Практичне застосування хімічних знань відоме в Україні здавна, воно пов'язане з виготовленням і використанням металів, їхніх сплавів, емалю, пороху тощо (підприємства для виготовлення пороху існували з 16 століття). Найпоширенішими галузями хімічного виробництва України є такі: гірничо - хімічна, основна хімія, хімія органічного синтезу, хімія полімерів, хіміко - фармацевтична, хімічних волокон, лакофарбова, нафтохімічна й нафтопереробна. На сьогодні сучасна хімія має такі завдання: створення нових чистих і безпечних технологій, створення нових джерел енергії та керування хімічними процесами. Значну роль у розвитку хімічних наук в Україні посідають наукові товариства природознавців, які існують в Харкові, Києві та Одесі. Математично-природописно-лікарська секція НТШ у Львові з 1897 видає збірки, в яких є статті з хімії та української хімічної термінології.
XIX століття Перші наукові дослідження з хімії провадилися на початку 19 століття в Харківському університеті (Василь Каразін, Фердинанд Гізе). Там таки у 1864—1887 роках Микола Бекетов вивчав термохімію та теорію розчинів, а пізніше його учні та співробітники досліджували кінетику реакцій, адсорбцію, топохімічний та молекулярний поліморфізм. Важливі також праці Миколи Ізмайлова з теорії кислот/основ і електролітів. Визначними вченими у Харківському університеті були Олександр Данилевський (фізіологічна хімія) та Володимир Палладін (біохімія), а досліди з органічної хімії провадили Олександр Ельтеков і Костянтин Красуський. Перший підручник фізіологічної хімії Олексія Ходнєва з Харківського університету вийшов 1847 року.
У Київському університеті важливі досліди над дисоціацією молекул проводив у 1879—1884 роках Микола Миколайович Каяндер, також Я. Михайленко (термодинаміка розчинів) та О. Сперанський (теорія розчинів, 1905—1919). Праці з колоїдної хімії проводив Ілля Григорович Борщов від 1869 року. Широко розвинув цю галузь хімії Антон Володимирович Думанський, який 1912 року почав викладати в Київському університеті колоїдну хімію та видав тоді монументальну монографію про колоїдні розчини. В ділянці органічної хімії в Київському університеті працювали Петро Петрович Алексєєв і Микола Андрійович Бунге та світової слави Сергій Миколайович Реформатський, який відкрив реакцію творення β-оксикислот за допомогою цинкорганічних сполук. У 1867—1889 роках Володимир Олександрович Кістяковський працював у ділянці біохімії над обміном вуглеводів, зокрема глікогену.
У 1850—1860-х роках у Львівському університеті досліди з органічної та аналітичної хімії провадив Л. Пебаль. У 1872—1910 роках В. Радзішевський досліджував різні питання загальної та фармацевтичної хімії; важливі також праці з фізичної хімії С. Толлочка в 1905—1935 роках, а з органічної хімії — Віктора Кемули і Е. Ліннемана.
В Одеському університеті наприкінці 19 — на почаику 20 століття праці з органічної хімії провадили Петро Григорович Мелікішвілі, пізніше Микола Дмитрович Зелінський, з колоїдної хімії Ф. Шведов, з фізичної хімії — О. Саханов (електрохімія неводних розчинів), А. Рабинович (аномалія провідности), О. Фрумкін (електрокапілярні явища) і Л. Писаржевський (перекиси та надкислоти). Цей останній, працюючи в 1913—1934 роках у Дніпропетровську, заснував там Інститут фізичної хімії і створив основи електронної хімії і каталізу. Визначним українським біохіміком у Віденському університеті наприкінці 19 століття був І. Горбачевський, який 1882 року синтезував сечову кислоту з сечовини та гліцину.
Бібліографія Перший український науковий центр нового типу — Наукове товариство імені Шевченка розпочав свою діяльність в 1873 році, майже на 200 років пізніше, ніж Royal Society, і на 150 років пізніше, ніж Російська академія наук, державна установа. Тому і дуже пізно в порівнянні з іншими народами, в 1884 році, українці здобулися на першу хімічну книгу, видану українською мовою. Була це «Хемія», підручник для середньої школи англійця Раскоє (Rascoe), професора хімії в Манчестері. Переклав її Володимир Шухевич. Видало своїм накладом Руське товариство педагогічне, яке так називалося в роки з 1881 по 1912. Згодом воно перейменувалося на Українське педагогічне товариство (1912—1926) і на Рідну школу (1926—1939).
