Історія Глухова — історія міста обласного підпорядкування на Сіверщині України в Сумській області.
Перша згадка Глухів вперше згадується в Іпатіївському літописі у 1152 році, як фортеця. Але останні археологічні розвідки, здійснені Державним історико-культурним заповідником, свідчать, що вже на початку нашої ери, тобто майже 1800—1900 років тому, на місці сучасного Глухова існувало значне поселення. У цьому переконують знахідки (на вул. Валовій) груболіпної кераміки пізньозарубинецької культури ІІ-III ст. н. е. У провулку Пожежному на глибині 3,5 м виявлено 3 господарських ями. На дні кожної з них знайдено фрагменти ліпної пізньозарубинецької кераміки зі шкарубкою поверхнею та вінчики горщиків зі скісними насічками. Кераміка київської культури III-V ст. н. е., знайдена на вулиці Красна Гірка, свідчить про подальший розвиток поселення та розширення його кордонів.
На березі Павлівського озера зібрано матеріал колочинської культури V-VII ст. Тут виявлено кераміку, а також знайдено скупчення фрагментів давньої цегли темно-сірого кольору.
Київська Русь Це саме місце облюбували дещо пізніше й сіверяни. Про це свідчить посуд Х-ХІ ст., рештки якого знайдені на березі того ж таки Павлівського озера. Далі розвиток городища, що вже на той час переросло в місто, набирає нечуваного розмаху. Про значимість Глухова та його велич свідчить декілька фактів як археологічних, так і документальних. Місто встановило торговельні зв'язки з Києвом, а також Візантією. Доказ тому — знахідки речей київського походження, візантійських монет, уламків візантійських амфор. На той час Глухів був центром удільного князівства, оточеним низкою укріплених городищ, що прикривали його з усіх боків від нападу ворогів. У першій літописній згадці про місто (вказана точна дата 13-14 грудня 1152 року) автор пояснює, чому воїни саме його обрали для перепочинку. Виявляється, тільки таке багате місто, як Глухів, було в змозі прогодувати велике військо: «Тоді ж пішли з Юрієм а не відмовили йому, — Ярослав Ростиславович з браттями і з рязанцями, і з муромцями, а також і половці, і Оперлюї, і Токсобичі, і весь половецький народ, скільки їх ото межи Волгою і Дніпром. І рушили вони туди, на В'ятичі, і отож узяли їх там (пішовши) на (город їхній) Мценськ. А звідти пішли вони на (городи) Спаш та на Глухів і тут стали».
На користь цього свідчать знахідки скупчень давньоруської цегли — плінфи, оскільки відомо, що з плінфи будували виключно монументальні споруди — храми або князівські палаци. Кам'яні споруди часів Київської Русі, на жаль, не дійшли до нашого часу. Про надійну укріпленість міста свідчить друга згадка Глухова в літописі під 1169 роком, коли князь Андрій Юрійович, пішовши на Суздаль, на час походу переховував свою сім'ю у Глухові.
Монголо-татарська навала У 1239 році на Русь накотилася орда. Не обминула лиха доля й Глухів, але, на відміну від більшості стародавніх міст, він не був знищений монголами, хоча археологічні дослідження округи міста свідчать про те, що більшість укріплених городищ, які боронили Глухів з усіх боків, була знищена в XIII ст., можливо, саме в 1239 році.
З 1247 року містом та навколишніми землями володіли нащадки чернігівських князів — Симеон Михайлович, потім його син Михайло Симеонович, а пізніше онук — Симеон Михайлович. Глухів входив до «Чернігівської тьми» — адміністративно-податкової одиниці у складі Золотої Орди. Імовірно, що Глухів неодноразово потерпав від набігів ординців, але прямих свідчень про повне знищення міста в літописах ми не зустрічаємо.
На початку XIV ст. східні землі Русі відходять до Литви, а з другої половини XIV ст. до Литви приєднується й Чернігово Сіверська земля, до складу якої входив і Глухів. У 1352 році «…бысть мор силен зело, в Глухове ни один человек не остался: вси изомроша». Так писав тогочасний літописець. Після цієї пошесті глухівські князі переселяються в Новосіль і стають князями новосільськими. Пізніше один з нащадків глухівських князів — Степан Новосільський — брав участь у Куликовській битві (1380) і навіть врятував від загибелі Дмитрія Донського.
