Шкільни́цтво (шкільна справа) в Україні — формування та організація системи початкової та середньої освіти в Україні, з метою виховання молодого покоління.
Початки Ще перед прийняттям християнства Володимиром Святославичем проникало на Русь болгарське (церковно-слов'янське) письмо (кирилиця). Це промостило шлях для прийняття і болгарської літургії та церковної літератури за Володимира, хоч християнство прийняв він від греків. Припускається, що спочатку підготовка священників відбувалася при єпископських кафедрах за візантійським зразком. Князі діставали домашню освіту. З початкового літопису відомо, що Володимир Святославич примусово забирав дітей знаті на «книжне навчання» і Ярослав Мудрий у 1037 році визначив священникам при церквах платню за навчання людей грамоти. На княжих дворах цінувалося знання мов. Серед церковних книжників поширене було знання грецької мови. На дворі галицько-волинських володарів першої половини XIV ст. ввійшла у вжиток латина, що свідчить про впливи західної освіти.
Середина XIV—XVIII століття Княжі часи не залишили після себе виразної системи шкільництва, що ускладнювало збереження освіти в Україні після занепаду Київської Держави. Брак власної шкільної системи, особливо — вищої, українці надолужували, виїжджаючи до латинських університетів у Кракові, Празі і Західній Європі. Українські школи стояли на низькому рівні, але були досить поширені. Школи були звичайно при церквах, де вчили дяки. Наука починалась від 7 р. життя. Уявлення про те, з чого вчили, дає буквар Івана Федоровича 1574 року, укладений за грецькими і болгарськими зразками.
Розвиток протестантської (польсько-німецько-латинської) освіти в Україні і Білорусі в XVI і на початку XVII ст. (кальвінська школа в Панівцях на Поділлі, соцініянські — в Киселині поблизу Володимира, Хмільнику, Гощі, Берестечку) і зокрема єзуїтських польсько-латинських шкіл (колегії в Ярославі 1575, академія в Замості 1595 й ін. — разом 23 в Україні) спонукав православних піднести рівень своїх церковно-слов'янських шкіл. За протестантськими і католицькими зразками князь Василь Костянтин Острозький створив православні школи в Турові (1572), Володимирі (1577) і найкращу в Острозі (близько 1580). Крім того, подібні школи виникли в Смотричі (1579) і Холмі (1582). Крім церковно-слов'янської мови, введено до них латинську, грецьку і польську мови.
Новим чинником у розвитку української освіти стали братські школи (перша у Львові 1586), спочатку під сильним грецьким впливом. Спосіб навчання, взаємини між батьками і школою регулювалися шкільними «уставами», «порядками» або «артикулами прав» (львівський 1586, луцький 1624). Братства стали піонерами видання шкільних граматик (церковнослов'янської у Вільні 1586, в Єв'ї 1619 — українських авторів; у Крем'янці 1638; грец.-церковнослов'янської у Львові 1691). Граматика 1619 (М. Смотрицького) дає у вступі деякі інформації про методи навчання в братській школі. Від кінця XVI ст. почали й до цих шкіл вводити латинську і польську мови коштом грецької, навчання якої цілком занепало до середини XVII ст.
Заснована у Києві 1615-го братська школа перетворилася в 1632 році на Києво-Могилянську Колегію, даючи початок українським високим школам. П. Могила ввів до колегії латинську і польську мови. Колегія мала свою філію у Вінниці.
Українську мову в школах не викладали. Деякі початки для її введення зробив П. Могила, наказуючи вчителям у школах, щоб давали учням вивчати напам'ять його катехизис (1645). Але не було українських граматик і букварів; єдина граматика Івана Ужевича (1645) залишилась у рукописах у Франції, а в Україні та Білорусі не була відома.
З боку уніятів були також спроби піднесення освіти духівництва (постанова Собору в Кобрині 1629 про створення духовної семінарії з навчанням латинською і церковнослов'янською. або руською мовами).
Одночасно дійшло до пожвавлення освіти на східному Закарпатті під владою протоїєрея Семигороду (привілей князя Ґ. Бетлена 1627 для мукачівського єпископа І. Григоровича на школи й гімназії всюди, де є церква і на навчання церковнослов'янської, грецької, латинської, єврейської й інших мов).
До середини XVII ст. нижча (парафіяльна) освіта стала загальною в Україні. Як ствердив Павло Алепський 1654 серед українців у державі Богдана Хмельницького «всі або майже всі вміють читати і знають порядок молитов і співів, навіть більшість їхніх жінок і дочок».
Поділ України в Андрусові 1667 призвів до занепаду православних братських шкіл на Правобережжі, а спілка з Москвою спричинила відплив богословів з Лівобережжя на Московщину. Занепала на деякий час Київська колегія. Аж до схилу XVIII ст. не появлялись друком ніякі нові граматики.
Найважливішою школою для православних під Річчю Посполитою стала монастирська школа в Гощі над Горинню (що існувала там від 1638). Крім цього, українці звідти (особливо свящ.) посилали синів і до Київської колегії. Від поч. панування гетьмана Івана Мазепи (1687) колегія переживала відродження. 1701 дістала вона титул академії. Після Мазепи (1709) академія знову занепала, але піднялась за київського митрополита Рафаїла Заборовського (1731—1747). Від середини XVIII ст. почалися спроби часткової секуляризації програми в академії (введення навчання зах. мов, геодезії і будови фортифікацій), але створення чисто світського університету в Москві 1755 усунуло академію на другий план. 1784 до церковнослов'янської мови в академії введено московську вимову. Врешті 1817 академію закрито, а 1819 на її базі створено Київську Духовну Академію.
