Пса́льма (можливо через від , яке походить від , також існує — «пісня для струнного інструмента») — покладений на музику псалом, а також вокальний твір переважно духовного змісту.
Псальма, як покладений на музику псалом Псальма — дво- або триголосна релігійно-лірична пісня на текст з біблійних псалмів, приписуваних цареві Давидові, виконувана найчастіше невеликим ансамблем співаків без інструментального супроводу. Форма псальми строфічна. Псальми, зібрані у Книзі псалмів, з прийняттям християнства були популярні в Україні; їх часто цитують літературні твори, почавши з XI ст.; вони правили за шкільні тексти. Під час церковних відправ псальми читають або співають на зміну двома хорами в унісон; їх читали також над померлими. У Середньовіччі псальми були основою різних вільних музично-поетичних обробок. В Україні псальми були найпоширеніші у XVI — XVII ст. Псальми з пародійним змістом компонували й виконували мандрівні дяки у XVII — XVIII ст., а у XIX ст. бурсаки-школярі. У репертуарі лірників у формі «духовних віршів» псальми перетривали з XV до XX ст. У XVII — XVIII ст. псальми частково розвинулися у канти. Псальми зібрані у збірники, які, крім анонімних авторів, містять П. Д. Туптала (друга половина 17 ст.); найпоширеніший збірник псальмів і кантів «Богогласник» (1790) часто перевидавався. Псальми наслідували, переспівували і перекладали: Г. Сковорода, П. Гулак-Артемовський, Т. Шевченко («Псалми Давидові»), П. Куліш, С. Руданський, І. Франко («На ріках вавилонських») та ін. Натомість не пов'язані з псальмами поетичні твори (як, наприклад, П. Тичини «Псалом залізу») назвою «Псалом» окреслюють хвалебність твору. Музику псальмів і кантів опрацьовували: М. Леонтович, О. Кошиць, М. Гайворонський, П. Козицький та ін.
Псальма, як вокальний твір духовного змісту Псальма — народна пісня релігійного змісту. Не має нічого спільного з «псалмами», що містяться у Біблії. В переважній більшості, псальми мають ідею-виток у Новому заповіті, а також у Житіях святих, але являють собою народне осмислення вибраної теми. Частина псальмів не мають сюжетного зв'язку із Біблією, а лише тематичний, та, фактично, є апокрифічними. Окремим піджанром псальмів є похоронні псальми — які співалися над небіжчиком, а також на поминах. З музичного боку псальми близькі до церковної музики, але особливо до народних християнських колядок. Є псальми дуже наближені до мелодики народних пісень. В народному середовищі виконуються різними складами на різну кількість голосів. У фольклорних експедиціях ансамблем «Божичі» зафіксовані псальми, які виконувалися і на 5-6 голосів, без нот (повноцінна чотириголоса фактура — дискант, альт, тенор та бас, з розщепленими альтом та тенором). Псальми — чи не найменш досліджений жанр в сучасному музикознавстві. Духовний вірш чи, як говорять в Україні, «псальма» як своєрідна форма «позаобрядової релігії», спрямована до моральних питань життя, не залишила сліду в українських пожовтневих публікаціях. Аналогічну думку зустрічаємо в дослідженні С. Гриці вже пострадянського часу (1994 р.) «…в умовах тоталітарного режиму майже повністю більш як на півстоліття було відкинено глибинний пласт духовної спадщини — духовні вірші, псальми, пісні-молитви, пов'язані з християнством». Про необхідність запису й вивчення псальм вказували ще збирачі фольклору й науковці позаминулого сторіччя (В. Горленко, В. Боржковський, М. Сумцов). «Твори такого роду не мають в нас до сих пір окремого збірника. Тільки при значному їх зібранні, на зразок збірників великоруських віршів Варенцова і Безсонова, можливо дійти яких-небудь висновків щодо їх характеру, складу, привнесених історією і народним духом оригінальних прикмет, рівнів впливу і запозичень від сусідніх народів тощо» [5: 47]. Проте й до сьогодні не існує окремого дослідження з цієї теми, як і збірника текстовопісенних прикладів цього жанру.
