Польсько-українська війнаОмелянович-Павленко 1929; Крезуб 1933; Шанковський 1974; Литвин 1998, 2019; Українсько-польська війна 1918—19 // Довідник з історії України у 3 т. / укл. І. Підкова, Р. Шуст. Львів, 2001. (, «польсько-українська війна») — збройний конфлікт між Польською Республікою та Західноукраїнською Народною Республіками (після Акту Злуки — ЗОУНР) на території Галичини, що вилився в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918 по 18 липня 1919 року. Водночас Польща вела війну проти Української Народної Республіки на Холмщині, Підляшші, Берестейщині та Волині. Війна велась в умовах нестабільності через розпад Австро-Угорщини, Російської імперії та громадянської війни в Росії.

В бойових діях брали участь українські та польські підрозділи колишньої Австро-Угорщини. Після тривалих позиційних боїв, польська армія підсилена добре озброєною Армією Галлера (польським військовим об'єднанням, сформованим країнами Антанти для військомих дій проти Німеччини, а після її капітуляції - проти більшовиків) перейшла у повний військовий наступ, відтиснувши українське військо до трикутника смерті. Однією з найголовніших подій у цій війні стала Чортківська офензива в якій українська армія змогла відтиснути польську армію по всій лінії фронту добре озброєну та підсилену французьким офіцерами. Однак через зовнішні чинники та брак матеріально-технічного забезпечення разом з літнім контрнаступом польського війська, УГА була витіснена з території Галичини та відступила в сторону Української Народної Республіки.

Причини і передумови

Після перетворення 1867 року Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську монархію Галичина і Буковина ввійшли до її австрійської частини, а Закарпаття — до угорської. До нового австро-угорського компромісу додався австро-польський, який розширив політичні права поляків у Коронному краї. Відтоді намісника Галичини обов'язково мали призначати з числа польської аристократії. Унаслідок непропорційності виборчої системи українські посли Галицького сейму, який розпочав роботу 1861 р., здобули лише 15 % депутатських місць, чого було недостатньо для спротиву полонізації краю. І це при тому, що населення Східної Галичини у другій половині XIX ст. майже на 2/3 складалося з українців, на 1/3 — з поляків, євреїв, німців і вірменів разом.

У листопаді 1916 року було опубліковано Акт 5 листопада 1916 року (Akt 5 listopada) — заяву німецького генерал-губернатора Ганса Безелера у Варшаві й австро-угорського генерал-губернатора Карла Кука в Любліні про намір їхніх монархів створити «Королівство Польське» (Królestwo Polskie (1917–1918)). На початку 1917 р. стало очевидним, що Галичину віддадуть до Польської держави. Серед українського населення запанувало обурення.

Революційні події 1917—1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, попри кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їхньої віковічної мети сприяло і міжнародне становище.

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому, українські військовики протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток — Центральний військовий комітет (ЦВК), який вирішив «боротися під знаменом соборної України».

16 жовтня цісар Карл I, прагнучи врятувати монархію, видав маніфест, у якому обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав. 18 жовтня у Львові зібралася українська конституанта, що мала розв'язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входили українські депутати обох Палат Австрійського парламенту, представники політичних партій, греко-католицькі ієрархи. Українська конституанта проголосила утворення Української Національної Ради та 19 жовтня одноголосно ухвалила постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави. Того ж дня на першому засіданні Української Національної Ради було обрано президента і створено три делегації: репрезентативну і виконавчу на чолі з Євгеном Петрушевичем у Відні, буковинську під проводом Омеляна Поповича у Чернівцях і галицьку — у Львові.

Про приєднання до Польщі українських земель Галичини оголосили й поляки. 31 жовтня стало відомо, що 1 листопада Польська ліквідаційна комісія планує захоплення влади у Східній Галичині. Було очевидно, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники УНРади в той час перебували у Відні, проводячи переговори з представниками Габсбурзької монархії.

Тим часом у Львові галицька делегація УНРади вимагала від австрійського намісника передати владу в краї саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки. За таких обставин ініціативу перебрав ЦВК, який вустами свого керівника сотника УСС Дмитра Вітовського заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. Така рішучість і впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі вагалися, погодитися з його аргументами. Було вирішено взяти владу в Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада. Штаб збройного повстання очолив ЦВК, реорганізований в Українську генеральну команду (УГК).

Перебіг бойових дій

Польсько-українська війна в Галичині 1918—1919 років почалася 1 листопада 1918 р. збройним виступом проти української влади у Львові об'єднаних польських підпільних військових організацій під командуванням сотника Чеслава Мончинського. Такі ж місцевого характеру повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та інших містах, переважно користуючись прихильністю комендантів місцевих австро-угорських залог, але їх ліквідували на початку листопада 1918 р. українські військові частини.

Активна військова підтримка польського повстання у Львові краківськими поляками і варшавським урядом спричинили початок війни між Польщею і ЗУНР. Військову допомогу польському повстанню до кінця 1918 р. подавала головно польська Західна Галичина, а від січня 1919 р. — уся польська держава. Перемогу Польщі в цій війні зумовили у 1919 р. дивізії генерала Юзефа Галлера, сформовані у Франції під приводом війни з більшовиками.

