Лондонський метрополітен () — система ліній метрополітену в Лондоні Велика Британія. Перший метрополітен у світі, відкритий 1863 року.

Лондонський метрополітен — один із найбільших у світі, його мережа складається з 11 ліній загальною протяжністю 402 км, із яких 45 % проходить під землею. За сумарною довжиною ліній метрополітен посідає четверте місце у світі після сеульського, пекінського і шанхайського. Лондонське метро налічує 272 станції.

Пасажиропотік у лондонському метрополітені 2011 року становив 1171 мільйон осіб, у середньому понад 3 мільйони пасажирів на день. За річним пасажиропотоком метрополітен Лондона посідає одинадцяте місце у світі та третє в Європі після московського і паризького. Мережа лондонського метро обслуговує більшу частину Великого Лондона, а також частково графства Бакінгемшир, Хартфордшир і Ессекс.

Лондонський метрополітен — найстаріший у світі. Його перша лінія, яка називалася «Метрополітен рейлвей», відкрилася у 1863 році. Вона пов'язувала два великих залізничних вокзали із Сіті. 1890 року лондонський метрополітен став однією з перших залізничних систем, де почали експлуатуватися поїзди на електротязі. У роки Другої світової війни станції підземки служили притулком десяткам тисяч мирних жителів під час бомбардувань. 18 листопада 1987 року на одній зі станцій спалахнула сильна пожежа, що забрала життя 31 людини. 7 липня 2005 року лондонський метрополітен став мішенню для терористів. В результаті потрійного теракту загинули 56 осіб, у тому числі 4 арабських терористи.

Спочатку лінії лондонського метрополітену будували різні приватні компанії. 1933 року після створення Департаменту лондонського пасажирського транспорту () вони стали частиною єдиної транспортної системи. 1985 року уряд Великої Британії створив товариство з обмеженою відповідальністю London Underground (London Underground Limited), і метрополітен став самостійною організацією. З 2003 року «London Underground Limited» (LUL) є власною дочірньою компанією корпорації «Transport for London» (TfL), яка відповідає практично за весь громадський транспорт Великого Лондона.

Лондонці називають метрополітен у своєму місті «The Tube» («тьюб» — труба), за формою тунелів глибокого закладення. Лондонська підземка є одним із символів Лондона. На карті лондонського метро також представлені Доклендське легке метро та London Overground, які не є частиною мережі Лондонського метро.

Історія

Тунель під Темзою У 1818 році французький інженер Марк Брюнель винайшов прохідницький щит, за допомогою якого в 1825—1843 роках був побудований перший у світі тунель, прокладений під водоймою у м'якому ґрунті. Тим самим Брюнель продемонстрував можливість будівництва тунелів і проклав шлях розвитку сучасного метро.

Ширина тунелю під Темзою становила 11 м, висота — 6 м. Спочатку він використовувався як пішохідний, але у 1865 році його придбала асоціація ELR, до якої входили шість залізничних компанійDenis Smith, «London and the Thames Valley», с. 17, Thomas Telford, 2001. Через тунель стали ходити вантажні й пасажирські потяги. З 1948 по 2007 рік тунель був частиною метрополітену, а на початок ХХІ сторіччя по ньому курсують потяги London Overground.

Передумови будівництва У першій половині XIX століття в Англії почалося бурхливе будівництво залізниць. Залізнична мережа мала радіальний вигляд, магістральні лінії сходилися в Лондоні. До 1854 року за межами центру Лондона було побудовано шість тупикових залізничних вокзалів: Лондон Брідж, Юстон, Паддінгтон, Кінгс-Кросс, Бішопсгейт та Ватерлоо. На той час населення британської столиці досягло двох мільйонів, і в місті склалася важка транспортна ситуація. Вона ще більше ускладнилася тим, що, з огляду на швидкий розвиток залізничного транспорту, викликаного промисловою революцією, багато жителів передмість стали їздити в центр Лондона на роботу, зріс і транзитний потік через місто. Єдиним видом громадського транспорту на той момент був омнібус, що зв'язував Паддінгтон із Сіті. Основна ж частина пасажиропотоку припадала на приватних візників. Оскільки всі залізничні вокзали перебували за межами Сіті (на той момент у Сіті розташовувалась лише одна залізнична станція — «Фінчерч стрит»), а продовжити залізничну колію ближче до центру було заборонено через побоювання, що вібрації можуть пошкодити історичні будівлі, на і без того завантажених центральних вулицях стали виникати затори.