За радянських часів з ідеологічних причин псальма майже повністю відійшла в небуття, що спричиняє додаткові труднощі її вивчення. Однак термінологічна плутанина навколо псальми спостерігалася і в дожовтневі часи. Найчастіше цей жанр ототожнювали із духовними віршами і кантами. У XX ст. його стали сполучати із Давидовими псалмами, про що можна прочитати майже у всіх радянських енциклопедіях, практично не розділяючи терміни «псальма» та «псалм». Доречно зазначити, що тексти Псалтиря, канонізованого церковного видання, і лірницьких псальм в основному не збігаються. Вільна народна фантазія, схильність до невпинного варіювання та імпровізації витворили зовсім нове явище духовної позацерковної пісні, що здобула назву «псальма» і поширювалося здебільшого мандрівними співцями — лірниками й кобзарями. Скоріше Давидові псалми були не першоджерелом, а прообразом чи взірцем для наслідування у формуванні жанру лірико-побутової релігійної пісні. Питання порівняльного аналізу цих жанрів (псальми і псалми) як і походження псальми є досить складним і маловивченим, що потребує окремого дослідження і не входить в завдання нашої роботи. Проте в контексті лірницької традиції та розуміння її специфічності необхідно торкнутися проблеми жанрової атрибуції такого явища як псальма, її функціональної спрямованості та стилістичних ознак. З XVII ст. (за сучасними відомостями), псальма поширюється в Україні, Білорусі та Росії і визначається як побутова 3-голосна пісня, подібна до канту, з віршованими текстами перероблених релігійних сюжетів. Джерелами цих художньо-поетичних обробок здебільшого був Псалтир і наближені до нього друковані книжкові видання, що походили із західно-руських земель. За нашими спостереженнями, тематичною основою псальм, особливо українських, були апокрифічні мотиви, фольклоризовані в народному побутуванні, які збігалися із колом сюжетів духовного вірша. В цьому легко переконатися, якщо порівняти сюжети духовних віршів у зібраннях П. Кирєєвського, П.Безсонова, П. Шейна, Є. Романова з лірницькими записами О. Кольберга, П. Демуцького, О. Роздольського. Як зазначав Ф. Колесса, в репертуар лірників входили майже виключно пісні релігійно-моралізаторського змісту, що мали ознаки книжкового походження (есхатологічні, про святих, гімни, пісні на страсті Христові, віршовані молитви, пісні про Правду й Кривду та інші). До деяких лірницьких пісень знаходимо паралелі в старовинних піснях калік-перехожих, зібраних П. Безсоновим (про св. Василія, Лазаря, Гавриїла), що мають апокрифічний характер; інші в більш або менш відмінній редакції входять до складу «Почаївського Богогласника» [11: 54]. Як бачимо, лірницькі пісні — це переважно книжкові складання, перероблені на народний лад. До таких «книжкових пісень» науковці перш за все зараховували канти і псальми. Псальмам і кантам як жанрам позацерковної духовної пісні, що сформувалася на основі християнської релігійної лірики, присвячено багато серйозних досліджень. Наприкінці XX ст. вони здобувають ґрунтовної розробки і певного узагальнення. Так, тема духовних пісень і, зокрема, кантів висвітлена в роботах відомих науковців: Ю. Келдиша, Т. Ліванової, О. Кандінського, О. Шреєр-Ткаченко, Т. Шеффер, Л. Корній, Л. Костюковець, Л. Івченко, Л. Гнатюк. За думкою сучасних медієвістів, старовинні духовні пісні, що значною мірою вплинули на лірницький репертуар, зокрема, набожних пісень, ведуть свій початок від періоду Київської Русі і перетинаються із так званими «покаянними», «умилєнними» співами. Окремі зразки зустрічаються в давніх крюкових записах (Т. Шеффер), але остаточно формуються на початку XVII ст. (Ю. Келдиш). Зміст їх перегукується з тими псальмами про невблаганність смерті і марність цього світу, які стали пізніше неодмінною частиною репертуару жебраків-лірників.