Термінологічні праці Левченко М. Замьтка о русинской термінологіи. Основа. 1861. — № 7. — С. 183. Куліш П. Основа. 1862. — № 9. — С. 30. Шарловський І. Основа. — 1862. — № 9. — С. 23.
Підручники Раское Г. Е. Хемія (В перекладі В. Шухевича). Львів: Руске товариство педагогічне. — 1884. Мазуренко О. Про хемію. Петербург. — 1907. Кравс К. Основи хемії (Перекл. Р.Цегельський). Чернівці: Українська школа. — 1910. Гірняк Ю. Начерк мінералогії і хемії. Для середніх шкіл. Львів: Руске товариство педагогічне. — 1912. Гірняк Ю. Основи хемії. Для висших кляс гімназіяльних. Львів: Українське товариство педагогічне. — 1914. Дорошкевич В. Початкова хемія. К.: — 1918. Кравс К. Основи хемії. (Перекл. Р.Цегельський). Винниця: Товариство «Наука». — 1919.
XX століття. Радянський період
По революції рівень і розвиток хімічних наук був не однаковий. Більшість наукових праць велася далі в університетах та політехнічних інститутах, хоч пізніше роль основних дослідів з хімії перебрали новозасновані інститути АН УРСР, які нині й репрезентують найвищий рівень хімічної науки в Україні. Вони диспонують більшими засобами для наукової праці і співпрацюють з університетами, політехнічними інститутами та іншими дослідними осередками, подекуди координуючи їх працю у визначених завданнях.
Інститути хімії АН УРСР репрезентують галузі хімія., на які ця наука є тепер поділена, хоч не всі галузі хімії мають свої інститути. Наприклад, аналітична Хімія вивчається в Інституті фізичної хімії та в Інституті неорганічної хімії; кафедри аналітичної хімії існують в усіх університетах, чотирьох політехнічних інститутах та деяких технологічних інститутах.
Відділ хімії та хімічної технології АН УРСР складається з наступних науково-дослідних установ: Інститут загальної та неорганічної хімії, Інститут хімії високомолекулярних сполук із сектором нафтохімії, Інститут фізичної хімії ім. Л. Писаржевського з відділом фізико-органічної хімії у Донецьку, Інститут колоїдної хімії й хімії води, Інститут органічної хімії, Інститут газу та лабораторії Інституту загальної й неорганічної хімії в Одесі. Інститут фізичної хімії ім. Л. Писаржевського заснований 1927 в Дніпропетровську, від 1944 — у Києві. Він складається (1967) з відділів: гетерогенного каталізу (В. Ройтер, І. Корнійчук); каталітичного гідрування, каталізатори різних промислових процесів, електронної теорії каталізу (М. Русов, В. Власенко); окислювального каталізу — каталізатори і механізм окислення олефінів, теорії хроматографічного аналізу газів (М. Рубаник); рідкофазного каталізу (Я. Гороховатський); синтезу сорбентів, на базі силікатного, алюмінатного тощо (І. Неймарк); адсорбції та йонного обміну, дослідження колоїдів (Д. Стражеско); хімічної будови та реактивності (О. Бродський, І. Грагеров, В. Геллер); фотохімії (Б. Даїн); радіаційної хімії (А. Кабакчі). В Інституті фізичної хімії працювали визначні вчені в галузі спектроскопії (І. Обреїмов, А. Прихотько, М. Вукс), фізико-хімії твердого та рідкого тіла (С. Уразовський, О. Голик), електрохімії (А. Машовець, О. Афанасьєв), теорії електролітів (В. Фінкельштейн), фізико-хімії силікатів (П. Будников). Від 1966 до Інституту належить Донецьке відділення фізико-органічної хімії, де вивчаються механізм та кінетика органічних реакцій (Л. Литвиненко, Р. Кучер, С. Баранов). Інститут загальної та неорганічної хімії створено 1921 у Києві. Директорами інституту були — В. Плотников, В. Яворський, А. Кіпріянов, А. Думанський, 1960 — Ю. Делімарський. 