Класици́зм (, від — зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який поєднує близькі за духом стилі різних епох — насамперед палладіанство, класицизм у вузькому розумінні цього слова, неокласицизм (в німецькій і російський літературі також іменований класицизмом), ампір та академізм. Іноді до «класицистичних» стилів зараховують також ренесанс та певні прояви «історичного стилю».
Вперше заявив про себе в культурі XVI ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.), де його часто іменують «стилем Людовика XIV». Цей король і справді прагнув бути законодавцем загальноєвропейської моди, зокрема й через утвердження «досконалого стилю»Мустафін О. Справжня історія раннього нового часу. Х., 2014, с.213. Однак класицизм був певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, а в деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст. Для класицизму важливим був принцип свободи вибору — необмеженість власного, суб'єктивного трактування історичних форм.
Витоки класицизму в літературі
Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики й насамперед «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму.
Визначальні риси класицизму:
раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів); наслідування зразків античного мистецтва; нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон трьох єдностей (дії, часу й місця); обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо); у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів; аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви; встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).
Класифікація, періодизація і місцеві школи класицизму
Місцевий варіант класицизму отримав поширення у Британії. Він був настояний на впливах творів Андреа Палладіо, але швидко втратив експериментальний характер і переродився у сухий і нудний академізм. Навпаки, класицизм в архітектурі в Російській імперії мав витоками як італійські, так і французькі джерела, а в країні роками працювали як французькі, так і італійські та швейцарські архітектори. Вони суттєво підняли рівень імперської архітектури як у містах, так і в сільських садибах привілейованого стану імперії — дворянства. Менше розповсюдження класицизм мав в російському живопису, а більше в графіці, в модах, в надгробках і монументах. просвітницький класицизм класичний історизм (з використанням ордерів) належали: неоренесанс у різних національних варіантах (італійський, французький, німецький), неоеллінізм і французький т. зв. «стиль Другої імперії». романтичний історизм — новий розвиток стилю Шинкеля пов'язано з поразкою Наполеона в 1815 році — саме тоді архітектори задумалися про необхідність створити стиль, який відображає перемогу і торжество німецького націоналізму. І Шинкель створює новий стиль, заснований на класичних традиціях, але демонструє ідеалістичні ідеали та торжество військової доблесті. До романтичного напрямку відносяться стильові спрямування, що виникли у результаті інтерпретації мотивів середньовічної, східної та народної архітектури: «аркадний стиль», неоготика, неороманізм, неовізантизм, швейцарський та орієнтальний стилі, а у кінці ХІХ ст. — перші стилізації українського та польського народного зодчества. пізній класицизм строгий класицизм (1780 — 1790)
Класицизм і палладіанство
З усією силою класицизм виявив себе в архітектурних творах Андреа Палладіо (1508—1580). Якщо ранішній палац Тьєне ще має риси палаців Флоренції, то наступні зовсім на нього не схожі. Палладіо виробив свій варіант магнатського палацу і розробляв його варіанти впродовж життя. Він розробив нову систему пропорцій ордерів. Тепер ордер був не декором фасаду, а головним принципом побудови. Палладіо вивчав «Десять книжок про архітектуру» Вітрувія і пішов далі, розробив новий різновид міського палацу з перистилем і внутрішнім двором.
Принципи ранішнього класицизму особливо виявлені в багатьох позаміських садибах — віллах. Замовниками були магнати Венеції та Віченци, що купували ділянки землі. Особливо багато їх було в долині річки Брента.
Вілли схожі та не схожі одна на одну. Від Ренесансу йде побудова на осі всього ансамблю. Але палац і його форми — з архітектурного арсеналу Стародавнього Риму: трикутні фронтони, колони, портики — все досить стримано, майже суворо. Декор — бідний: трохи скульптур, горизонтальні тяги, прості карнизи, іноді гірлянди. Зв'язок з зовнішнім середовищем йде через колонні портики та сходинки. На збагачення досить аскетичного силуету вілл працюють лише об'єми різної висоти простих геометричних фігур: прямокутника, циліндра, кубу та надзвичайно спрощені галереї.
Фасади його міських палаців більш привітні та не такі аскетичні за рахунок колонад і лоджій (палаццо Кьєрікаті у Віченці). Низка архітекторів захопилося творами Андреа Палладіо, особливо у Британії та Росії ст. Їх вивчали та копіювали протягом декількох століть. З'явився особливий стиль в архітектурі багатьох країн — палладіанство (Британія, США, Росія, Польща, Бразилія тощо).
Класицизм у Франції XVII століття
Першою важливою спробою формулювання принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат «Мистецтво поетичне» Нікола Буало (1674), написаний після того, як літературний класицизм у Франції сформувався. Застосувавши філософський метод Декарта до літератури, який полягав в узагальненні досвіду класицистів, Буало встановив суворі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для класицизму був характерний раціоналізм, представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум, шляхом природи, яка мислилася як відкрита розумом сутність речей. З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму, яка регламентувала мистецтво та літературу, встановлювала вічні та непорушні правила й закони. Для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця).
У галузі мови класицизм становив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів. Для класицизму характерний аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви. Героями класицистичних творів були переважно люди аристократичного походження. Важливим складником теорії та практики класицизму була встановлена ієрархія жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні: епопея, трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира.
Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Франсуа де Малерб, драматурги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батіст Мольєр, романістка Мадам де Лафаєт, письменники-афористи Франсуа де Ларошфуко, Жан де Лабрюєр, байкар Жан Лафонтен, пізніше — просвітники Вольтер, Жан-Жак Руссо та інші.
Поєднання бароко з класицизмом в мистецтві Франції XVII—XVIII ст
На ранішньому етапі розвитку класицизм Франції дивним чином співіснував та переплітався зі стилем бароко. Особливо це відбилося в моді на одяг, в оздобленні інтер'єрів, в портретному живопису майстрів Франції, значно менше в архітектурі.
Цілком бароковим став фасад церкви Валь де Грас в Парижі 1645—1665 рр. (арх. Франсуа Мансар), тим паче, що церкву будували за бароковими зразками церков Риму.
Перехідні форми від пишного бароко до стриманого класицизму має і видатний зразок садиби нового типу — замок Во-ле-Віконт для міністра фінансів Франції Ніколя Фуке, що за 55 км від Парижу (арх. Луї Лево бл. 1612—1670).
Класицизм Франції так і не дав логічно вибудованих теоретичних трактатів у галузі естетики та мистецькій творчості, але ці спроби були (Андре Філіб'єн (1619—1695), офіційний історик короля Франції Луї XIV і французький історик мистецтваVernon Hyde Minor, Baroque & Rococo: Art & Culture. (New York: Abrams) 1999, більш зацікавлений в уславленні засобами мистецтва французького монарха.). Взірці класицизму — були, єдиного теоретичного підґрунтя — ні. Навіть творчість найкласичнішого за рисами художника Ніколя Пуссена не позбавилася впливу бароко. Спроби обґрунтувати власну концепцію творчості робив і сам Пуссен, правда не в розгорнутому трактаті, а лише в приватних листах. В листуванні він запровадив теорію модусів та дотримання емоційної рівноваги та середини між двома крайнощами. Але сам вимушено відступав від власних настанов, коли звертався до запеклих батальних сцен («Баталія Ісуса Навина з амореями») чи трагічних подій в історії («Наслідки чуми в Азотті»)
А деякі його картини цілком барокові («Баталія Ісуса Навина з амореями», Москва, «Захоплення Єрусалиму», Відень, «Викрадення сабінянок» Метрополітен, Нью-Йорк, «Тріумф Нептуна і Амфітрити», Філадельфія, США). Лише з роками манера митця стає простішою та нагадує давньоримські барельєфи. Тоді як інша частка полотен перетворюється на справжні формули класицизму — «Аркадські пастухи», Лувр, «Поет, Аполлон і Муза» Лувр, «Йоан Богослов на острові Патмос», Чикаго, інститут мистецтв.
Те ж саме — в релігійних картинах Симона Вуе («Мадонна з немовлям»), тоді як його «Портрет королеви Франції Анни Австрійської у вигляді Мінерви» (Ермітаж) цілком належить естетиці класицизму. Цілком бароковий і Жан-Батіст Наттьє-батько («Дружина Пентефрія залицяється до Йосипа Прекрасного»).
Так, бароковому майстру Лоренцо Берніні були замовлені добудови до палацу Лувр (тепер Східний фасад). Берніні поїхав у Париж з кресленнями та бароковою моделлю добудови. Митці Франції зробили все можливе і неможливе, аби зашкодити та зірвати виконання проєкту конкурентом. Берніні змусили виїхати геть. Офіційно бароковий стиль у Франції — закрили.
Добудову королівського палацу Лувр здійснив француз Клод Перро у 1657—1678 рр., а прибудова стала взірцем класицизму в архітектурі Франції.
Та бароко (стиль живучий, міцний, всебічний і гнучкий) не зник і після його офіційного закриття у Франції. Достатньо подивитися на парадні портрети пензля митців Франції: Ларжильєр «Автопортрет з родиною» 1712, Луї Токе «Маркіз Мариньї» 1755, Кантен де Латур «Маркіза Помпадур з нотами» 1755, Наттьє-син «Імператриця Катерина I» 1717 — всі барокові. Пишна стилістика бароко зберегла власні позиції й у театрально-декораційному мистецтві Франції.
Бароко не здало позицій і в скульптурі (Пюже «Загибель Мілона Кротонського від лева», Куазевокс «Погруддя гравера Одрана»). Чого тільки варте «Погруддя короля Луї XIV» того ж Берніні (шедевр бароко), схвально прийняте королем та виставлене в королівській резиденції Версаль.
Компромісний класицизм Крістофера Рена, Англія
Головним представником класицизму Англії вважають архітектора Крістофера Рена (1632—1723). Це йому доручили побудову собору св. Павла в Лондоні після Великої пожежі 1666 р. Стримані форми нового собору й справді досить класичні. Але бароко відчувається в розмірах будівлі та завершенні дзвіниць. Відхилявся Рен від класицизму й в побудованих ним парафіяльних церквах, де знайшли своє місце форми бароко і навіть улюбленої в Британії готики. Все це в добу класицизму Англії.
Класицизм у Франції XVIII ст