Перша підземна залізниця Перші пропозиції з будівництва підземної залізниці, яка зв'язувала б Сіті із залізничними вокзалами, з'явилися у 1830-х роках, але питання про будівництво метрополітену стало всерйоз розглядатися як вирішення проблеми заторів на дорогах тільки в першій половині 1850-х.

У 1855 році парламентським актом було затверджено будівництво підземної залізниці, названої «Метрополітен рейлвей». Згідно з проєктом, вона повинна була пов'язати вокзали Паддінгтон і Кінгс-Крос зі станцією Фаррінгдон. Фінансову підтримку проєкту надала компанія «Great Western Railway» (GWR), вона ж взялася за проєктування спеціального рухомого складу для нової підземної залізниці.

Брак бюджетних коштів затримав початок будівництва на декілька років. Через недофінансування проєкт міг бути і зовсім згорнутий. Тим, що цього все ж не сталося, лондонський метрополітен великою мірою зобов'язаний солісітору Лондонської міської корпорації Чарльзу Пірсону, який лобіював у муніципальному парламенті виділення коштів на реалізацію проєкту. Він підтримував ідею будівництва підземної залізниці в Лондоні протягом декількох років. Пірсон виступав за знесення антисанітарних нетрів і за будівництво на їх місці нового житла для жителів околиць із забезпеченням залізничного перевезення до місць їх роботи в центрі міста. Попри те, що він безпосередньо ніколи не залучався до управління «Метрополітен рейлуей», його по праву вважають одним з батьків-засновників лондонського метрополітену. Зрештою Пірсону вдалося переконати Лондонську міську корпорацію допомогти з фінансуванням проєкту. Роботи, нарешті, почалися у лютому 1860 року під керівництвом головного інженера Джона Фоулера. Сам Пірсон помер у 1862 році, так і не дочекавшись відкриття Лондонського метро.

Перші тунелі були побудовані траншейним способом — виривався рів завглибшки до 10 м, на його дно укладалися залізничні колії, потім над ними зводилися аркові цегельні склепіння, далі рів засипався. На час будівництва тунелю таким методом рух на вулиці повністю припинявся, крім того, будівництво метро стало причиною численних зносів будинків та іншої інфраструктури на поверхні.

Перша лінія лондонського метрополітену — «Метрополітен рейлуей» відкрита 10 січня 1863 року . Експлуатацію лінії здійснювала однойменна компанія. Перша черга підземки налічувала сім станцій: «Бішоупс Роуд» (нині — «Паддінгтон»), «Еджвер-роуд», «Бейкер-стріт», «Портленд-роуд» (нині — «Грейт-Портленд-стріт»), «Гауер-стріт» (нині — «Юстон-сквер»), «Кінгс-Крос» (нині — «Кінгс-Крос Сент-Панкрасс») та «Фаррінгдон-стріт» (станція Фаррінгдон). Довжина всієї лінії складала 6 км. Спочатку поїзди в метро курсували на паровозній тязі. З огляду на недостатню вентиляцію підземка була задимлена так, що найчастіше на станціях ставало важко дихати через паровозний дим.

Перші поїзди лондонського метро складалися з декількох вагонів під тягою спеціально сконструйованими паровозами. Паровози з частковою конденсацією пару також сконструював інженер Джон Фоулер. Тоді вагони були трьох класів, згодом їх вигляд зазнав значних змін: спочатку відкриті платформи, потім — вагони без вікон, надалі — з вузькими щільовими вікнами, наприкінці — з повноцінними вікнами. Умови для пасажирів та обслуговуючого персоналу при експлуатації паровозів підземкою були не найкращими, але інших видів тяги тоді не існувало. Локомотивні бригади намагалися на кінцевих станціях накопичити якнайбільше пару, аби, за можливістю, проїхати лінію без диму, але не завжди це здавалося. Тож локомотивні бригади були змушені зупинятися в тунелі й знову розводити пар. Для провітрювання від диму і пару тунелі метро вздовж траси періодично сполучалися з поверхнею землі великими вентиляційними вікнами, причому нерідко дим з них виривався та лякав кінні екіпажі.