З інших шкіл на Гетьманщині важливі були: школа в Чернігові (від 1689, від 1700 колегія, від 1776 духовна семінарія, див. Чернігівська Колегія), а також Переяславський Колегіюм (від 1738, з 1776 духовна семінарія). Гетьманщина мала густу мережу парафіяльних шкіл, де вчили місцеві або «мандрівні» дяки. Датки на школу збирали самі учні. 1740—1747 pp. було 966 шкіл на 1 099 поселень, охоплених статистикою, тобто 1 школа на 1,2 тис. населення. Власні школи мала Січ: одну для майбутніх дяків, півчих і дияконів, другу для сиріт (де навчано і лицарського ремесла). Ця остання зберегла український дух аж до зруйнування Січі 1775.
У XVIII ст. почала зростати культурна роль Слобідської України на чолі з Харковом. 1727 відкрито там колегію (див. Харківська Колегія), що стала модернішою від занепалої Київської академії й обох колегій на Гетьманщині. Переважала російська та іноземні мови, толеровано в ній і українську мову в літературних вправах.
На Правобережжі після занепаду православної церкви на зламі XVII і XVIII ст. українська освіта стала завданням уніятської Церкви, особливо Василіян, які мали свої колегії в Володимирі, Умані, Любарі, Шаргороді, Бучачі, Гощі і школи для синів зубожілої шляхти. У школах навчано між іноземних церковослов'янську, польську мови і латини. 1781 польська Комісія Нац. Освіти передала Василіянам деякі поезуїтські школи (після заборони чину Єзуїтів 1773), м. ін. колегію в Острозі. 1788 Василіяни почали частково заводити навчання на народномовній основі в парафіяльних школах. Однак 1789 Комісія наказала польщити всі українські церковні школи. Роль Єзуїтів у полонізації перейняв чин Піярів, які мали школи у Львові, Золочеві, Межиріччі й ін. містах.
На Закарпатті (після перемоги уніятства) поширилися зах. впливи в шкільництві. У 1684 р. Єзуїти створили семінарію в Трнаві на західній Словаччині, де готовано й уніятських священників для Закарпаття. Мукачівський єпіскоп Й. де-Камеліс (1689—1706) модернізував закарпатське церковне шкільництво. Його наступник М. Ольшавський (1743—1767) заснував богословську школу в Мукачеві (1744), а єпископ А. Бачинський (1772—1809) переніс її до Ужгороду (разом з осідком єпархії) і перейменував на семінарію. Енергійні заходи ряду єпископів поставили освіту на Закарпатті на перше місце в Україні (300 шкіл у 1793), що сприяло виїздам ученим на інші українські території.
Кінець XVIII — поч. XX століття
Галичина Приєднання Галичини до Австрії 1772 року тимчасово припинило полонізацію освіти і піднесло рівень українського шкільництва. В 1774 році було створено у Відні семінарію для уніятів (тепер званих греко-католиками — після розпорядження імператриці Марії-Терезії) Австрії при церкві св. Варвари (Барбареум), що існувала до 1784. 1777 введено в Галичині, як у всій імперії, 3 типи державних шкіл: 6-класні нормальні школи (у Львові і Чернівцях — міста, центри коронних країв), 4-класні головні школи (в середніх містах і монастирях) і тривіяльні (найнижчі, народні). У перших типах було введено німецьку мову навчання, в останньому — польську або «руську» (на практиці — ц.слов.). Нагляд над школами здійснювала крайова комісія.
1781 цісар Йосиф II завів обов'язкове загальне навчання всюди, де було понад 90 — 100 дітей у шкільному віці. Нагляд над школами було доручено дідичам (отже в Галичині переважно полякам), рідше Відомству Державного Скарбу. Німецьку мову заведено і до тривіяльних шкіл у містах. Організовано п'ять 5-класних гімназій з латинською мовою навчання, і від 1784 почали вимагати їх закінчення від кандидатів на священників. 1783 року було створено у Львові грецько-католицьку семінарію, 1784 — Львівський Університет з латинською мовою викладання. 1787 року було створено при ньому тимчасово «Studium Ruthenum» для кандидатів на священників, які не знали латини (закрито 1809). 1788 львівське Ставропігійське Братство було перетворене на Ставропігійський Інститут у Львові, який видавав шкільні підручники й утримував одну школу з бурсою. Після смерті Йосифа II під тиском поляків навчання руської мови 1792 року було обмежено двома годинами тижнево й усунено греко-католицьке священство від навчання релігії. У 1805 році Львівський Університет здеградував до ліцею. 1812 року було скасовано обов'язкове загальне навчання. Під тиском польського кліру зникли українські тривіяльні школи.
Нове відродження почалося у 1817 році, коли знову було відкрито університет у Львові, цим разом з німецькою мовою. Гурток церковних діячів у Перемишлі (єпископ М. Левицький, єпископ І. Снігурський, о. І. Могильницький) заснував 1817 року «Заведеніе Півчесько-Учительськое». Під впливом заходів цього гуртка 1818 року уряд дозволив шкільне навчання по-руськи і віддав нагляд над українськими школами греко-католицькому духовенству (на практиці тільки на парафіяльному рівні). Перемиський гурток почав видавати слов'янсько-руські шкільні підручники.
У 1818 році гімназії стали 6-класними. У 1843 році на 2132 школи Галичині були 921 українських (парафіяльних), 190 польських, 81 німецьких і 938 мішаних. Але тільки 50 тривіяльних й одна головна (василіянська у Лаврові) були під наглядом греко-католицького кліру. Рівень українських парафіяльних шкіл був значно нижчий, ніж в тривіяльних.