Людо́вик XIV Король-Сонце (, — ; також відомий Людовик Великий ()) — французький король, який правив Францією з 1643 по 1715 роки. Отримав при народженні ім'я Людовик Богоданий (), відомий також як «король-дитя», а потім — «король-сонце» (). Батько — Людовик XIII. Його матір'ю була Анна Австрійська. До 1661 країною фактично керував кардинал Джуліо Мазаріні, але пізніше Людовик отримав абсолютну владу, дотримуючись кредо: «Держава — це я». Під час свого правління він вів кілька воєн 1667—1668, 1672—1678, 1688—1697 і 1701—1713 (Війна за іспанську спадщину) проти різних європейських альянсів, які завжди включали Англійське королівство і Республіку Об'єднаних провінцій Нідерландів. Людовик XIV знаний як заступник мистецтв та наук.
Людовик XIV був коронований 7 червня 1654 року в Реймсі. На престолі Франції король був протягом 72 років — довше за всіх інших європейських королів в історії (із монархів Європи довше при владі були тільки деякі правителі дрібних князівств Священної Римської імперії). За цей час він пережив трьох дофінів — власного сина, внука та правнука. Помер Людовик XIV 1 вересня 1715 року від рани, отриманої на полюванні. Наступником короля став його правнук Людовик XV Улюблений.
Дитячі роки
Син Людовика XIII та Анни Австрійської, Людовик XIV був нащадком двох наймогутніших європейських династій — Бурбонів та Габсбургів, по батьківській лінії його дід Генріх IV був франко-наварцем, бабуся Марія Медічі — флорентійкою, по материнській лінії його дід Філіп III був іспанцем, бабуся Маргарита Австрійська — австрійкою, обидва з династії Габсбургів.
Після народження Людовика до традиційного титулу дофіна було додано титул Перший син Франції, «Останній онук Габсбургів». Хлопчик також отримав титул Богоданий, оскільки після майже двадцяти трьох років шлюбу, багатьох викиднів у королеви та непорозумінь в королівській родині, несподіване народження спадкоємця вважалося подарунком небес. Дехто навіть вбачав у цьому дивоРоздратований постійними розмовами придворних про «диво», Людовик XIII сказав, що «це анітрохи не є дивом, що чоловік спить зі своєю дружиною і зачинає їй дитину» (Claude Dulong, Anne d'Autriche, Gallimard)..
Через два роки після Людовика народився його брат Філіп I, який спочатку носив титул герцога Анжуйського, а двадцятьма роками пізніше, після смерті його дядька Гастона Орлеанського, отримав титул герцога Орлеанського. Гастон проводив ворожу політику щодо кардинала Рішельє, першого міністра Людовика XIII. Кардинал вважав Гастона прихильником Габсбургів, тому довгоочікуване народження дофіна, яке поховало надії Гастона на престол, стало політичною перемогою кардинала.
Освіта та виховання
На додаток до функцій міністра, Мазаріні, хрещений батько Людовика, отримує від королеви в березні 1646 наказ забезпечити освіту молодого монарха та його брата. Таким чином, він стає «суперінтендантом з освіти та виховання короля та герцога Анжуйського». Попри зусилля багатьох викладачів, найнятих для прочитання Людовику курсів латини, історії, математики, італійської мови та малювання, Людовик не відзначається старанністю в науках. Але, наслідуючи Мазаріні, який був полум'яним прихильником мистецтв, Людовик XIV демонструє велику прихильність до живопису, архітектури, музики та, особливо, танцю, який на той час входить в обов'язкову програму освіти юнака: за свідченнями очевидців, Людовик займався танцями не менше двох годин на день у віці з 7 до 27 років.
Правління
Початок правління Людовик XIV вступив на престол у травні 1643 року, коли йому ще не було й п'яти років, тому, згідно із заповітом його батька, регентство було передано Анні Австрійській, яка правила в тісному тандемі з першим міністром кардиналом Джуліо Мазаріні. Ще до закінчення війни з Іспанською імперією і Австрійським двором принци й вища аристократія, підтримувані Іспанією і в союзі з Паризьким парламентом, почали заворушення, які отримали загальну назву Фронда (1648—1652) і закінчилися лише з підпорядкуванням принца де Конде і підписанням Піренейського миру (7 листопада 1659).