Після Кревської унії 1385 року та об'єднання Великого князівства Литовського з Королівством Польським глухівські землі стали окраїною Польсько-Литовської держави. До Москівщини місто відійшло внаслідок перемоги московських військ над Литвою у війні 1500—1503 років. Але вже в 1618 році за умовами Деулінського перемир'я, укладеного після чергової війни Речі Посполитої, Глухів увійшов до складу Польщі як прикордонне місто, був розширений і укріплений. Саме в цей період Глухову «пожалуване» Магдебурзьке право.
Глухівчани брали активну участь у загальнонародній боротьбі за відродження державності України. В ході національно-визвольної війни (1648—1657) місто одержало статус сотенного та ввійшло до складу Ніжинського полку. В 1663—1665 роках існував окремий Глухівський полк, який очолювали Кирило Гуляниця та Василь Черкащениця. Саме в січні-лютому 1664 року місто витримало п'ятитижневу облогу польського війська на чолі з королем Яном Казимиром, що рухалося на Москву. Це радикально змінило наступний хід подій, які завершилися розгромом чужинців під Новгород-Сіверським.
Глухів — гетьманська столиця
У березні 1669 року Глухівська рада з посланцями козаків і міщан обрала гетьманом Лівобережної України Дем'яна Многогрішного (1669—1672). На раді були підписані «Глухівські статті», які мали велике значення у справі поновлення функцій козацького самоуправління та повернення правової сили угоді Богдана Хмельницького з Москвою. На початку XVIII ст. Глухів був одним з найкрасивіших міст України. У 1703 році, подорожуючи до Святої землі, його відвідав московський паломник І. Лук'янов і засвідчив, що Глухів «лучше Києва строением»: «Зело лихоманы хохлы затейливые к хоромному строению». У XVIII ст. місто опинилося в центрі історичних подій, пов'язаних із Північною війною (1700—1721). Дізнавшися про перехід гетьмана Івана Мазепи на бік шведського короля Карла XII, московський цар Петро І наказав зруйнувати його резиденцію в Батурині, а українській старшині зібратися в Глухові для виборів нового гетьмана.
Так велінням історії Глухів 6 листопада 1708 року став столицею гетьманської та Лівобережної України, резиденцією гетьманів І. Скоропадського (1708—1722), Д. Апостола (1727—1734), К. Розумовського (1750—1764), місцем розташування першої (1722—1727) і другої (1764—1782) Малоросійської колегій, Генеральної військової канцелярії, інших державних установ.
Про статус столиці свідчить і герб Глухова, створений саме в цей період. Його розробкою, як і розробкою гербів усіх міст Російської імперії, займалася Геральдмейстерська контора. Петро І у 1724 році запросив до Росії графа Ф. Санті «для отправления геральдического художества». У 1729—1730 роках завершилося складання так званого «знаменного гербовика», до якого було включено герб Глухова: «Поле розділене на чотири частини: у верхній голубій — дві хрестоподібно покладені булави; в нижній зеленій — округлений стілець; у лівій білій — червоний прапор; у правій жовтій — на зеленій землі бунчук з червоним древком». При складанні Глухівського герба використовувалися малюнки з широко популярної в Петровські часи книги «Символи та емблеми».
У Глухові протягом 15 років правники працювали над проєктом зводу законів Гетьманщини «Права, за якими судиться малоросійський народ». Його представлення відбулось 8 (19) липня 1743 р. в м. Глухові. Члени кодифікаційної комісії на пленумі, скликаному Генеральною військовою канцелярією, підписали проєкт Кодексу під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».
Як свідчать архівні документи, цей варіант герба був затверджений тільки у 1782 році Катериною II, причому зі зміною кольорів. У верхній — синій — частині розміщені дві перехрещені золоті булави, у лівій — срібній — козацький червоний прапор з державним російським гербом, у правій — золотій — бунчук з червоним древком, у нижній — зеленій — золотий постамент (печатка). Зображення Російського державного прапора, а також булави та бунчука — знаків гетьманської влади — засвідчує статус Глухова як гетьманської столиці.