Попри це, метрополітен набув популярності, бо був найшвидшим видом транспорту у місті. На час відкриття метро середній пасажиропотік за день складав 26 000 осіб, за перший рік роботи Лондонський метрополітен перевіз 9,5 млн осіб, а за 1864 рік — 12 млн.

Подальший розвиток Відразу ж після відкриття лондонський метрополітен почав розширюватися. 30 червня 1864 року відкрилася, побудована спільно компаніями «Great Western Railway» і «Метрополітен рейлуей», гілка Хаммерсміт-енд-Сіті, яка зв'язала Паддінгтон з районом Хаммерсміт, розташованим на захід від Сіті. Кількість станцій в метрополітені досягла 13. Спочатку нова лінія управлялася «GWR», але у квітні 1865 року її оператором стала «Метрополітен рейлуей», відновивши свою монополію у підземці. 23 грудня 1865 року лінія Метрополітен була продовжена на схід до станції «Моргейт». Наприкінці 1860-х були відкриті й інші гілки до станцій «Суїсс Коттедж», «Південний Кенсінгтон» і «Аддісон-роуд» (наразі «Кенсінгтон Олімпія») . До 1869 у лондонському метрополітені була у використані подвійна колія, бо одночасно експлуатувалися ширококолійні потяги «GWR» і поширеніші потяги зі стандартною шириною колії. До березня 1869 року «GWR» поступово вивела всі ширококолійні потяги з експлуатації у лондонському метро.

24 грудня 1868 року почала працювати побудована компанією «Metropolitan District Railway» лінія Дистрикт, яка зв'язала станції «Південний Кенсінгтон» і «Вестмінстер» . Компанія, що незабаром стала відомою як «The District», була утворена у 1864 році спеціально для будівництва, експлуатації та подальшого розвитку лінії. 1984 року гілка була продовжена до станцій «Тауер-Хілл» і «Уайтчепел». Таким чином, лінії Метрополітен і Дистрикт разом утворили кільце.

7 грудня 1869 року компанія «London, Brighton and South Coast Railway» почала експлуатувати ділянку між станціями «Уоппінг» і «Нью Крос Гейт», яка сьогодні розташована на Східній лінії, що перейшла у 2010 році до складу Лондонської надземки. Гілка проходила через тунель під Темзою.

У 1870 році компанія «The District» завершила будівництво гілки від ст. «Уест Бромптон» до ст. «Блекфраїрс» з пересадковою станцією «Південний Кенсінгтон» на лінію Метрополітен. 1872 року компанія «London and North Western Railway» почала експлуатувати гілку, яка проходила від станції «Брод Стріт» до ст. «Меншн Хаус» через станції «Уїллсден Джакшн», «Едісон-роуд» і «Ерлс Корт». 1879 року The District відкрила ще одну лінію від станції «Тонхем Грін» до ст. «Іллінг Бродвей», а у 1880 році продовжила її, побудувавши гілку від ст. «Західний Бромптон» до ст. «Панті Брідж». До 1880 року лінія Метрополітен була продовжена на північний захід до ст. Harrow-on-the-Hill.

До кінця 1880-х мережа лондонського метро була вже досить розвинена, лінія Метрополітен простяглася до станції «Чешем», лінія Дистрикт — до станцій «Хоунслоу», «Уїмблдон» і «Уайтчепел», Східна лінія — до ст. «Нью-Крос». До кінця XIX століття лінія Метрополітен продовжилася вже за межі Лондона: в Ейлсбері, до станцій «Брілл» і «Верній Джанкшн» (наразі закрита), це призвело до виникнення селищ навколо станцій лінії.

+

Ширококолійний потяг «GWR» Одна зі станцій лондонського метрополітену у 1900 році Станція «Темпл» у 1899 році Одна зі станцій лінії Бейкерлоо через декілька днів після відкриття у 1906 році.

Перші тунелі глибокого закладення