Битва за Перемишль

Після проголошення ЗУНР вночі на 1 листопада в Перемишлі почалися сутички польських та українських містян. Австрійський губернатор відмовився передати владу в місті українцям, натомість надав її полякам, місто формально приєднано до Польщі. Під вечір надходить із Варшави наказ генерала Тадея Розвадовського про призначення Пухальського керівником усіма польськими збройними силами в Галичині. Однак на той час вояки займалися грабуванням магазинів, а не наведенням порядку. Польська поліція відразу ж прийнялася придушувати українські мітинги, що призвело до загибелі 7 українських студентів біля залізничного вокзалу; це стало приводом до збройного виступу.

УНРада добре розуміла, що залізничний вузол Перемишль є ключем до Львова, і 500 вояків 9-го полку 1 листопада здійснили першу спробу оволодіти містом, але невдалу. Увечері 1 листопада почалися польсько-українські перемовини, у яких представниками від УНРади були Володимир Загайкевич, Іван Жолнір, Андрій Алиськевич, Андрій Сабат та Володимир Демчук; від поляків очолював Александер Скарбек. По вислідках перемовин 2 листопада підписано угоду, згідно з якою урядувати в місті мала змішана 9-членна комісія польсько-українсько-єврейська, порядком мала зайнятися така ж змішана поліція.

У ніч із 3 на 4 листопада організовані загони українських добровольців — більш як 200 охочих із сусідніх сіл, разом із 30 колишніми вояками УСС, — опанували правобережжя Перемишля. Однак загони не змогли виконати наказу про висадження в повітря перемиських мостів, що в майбутньому вельми дошкуляло в ході польсько-української війни. За спогадами учасників тих подій, спричинилася до цього нерішучість Теофіла Кормоша. Єврейську поліцію (понад 400 осіб) було здезорганізовано навмисними чутками про погром, що насувається.

10 листопада до міста підійшли 2000 польських жовнірів підполковника Міхала ТокажевськогоTokarzewski-Karaszewicz Michał з австрійським бронепотягом, броньовиками та 8-ма гарматами, їм протистояли 700 українських добровольців із двома гарматами. Поляки залізницею дійшли до Журавиці, звідти пішим строєм на частину Перемишля Засяння. Польські військовики виголосили ультиматум про беззастережну здачу, який українська сторона відкинула. Бої відбувалися в Перемишлі та Селиська (Перемишльський повіт) поблизу Медики.

11 листопада в часі обіду поляки почали з-за Сяну обстріл українських позицій; тоді ж українці пустили два пустих локомотиви по невисаджених залізничних мостах для унеможливлення просування. Польський бронепоїзд прийняв удар на себе, та очистив шлях; згодом почалася атака польської піхоти одночасно двома мостами, двома понтонними переправами та власне бронепотягом. До вечора 11 листопада польські сили захопили міську управу, старе місто та укріпилися на позиціях. Уночі в єврейських кварталах, котрі розташовувалися в частині Перемишля, зайнятій польськими силами, почалися грабунки магазинів і мешканців. Перед полуднем 12 листопада бої за Перемишль закінчилися, українські сили відійшли в напрямку Хирова. Втрати з обидвох сторін були приблизно однаковими і рахувалися по 10 загиблих та 50 поранених.

Місто потрапило до рук поляків, вони змогли направити до ізольованого Львова підмогу та згодом повністю зайняти місто. Це відкривало можливість, крім того для виступу на Хирів і Любачів. Без опанування Перемишля поляки не могли б і мріяти про вдержання Львова й опанування Східної Галичини взагалі. Вже 20 листопада з Перемишля до Львова прибула бойова група польських військ Токаржевського, котра на той час зросла чисельно — 8300 солдатів та старшин, 60 скорострілів та 45 гармат.

Битва за Львів

У Львові утворилася формальна бойова лінія — поляки зайняли західну частину міста з головним залізничним вокзалом, українці утримували середню і східну частини з Високим Замком і вокзалом Львів — Підзамче.

Головними опорними точками українських військ стали казарми по вулиці Янівській, Галицький Сейм, Цитадель, Головна пошта, казарми Фердинанда й поліції на вулиці Казимирівській, вокзал Підзамче.

Співвідношення українських і польських військових сил у Львові було не на користь українців — до міста постійно прибували польські війська. Ухвалюючи рішення зайняти Львів, УНРада вважала, що українські військовики зможуть втримати місто до підходу допомоги з краю і з Української Держави. Однак допомога надходила не так швидко і не в таких обсягах, як на те потребували. Легіон УСС, який прибув до Львова з Буковини 3—4 листопада, не змінив співвідношення сил. Допомога з Києва, у вигляді Січових Стрільців (під проводом Коновальця і Мельника), які стояли в Білій Церкві, не надійшла — Український національний союз вирішив використати їх у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського.

5 листопада запеклі бої точилися за Головну пошту. Поляки безупинно атакували будинок, тримали під щільним вогнем підходи до нього, обстрілювали вікна. Того ж дня відбувався обстріл у районі казарм Фердинанда на вулиці Клепарівській, інших ділянках фронту. 6 листопада курінь після попередньої невдачі під Головним Двірцем перегруповувався у Старому Селі.

4 листопада переїхав до Львова через Снятин польовий курінь УСС поручника Багана, 2 сотні з Коша і Вижниці поручника Семенюка, 5 листопада по поновленні обмундирування рушили на Львів.