Давньогрецька література — сукупність літературних творів античних авторів, що включає в себе усю творчість давньогрецьких поетів, істориків, філософів, ораторів та інших аж до кінця історії Стародавньої Греції, також вона найдавніша з національних літератур Європи. Вона виникла на основі фольклору грецьких народностей. Виникнення літератури пов'язане із розпадом родових зв'язків всередині полісної громади і підвищенням особистої самосвідомості індивіда, яке ще не переходить у відокремлення від колективу.

Крайніми межами історії давньогрецької літератури визначають 11 століття до н. е., коли склалися численні оповіді про героїв Троянської війни, і першу половину 6 століття н. е., коли за розпорядженням імператора Юстиніана 529 року були закриті філософські школи в Афінах. У цьому проміжку часу розрізняють два періоди: перший — від зародження літератури до 3 століття до н. е., переважно творчий період; другий — від початку александрійської вченості до Юстиніана, переважно час вивчення колишньої літератури і засвоєння давньогрецької освіченості іншими народностями.

У творчу добу давньогрецької літератури виділяють два проміжні періоди. У першому періоді керівна роль належала колоніям, у другому беззаперечно панували Афіни: перший — розвиток епосу, лірики (меліка), виникнення драми і всіх видів прози, тривав приблизно до 480 до н. е.; другий — так званий, аттичний період — доба вищого процвітання драми, красномовства, філософії, історіографії з переходом до точних наук.

Догрецька та егейська доба

Найдавніші письмово зафіксовані пам'ятки давньогрецької літератури, гомерівські поеми, є результатом тривалого розвитку, який може бути відновлений лише приблизно і в найзагальніших рисах. Певна частина цього розвитку падає на догрецький період, що передував утворенню грецьких племен шляхом схрещення народів, які вторгалися впродовж другого тисячоліття до н. е. на територію Еллади з півночі, з місцевим населенням, носіями пізнішої егейської культури. Спадкоємний зв'язок давньогрецької літератури із догрецькими народами, що володіли багатою матеріальною культурою і розвиненою писемністю, виявляється в негрецьких найменуваннях цілої низки літературних жанрів і у збігу багатьох сюжетів, мотивів і навіть формул грецької літератури із літературами народів східного та південного Середземномор'я, що перебували в тривалому спілкуванні з народами егейської культур. Підтверджується ця спадкоємність і аналогічним зв'язком інших елементів грецької культури з догрецької періодом.

Історичне значення давньогрецької літератури для пізніших літератур полягає в тому, що зачатки словесного мистецтва, які в державах Сходу при ідеологічному пануванні жрецтва підіймалися до рівня літератури лише настільки, наскільки вони могли служити інтересам релігії та практичної «мудрості». В умовах грецької історії література отримала можливість подолати «табу», магічну і культову зв'язаність, і дати ту різноманітність літературних форм, яка через спадкоємну римську літературу зуміло збагатити літературу Нової Європи. З іншого боку, залишки зв'язку з культом забезпечили грецькій літературі консервативність форм, яка дозволяє сучасному дослідникові, незважаючи на втрату величезної кількості пам'яток давньогрецької літератури, відновити основні лінії її розвитку.

В основі давньогрецької літератури лежать жанри, які були відомі і всім сусіднім народам: робітничі, військові та маршові пісні — ембатерії, заклинання, пісні культові та обрядові. В усіх цих утвореннях слово виступає в нерозривному зв'язку із музикою і ритмічними рухами тіла, будь то трудові операції або ритуальний танець, що здійснювався одиничною особою або колективом («хоровод»). Для свят та обрядів, пов'язаних з родючістю, характерні сліди колись панівного статевого розгулу, суперечки, «ритуального лихослів'я», «глузливі пісні». Як показують назви більшої частини цих пісень, вони мають догрецьке походження. Обряди нерідко були складною системою магічно-мімічних дій — зачатками давньогрецької драми. Для подальшого розвитку найбільше значення мали культові та обрядові пісні, оскільки консервативність ритуалу створювала стійкі традиції і єдиний стиль. Поряд з піснями, греки знали й інші види «усній словесності» — казки, загадки, прислів'я, — і в їх склад безперервно просочувалися, перероблялися і засвоювалися нові матеріали з багатої скарбниці Сходу.

Архаїчна доба

У міру того, як громадське та особисте життя ставало різноманітнішим і складнішим, особливо в багатіючих торгових колоніях, народжувалася й нові форми поетичної творчості. Спадкова монархія поступилася місцем олігархічної або демократичного правління, або вийшла з боротьби партій і спочатку спиралася на тиранію. Поезія багато втратила в урочистості, але не менше виграла в практичному, життєвому значенні. Із натхненних глашатаїв муз або Аполлона поети звернулися до простих смертних, що видавалися над натовпом більшою чуйністю, мудрістю практичних порад або влучністю і в'їдливістю критики. В лавах поетів того часу почесне місце належало великому афінському законодавцю Солону; інший афінський громадянин Тіртей, добував своїми піснями перемоги спартанцям; Теогнід користувався віршованою формою для нещадного переслідування політичних супротивників. Сама форма віршів — елегійний двовірш із гекзаметра і пентаметра — відрізнялася у порівнянні з епічним віршем стислістю і виразністю, а ямбічних розмір сатиричних віршів ще більше зближував поетичну мову із повсякденною, розмовної. Злість дня в її нескінченному розмаїтті була предметом поетичного вираження в елегіях і ямбах впродовж 7-6 століть до н. е. Виробленими тоді віршованими формами охоче користувалися і пізніше. Старовинні елегії виконувалися під акомпанемент флейти. З числа елегійних і ямбічних поетів: Каллін, Сімонід, Мімнерм, Фокілід, Ксенофан, Гіппонакс, Архілох — належали малоазійськім містам і островам; Солон, Теогнід, Тіртей — уродженці Аттики і Мегари.