1965 Інститут складався з 6 секторів, які об'єднували 25 відділів: хімії комплексних сполук (2 відділи, дослідники: Я. Фіялков, А. Бабко, К. Яцимирський); електрохімії (5 відділів, Ю. Делімарський, М. Граціянський, Б. Марков); колоїдної хімії (З відділи, — дослідники: А. Думанський, Ф. Овчаренко, О. Куриленко, Е. Натансон); фізико-хімії металургійних процесів (4 відділи, дослідники: І. Шека, М. Фортунатов, В. Сажин, Я. Горощенко); хімії та технології рідкісних металів (7 відділів, дослідники: М. Полуєктов, В. Назаренко); хімії і технології води (4 відділи у Вишгороді, один з дослідників Л. Кульський). Інститут органічної хімії створений в 1939 році на базі Інституту хімічної технології АН УРСР, нині в Києві. Директорами інституту були — В. Яворський, А. Кіпріянов, від 1960 — О. Кірсанов. Основними відділами інституту є хімія фосфороорганічних сполук (О. Кірсанов), елементоорганічних ізоцианатів (Г. Деркач), хімії фосфороорганічних комплексоутворювачів (Н. Фещенко), фосфороорганічних присадок і негорючих рідин (Я. Іващенко), хімії гербіцидів (В. Черкасов), хімії напівпродуктів (С. Солодушенков), проміжних продуктів і барвників, які містять фтор (Л. Ягупольський), кольору і будови органічних сполук (А. Кіпріянов), механізмів органічних реакцій (Є. Шилов), синтетичних фізіологічно активних речовин (П. Пелькіс), природних фізіологічно активних речовин (О. Свищук), фотосинтезу (О. Ясников), моделювання технологічних процесів органічного синтезу (Р. Мельников).
Інститут хімії високомолекулярних сполук існує від 1958 у Києві. Першим дир. був К. Корнєв, з 1965 — Ю. Ліпатов. Основні відділи інституту: синтези полімерів (К. Корнєв), фізико-хімії полімерів (Ю. Ліпатов), фізики полімерів (Ю. Єгоров), кінетики та механізму полімеризації (Т. Ліпатова), еластомерів (Т. Грищенко), тримірник полімерів (С. Омельченко), олігомерних сполук (Ю. Спірін), модифікації полімерів (О. Качан) та технології мономерів і полімерів (А. Шевляков). На поч. 60-х pp. основними напрямними роботи інституту були: синтезу термостійких полімерів; хім., фотохім. і радіаційно-хім. модифікація, полімерів; синтеза селективних йонообмінників та розвиток технології синтези мономерів і полімерів. З 1965 інститут досліджує з'ясування причин особливих фіз. та хім. властивостей поліуретанів та вивчає їх зв'язок з хім. будовою і структурними особливостями; досліджує синтези нових ди- і триізоціянатів та олігомерних сполук; вивчає механізм та кінетику міґраційної полімеризації та реакційної здатності співучасних сполук; виявляє основні закономірності перетворення поліуретанів на цінні полімерні матеріали: еластомери, синтетичні волокна тощо. Сектор нафтохімії (В. Гутиря) працює над хімією вуглеводнів та їх хім. перетворень.
Інститут біохімії існує від 1932 у Києві. Він був організований 1925 на базі кафедри біохімії при Харківському Мед. Інституті, якою керував О. Палладін. Спершу в інституті було 4 відділи: біохімії м'язової і нервової діяльності, порівняльної біохімії, біохімії харчування і зоотехн. біохімії. Від 1945 в інституті працюють відділи: біохімії нервової системи (О. Палладін), біохімії м'язів (Д. Фердман), структури та функції білка (В. Бєліцер), біосинтези та біологічних властивостей білків (М. Гулий) і біохімії вітамінів (Р. Чаговець), а 1983 створено ще 5 відділів: біохімії нуклеїнових кислот, біохімії ферментів, фотобіохімії (В. Вендт), біохімії росту (В. Короткоручко) і біохім. фармакології (С. Балуев). При Інституті діє Укр. Біохімічне Товариство, яке нараховує понад 800 чл. Інститут газу АН УРСР створено 1949 під керівництвом М. Доброхотова, пізніше його очолив В. Копитов. Основним завданням інституту є дослідження хім. переробки вуглеводних газів, використання горючих газів у промисловості, автоматизація хім. переробки та спалювання газів. Інститут колоїдної хімії та хімії води АН УРСР створено 1967 на базі сектора колоїдної хімії і Сектора хімії й технології води Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР під керівництвом Ф. Овчаренка, пізніше О. Куриленка. Інститут розробляє теоретичні та експериментальні дослідження в галузі колоїдної хімії, фізико-хімії природних сорбентів, колоїдних металів та хімії очистки води.