Від цього часу канти й псальми різнобічно поширюються в позацерковному просторі, заповнюючи собою музичний побут на всіх рівнях: фольклорному, аматорському, професійному. Зафіксовані в антології духовної пісні — «Богогласнику», вони входять до складу чотирьох розділів збірника: Господські, Богородичні, Церковний рік і Покаянні. Групу пісень лірницьких, що увійшли в народний побут, здебільшого становлять зразки, які містяться в четвертому розділі. Поширювані сліпими мандрівними співцями-лірниками, вони фольклоризувалися, увібравши в себе найрізноманітніші напливові елементи й значною мірою еволюціонували.
Все це ускладнює проблему жанрово-стилістичних визначень в сфері лірницьких духовних наспівів. В дослідженнях і матеріалах лірництвознавчої літератури, що й до сьогодні залишається маловивченою сферою музичної фольклористики, найчастіше зустрічаються такі три складові лірницького духовного репертуару, як кант, псальма і духовний вірш (або вірша). Ці три назви часто перехрещуються і вживаються щодо подібних наспівів на правах синонімів, що призводить до термінологічної плутанини. Співіснування трьох різних жанрових термінів, що прикладаються до близьких або навіть тотожних явищ — духовного вірша, канту і псальми, з одного боку, засвідчує динаміку міжжанрових зв'язків, пульсацій на спільному полі «духовної пісні», яку можна розуміти як узагальнююче для цих трьох термінів поняття. А по-друге, плутанина і постійне порушення «жанрових кордонів» говорить про не визначену до кінця обґрунтованість кожного з термінів з боку дослідників, що легко пояснити реальним станом речей.
Але з упевненістю можна сказати, що кожний з термінів має досить чітку сферу поширення, обумовлену різними етнічними традиціями (в нашому випадку — українськими та російськими) або традиціями «спеціального» середовища (в тому сенсі, який в це поняття вклала С. Грица). Так, духовний вірш («духовный стих») поширився переважно на російських землях, де за своєю тематикою і сюжетним спрямуванням він слугує еквівалентом української псальми, але загалом має свої стильові прикмети, пов'язані з консервацією епічного начала (давньоруських джерел), строгої діатоніки і часто нагадує билини.
Щодо «канту» то його застосування найшвидше в'яжеться з середовищем книжкової освіти і західних (польських) впливів. Слід врахувати і те, що дослідники часом на власний розсуд використовують термінологію, і є сумніви у тому, чи справді запроваджений ними термін відповідає автентичному. Особливо це стосується ототожнення жанрів канту з псальмою: «Духовні канти часто позначаються також терміном „псальма“». Намагання виокремити ці явища на зовнішньо-інтуїтивному рівні призводило іноді до протилежних тлумачень. «За музичною мовою, — пише Л. Івченко, — світські канти тяжіють до народної пісенності; псальми — до професійного співу». Протилежну думку зустрічаємо в спостереженнях П. Демуцького: «Цікаво те, що канти, настроєні переважно „на весело“, дуже близькі до церковної музики; а псальми — більше „на жалоб“, і переходять в народні пісні». Добре знаючись на церковній і народній музиці, маючи великий практичний досвід роботи з лірницьким репертуаром, Демуцький започатковує розробку даного питання.
Отже, ця проблема може становити мету окремого серйозного дослідження. Обмежимося деякими спостереженнями щодо особливостей побутування і тлумачення відповідних жанрів. Аналогічними за стилістикою видаються жанри духовного (не світського!) канту і пізньої псальми, що збігається в часі із формуванням кантової культури. Їх також об'єднують віршовані, з тенденцією до силаботоніки, тексти й спільні тематичні мотиви, які можуть повністю збігатися за назвою. Поширення в типових для того часу колах школярів, миркачів, мандрівних дяків сприяло формуванню спільних рис у виконавській манері цих двох жанрів. У своїй тенденції до «обмирщенія» («мировая песня» — П. Безсонов) кант можливо би з часом повністю «підкорив» собі псальму, якби не існуюча лірницька традиція, котра явилась середовищем, в якому відбулася «консервація» псальми в її «класичному» сенсі як духовної пісні.
Порівнюючи ці два жанри, зазначимо, що: на відміну від кантів, не існує псальм із світською тематикою; псальми — це фольклоризовані твори, що не мають авторів, тоді як канти пов'язуються з авторською творчістю або аранжуванням;