято вважати не давню межу між Галицьким князівством (Руським королівством) та польськими князівствами (пізніше — між воєводствами), що пролягає по межиріччю Віслока і Дунайця та території так званої Сандомирської пущіЯ.Ісаєвич Перемишль і Перемишльська земля. Перші сторінки історії. Перемишль і Перемиська земля протягом віків: Збірник наукових праць та матеріалів Міжнародної наукової конференції. 24–25 червня 1994 року в Перемишлі / Під ред. С. Заброварного; Упорядн. М. Литвин. Наукове товариство ім. Т. Шевченка в Польщі; Видавнича рада в Перемишлі. — Перемишль; Львів, 1996. — 368 с., а межу розподілу між двома апеляційними судами у Львові й Кракові. Тому центром Західної Галичини вважалося малопольське місто Краків, Східної — Львів. Таким чином західна околиця українських земель була віднесена адміністративно до апеляційного суду в Кракові. Межі Східної Галичини майже повністю збігаються з кордонами Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), проголошеної 1 листопада 1918 року. Після окупації Галичини поляками в 1919 році термін «Галичина» в офіційному вжитку було замінено на «Східна Малопольща».
У межах Галичини виділяють культурно-етнографічні регіони: Західне Поділля, Опілля, Наддністрянщина, Підгір'я, Покуття, Надсяння, північні частини Бойківщини, Гуцульщини та Лемківщини. За діалектними, етнографічними особливостями Галичина — регіон неоднорідний. Зокрема, на теренах краю побутують наддністрянський, бойківський, покутсько-буковинський, надсянський та лемківський говори.
Галичина мала як свою державність — Галицьке князівство (1084—1199), так і перебувала у складі різних держав, серед яких Галицько-Волинське князівство (1199—1349), Угорське королівство (1349—1387)формально — і пізніше, з 1387 року після походу поляків, Королівство Польське (1387—1569), Річ Посполита (1569—1772), Королівство Галичини та Володимирії — коронний край, складова частина Габсбурзької монархії (1772—1804), Австрійської імперії (1804—1867) і Австро-Угорщини у 1867–1918 роках, Західноукраїнська Народна Республіка (1918—1919), Українська Народна Республіка (1919), Польська Республіка (1919—1939). Після Другої світової війни Галичина розділена кордоном: західна частина — у складі Польщі, а східна — у складі СРСР (до 1991 року) і України (з 1991 року).
Через часткову лібералізацію національної політики в Австро-Угорщині після «Весни народів» 1848 року Східна Галичина стала осередком розвитку української та польської культури (західна частина переважно польської), літератури та науки, в той час як у підросійській Україні (у складі Російської імперії) проводилася політика жорсткого зросійщення і дискримінація української культури. Через це Східна Галичина отримала назву «Український П'ємонт».
Назва Ім'я регіону дала назва міста Галич (столиці Галицького князівства). Найбільш раннім геральдичним знаком пов'язаним з Галичиною був лев (герб Лева ІІ). В пізніші часи стала використовуватись галка — птах родини воронових. Перша письмова згадка міста з'явилася в Іпатіївському літописі 1140 року, в Лаврентіївському літописі 1144 року. У старі часи галіци («галицы»*) у множині це назва зграї птахів галок, а може, і граків, але від воронів цих птахів точно відрізняли, бо: «Тогда по Руской земли ретко ратаеве кикахуть, но часто врани граяхуть, трупиа себе деляче, а галици свою речь гозоряхуть, хотять полетети на уедие».* («Тоді по Руській землі рідко орачі перегукуються, але часто каркають ворони трупи ділячи і галки по-своєму говорять, хочуть полетіти на бенкет»). Ще згадки:1) «Галици стады бежать к Дону великому»* («Зграї галок летять до великого Дону»). 2) «Щекот славий успе, говор галичь убудиси»* («Затих спів солов'їв прокинувся гомін галок»).*
Ці три цитати зі Слова о полку Ігоревім 12 століття.
У гербі Галичини та Галича багато сотень років зображується галка (Галичини — що йде, Галича — стоїть).
Отже, герб міста Галич із галкою і дав назву регіону.
За поширеною версією, назва має походження від грецького слова αλάς (галас) — «сіль». Вперше таку версію висловив австрійський історик кінця XVIII століття ГакетHaquet, Neueste Phisiologicshe Reisen in den Jahren 1791-93, I.c I, 196, якого підтримав німецький географ Й. ЕґліEgli J. Nomina Geographica, Ляйпціґ, 1893, 339, а також історик Теофіль Коструба, який проводив паралелі із подібними назвами соледобувних центрів як Гальштадт в Австрії і Галле у НімеччиніКоструба Т. Звідки пішла «Галичина». — Львів: Життя і знання ХІ, 1938. — С. 145—146. та Ярослав ПастернакПастернак Я. Старий Галич. — Ів.-Франківськ : Плай, 1991. — С. 25..