Хоча епос і елегія розвивалися не без зв'язку з музикою, перший час музика була досить простою і монотонною; віршовані тексти декламувалися і удосконалювалися незалежно від музичного акомпанементу. Не так було з поезією власне ліричною, або пісенною, успіхи якої були підготовлені розвитком музики і яка окремо від музики не існувала, іноді до музики приєднувалися й ритмічні рухи, орхестіка. Початки лірики містилися в найдавніших народних піснях, але свідома розробка її у зв'язку з музикою починається з Терпандра родом з Лесбоса, який у 7 столітті до н. е. на Карнейських і Піфійських зборах в Спарті і Дельфах виступив (з семиструнною лірою замість первісної чотириструнної) як виконавець релігійних піснеспівів, номів, з удосконаленим музичним супроводом. Він відкрив гаму звуків, встановив основні гармонії, лади грецької музики і взагалі поклав початок систематичному музичному мистецтву.

Лірика Грецька лірика ділилася на власне пісню та хоровий спів і розвивалася в один час з елегією та ямбом: Терпандр передував Архілоху, а в один час із Солоном жили головні представники обох видів лірики: Алкей та Сапфо, Стесіхор. Елегія і ямби примикали за мовою до іонійського епосу, лірична поезія, за самою своєю природою більш індивідуальна, представляла нескінченну різноманітність місцевих говірок у тісній залежності кожного поета від його батьківщини і місця діяльності. Іонійські, еолійські, дорійські говірки були рівноправні в ліриці. Не меншою різноманітністю відрізнялося віршування ліричних пісень залежно від особистості поета і від найтонших відтінків його настрою. Якщо номи і просодії Терпандра і Клонаса, що виконувалися під акомпанемент кіфари, флейти, користувалися гекзаметром, ямбом і елегійним двовіршем, то наступні лірики виявляли в цьому відношенні надзвичайну винахідливість і свободу творчості.

Втім головним чином генієм Архілоха, були введені в обіг окрім гекзаметра і пентаметра ямб, трохея, анапест. З видатних ліриків мало не кожен додавав нові віршовані форми, які назавжди отримували за собою імена своїх творців, або накладав печать власної індивідуальності на форми вже існуючі, змінюючи і вдосконалюючи їх. Відносно винахідливості всіх ліриків перевершив спартанський поет половини 7 століття до н. н. Алкман, у якого вперше знаходимо розміри іонійські і логахдичні; він же перший вживав розмір, що виявився вельми придатним для хвалебних віршів. Починання Алкмана знайшли собі продовжувача у Стесіхорі з Гімери. У середовищі ліриків стало звичаєм розчленовування вірша на строфи. Взагалі в давньогрецькій ліриці розрізняються напрямки еолійські й іонійські, з одного боку, і дорійські — з іншого. Головні представники першого — Алкей, Сапфо, Анакреонт, другого — Алкман, Стесіхор, Ібік, Сімонід з Кеоса, Аріон, Вакхілід, Піндар.

Тільки перші поети — лірики в сучасному розумінні, які виражали у своїх творах особисті душевні стани; другі, власне грецькі лірики, що займали в грецькому житті почесніше місце, призначали свої пісні для прикраси свята прославлення богів, внаслідок чого зміст їхніх творів мав більше спільного, ніж особистого, проте саме урочистість стала відмінною рисою дорійської поезії. Одні пісні призначалися для виконання одним голосом, у приватному житті окремих громадян, інші були хорові і мали значення переважно релігійно-громадське, виконувалися в публічних місцях. Будова пісень першої категорії була незрівнянно простішою; тут допускалося безперервне чергування окремих віршів, або ж строфи однакової будови слідували одна за другою. Незрівнянно великою різноманітністю відрізнялося строфічні будова хорових пісень, особливо з часу Стесіхора, який ввів у віршування чергування потрійних груп — строфи, антистрофи і еподи, — відповідно рухам хору вправо, зворотному вліво і заключного перебування на місці. Хорові пісні були значніші і за обсягом. Переможні пісні Піндара складені на славу переможців на чотирьох загальноеллінських святах і дійшли до нас в числі 44, це єдині і пречудові зразки хорової грецької лірики.

Драма

Одна з форм цієї ж лірики, дифірамб, була джерелом трагедії, а з жартівливих хорових пісень, теж на честь Діоніса, вийшла давньогрецька комедія. Споконвічні початки драми, що містилися в самому житті древнього грека і особливо в культі Діоніса, розвинулися швидко до класичних зразків драматичної поезії завдяки досягнутим раніше успіхам лірики, зокрема — дифірамба. Діфірамбічному хору дав правильну організацію Аріон із Коринфа, а славнозвісні лірики розповсюдили дифірамбічну пісню з Діоніса і на інші міфічні особистості. Вже за Солона, на початку 6 столітті до н. е., в Афінах можна було бачити перші досліди драматизування дифірамба за допомогою одного актора, яким був сам винуватець нововведення, ікарієць Феспід.