На думку В. Вечерського, сучасного дослідника історії вітчизняної архітектури, "протягом XVIII ст. Глухів був своєрідною містобудувальною лабораторією для всієї України: тут вперше здійснене регулярне планування та створений класицистичний палацово-парковий ансамбль, зведена найбільша споруда — Малоросійська колегія.
Встановити, яким саме було на той час столичне місто, допомагають старовинні плани. Найстаріший із них — план 1724 року, складений «кондуктором Валленом» по смерті гетьмана І. Скоропадського за часів першої Малоросійської колегії.
Високі земляні вали з бастіоновими виступами оточували місто на підвищеному лівому березі річки Есмань. У валах земляної фортеці було споруджено 5 брам, які називалися за напрямками головних доріг: Київська, Московська, Путивльська, Білополівська, Михайлівська.
Серед одноповерхової дерев'яної забудови височіли бані мурованих церков і дзвіниць Успенсько-Преображенського дівочого монастиря, Миколаївської, Анастасіївської, Михайлівської церков, інших дерев'яних храмів. За межами фортеці розташувалася «заградська» дерев'яна Спасо-Преображенська церква. У центральній частині міста — на схід від Миколаївської церкви — був розташований квартал з гетьманською резиденцією та архітектурним ансамблем урядового центру: особистий двір гетьмана, приміщення Генеральної військової канцелярії, генерального військового суду, інших державних установ.
Головна відмінність Глухова від міст Західної України та Європи полягала в системі планування й забудови. Місто мало широкі форштадти (передмістя), тому система розселення на них характеризувалася розкиданістю та низькою щільністю забудови. Планування передмість було нерегулярним, з великими за розмірами кварталами. Напрямки вулиць визначалися рельєфом, водними басейнами, напрямками головних шляхів на Київ, Москву, Конотоп, Путивль.
У середині XVIII століття Глухів складався з фортеці (центральної частини) з потужними фортифікаційними спорудами, які повторювали рельєф місцевості, та чотирьох передмість: Білополівки, Усівки, Веригина, Червоної Гірки. Зовнішня лінія міських укріплень мала у своєму складі не менше 12 веж і мала протяжність близько 2300 метрів. Головна Мостова (або Стара) вулиця перетинала фортецю із заходу на схід, а її, в свою чергу, — 6 поперечних вулиць, серед яких виділилася основна — Путивльська. На перетині двох головних вулиць утворилася велика центральна площа, де були розташовані культові, громадські та урядові споруди, базар. Міські квартали мали вигляд багатокутників.
Вся ця забудова була за лічені години знищена пожежею 23 травня 1748 року. Указом Сенату від 28 червня 1748 року передбачалося вперше в Україні відбудувати місто за єдиним регулярним планом із прямими вулицями та провулками. План Глухова розробили відомі архітектори І. Мергасов і А. Квасов, які керували подальшою забудовою міста. До речі, це планування XVIII ст. збереглося й донині та легко впізнається в сучасних візерунках, утворених вулицями, площами, скверами та парками. Передбачалося, що окрасою столиці стане гетьманський палац. А. Квасов у 1749 році розробив проект гетьманських «палат італійської архітектури» в стилі бароко. Для реалізації цього проекту та для здійснення інших будівельних робіт гетьман К. Розумовський створив нову адміністративну структуру «Експедицію Глухівського та Батуринського строєнія». Будівництво палацу тривало досить довго — з 1749 до 1757 року — на Веригинському передмісті, але, на превеликий жаль, так і не було завершене.
Палац, хоча й дерев'яний, не повинен був поступатися петербурзьким і московським. Та він не відповідав перебірливому смаку гетьмана. К. Розумовський писав у 1757 році канцлеру М. Воронцову, що «вимушений теперішнього літа зачати кам'яний будинок у Батурині». За іронією долі, гетьман, хоча й прожив 75 років, проте так і не дочекався завершення будівництва батуринського палацу.