За однією з інших версій, назва походить від кельтського племені галлів, які проживали на території сучасної Франції та нібито прийшли у цей регіон у IV—III століттях до нашої ери. Кельтські племена залишили подібні (бо також належали до індоєвропейської мовної сім'ї) або кельтизовані назви на території усієї Європи та інших місць міграції (наприклад, Галісія, Галатія (від «галли»), Баварія, Богемія (від «бойї» — одне з кельтських племен), та інші)Ідзьо В. С. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. — Львів : СПОЛОМ, 2004. — С...
Однією із перших згадок слова «Галичина» є фрагмент візантійської хроніки, в якій князь Роман Мстиславич названий «ігемоном Галичини» ()Nicetae Choniatae Historia / Rec. I. A. van Dieten. Berolini; Novi Eboraci, 1975. P. 522—523..
У грамоті Угорського королівства від 2 травня 1189 року Бела ІІІ (1145—1196) титулується «славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Галіції» (). Є певна недовіра щодо згадки 1189 року, тому що в документі зазначено непоширене формулювання поняття Галичина — «Galacia» замість поширеного в ХІІІ ст. «Gallicia» або «Galicia». Документ 1189 року не є офіційним актом угорського королівського двору, а документом однієї з церковних канцелярій. До початку ХІІІ століття схожих формулювань в угорських грамотах не було виявлено.
Географія ГаличинаТериторія історичного регіону ГаличинаПлоща Ринок у Львові — історичній столиці ГаличиниРуїни старостинського замку Галича — першої столиці ГаличиниРуїни Княжого замку у Перемишлі (нині на території Польщі) Територія Галичини — північні схили Карпатських гір у Центральній Європі, басейн верхнього і середнього Дністра, Західного Бугу (верхня течія), верхнього Сяну, зі сходу обмежена річкою Збруч.
До складу Галичини входять: у Польщі південно-східна частина Малопольського воєводства Підкарпатське воєводство в Україні Тернопільська область (крім більшої частини Кременецького району на півночі області) Львівська область Івано-Франківська область
Східна Галичина лежить у межах території сучасної України, а також до неї входять прикордонні регіони Польщі (частина Закерзоння), решта територій зараховують до Західної Галичини.
Частина Галичини в межах сучасної України займає 8,2 % площі країни, тут проживає 10,4 % її населення.
Історія Землі Галичини були ареалом розселення людини вже в добу палеоліту. Археологічна карта цього регіону надзвичайно багата і барвиста, що свідчить про сприятливі умови для проживання тут людини.
Бронзова доба З XIV ст. до н. е. до кінця V ст. до н. е. на цих теренах були поселення носіїв Лужицької культури, яких одна частина дослідників відносить до кельто-германських племен, інша — до протослов'янських.
Залізна доба Наприкінці V ст. до н. е. Лужицька культура занепадає і на зміну їй поступово приходить Латенська культура кельтських племен, які мігрували з південної Швейцарії на схід. Винайшовши першими в Європі кінноту як рід війська, кельти легко підкорили й асимілювали лужицькі племена; крім того, кельтська залізна зброя і амуніція була кращою за лужицьку. Саме серед знахідок Латенської культури в галицьких землях уперше з'являється гончарне коло.
Унікальний археологічний комплекс Латенської культури, досліджений біля с. Бовшів на р. Гнила Липа (11 км на північ від Галича), беззаперечно свідчить про перебування кельтських племен на території Галичини задовго до появи слов'ян. Вік цієї археологічної знахідки дослідники визначають як середина II ст. до н. е. — друга чверть I ст. до н. е. Перебування кельтів у верхньому Подністров'ї підтверджується також і писемними джерелами. Клавдій Птолемей згадує в цій місцевості чотири кельтомовні урбаноніми: Карродунон, Маетоніум, Вібантаваріум та Ерактон. Перший з них, Карродунон, етимологізується виключно на кельтському ґрунті: від кельт. karr- «каміння» та dun- «фортеця».
У ранньому середньовіччі (VI ст. н. е.) ця територія була заселена конгломератом племен: кельтами, лужитами, готами і вандалами (Переворська і Пухівська культури).
Під час великого переселення народів, через галицькі землі в Західну і Південну Європу одна за одною пройшли хвилі народів: IV—V ст. — сармати (алани); V ст. — гуни; VI—VIII ст. — авари; VI ст. — слов'янські племена сербів, хорватів, чехів та інші; IX ст. — болгари, мадяри, печеніги, половці.
Спустошливі набіги гунів зруйнували більшість місцевих поселень, сильно скоротилася кількість населення, культура прийшла до занепаду.
Зрештою, з середини VI ст. на цих землях оселилися прибулі слов'янські народи — карпатські хорватиВойтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 47. (за іншими даними, білі і червоні хорватиСмолій В. А. Історія України. — К. : Альтернатива, 1997. — С. 24—25.), дуліби, тиверці, бужани, та ін. Місцеві кельтські й кельтсько-лужицькі племена були частково витіснені в західну Європу, частково асимільовані. Проте багато топонімів і культурно-побутових елементів кельтського фольклору залишилося в культурі слов'янських племен (Бойківщина).
Раннє середньовіччя