1660 року Людовик одружився з іспанською інфантою Марією-Терезою.
Апогей абсолютизму
Відомий також під іменем Короля-Сонця, Людовик XIV посилює монархічну владу, яка стає монархією Божою милістю. 13 квітня 1655 року король видає 16 едиктів, спрямованих на поповнення державної казни, завдяки яким загальний дохід королівства збільшився зі 130 мільйонів ліврів до більш ніж 160 мільйонів в 1659—1660. Існує легенда, що після цього король проголосив фразу, що стала крилатою: «Держава — це я!». Але цей факт не є доведеним, навпаки, помираючи в 1715, Людовик сказав наступне: «Я іду, але держава буде завжди».
Людовик XIV не ототожнює себе з державою, навпаки, він визначає себе як її найпершого прислужника.
Консолідація влади та усунення Фуке Після смерті Джуліо Мазаріні 9 березня 1661 року першим рішенням Людовика XIV було скасувати посаду головного міністра і взяти контроль над урядом у свої руки. Проте його оточення не було впевнене в його державних талантах. Таким чином, Людовік мав довести свою здатність керувати державою.
Жан-Батист Кольбер поінформував короля про повний занепад державної казниY.M. Bercé (див. бібліографію) каже про «фінансову неспроможність» під час отримання влади Людовиком та «фіскальний тероризм», запроваджений суперінтендантом., спричинений руйнівною війною проти Іспанії і п'ятьма роками Фронди, про неймовірне збагачення Мазаріні (яким Кольбер також скористався на свою користь) та про ганебні статки Фуке, отримані внаслідок спекуляцій. Шістьма місяцями пізніше, 5 вересня 1661 року, у свій 23 день народження, король, який, попри свою молодість, міг ясно бачити сильне незадоволення провінцій фінансовим тиском, що чинився на них упродовж 18 років покійним кардиналом, видав наказ заарештувати Фуке, що й було зроблено посеред білого дня д'Артаньяном. У той самий час Фуке було усунуто з посади суперінтенданта. Король створив спеціальну юридичну палату правосуддя для розслідування рахунків фінансистів. Після трирічного судового процесу, який зазнавав постійного впливу короля, Фуке був засуджений до повної конфіскації майна та вигнання. Проте король змінив вирок на довічне ув'язнення в Пінероло. Кольбер змінив Фуке на посаді суперінтенданта у 1665 році.
Кольбер зменшив державний борг за допомогою ефективнішої системи оподаткування. Разом із королем він розробив план сприяння комерції та торгівлі в країні, дотримуючись політики меркантилізму. Заохочувалося виникнення нових підприємств, була встановлена політика сприяння мануфактурникам та винахідникам, зокрема ліонським виробникам шовку та гобеленів. У Французьке королівство запрошувалися ремісники й фахівці зі всієї Європи, наприклад, склодуви з Мурано, сталевари зі Шведської імперії, кораблебудівники з Республіки Об'єднаних провінцій. Так Кольбер намагався зменшити залежність країни від імпорту й обмежити витік дорогоцінних металів з Французького королівства.
Внутрішня політика
Релігійні питання
Від лібералізму до галіканізму Молодий король прагне поставити всі релігійні течії в королівстві під свій контроль. Він заохочує навернення протестантської знаті в католицизм. З іншого боку, 13 грудня 1660 король повідомляє Парламент про своє рішення викорінити янсенізм. В 1664 Людовик розпускає таємні зібрання. Король встановлює королівське право в декількох французьких єпископствах, попри протести Папи та янсеністських єпископів, проводячи, таким чином, галліканістську політику.
Від примирення з Папою до зближення з релігійною партією До 1672 року, після розриву стосунків з гугенотами, королю вдається об'єднати навколо себе всі церковні течії. Він призначає Симона Арно де Помпон, давнього прихильника янсенізму, державним секретарем, у 1671 призначає Боссюе, одного з найвідоміших представників релігійної партії при дворі, наставником дофіна. Король також зближується з Папою та єзуїтами. Папа примиряється з янсеністами. В 1669 укладається Церковний мир між Святим Престолом та янсеністами.
Тим не менше, зовнішня політика Людовика (відмова приєднатися до анти-оттоманського союзу, підтримка Папи австрійськими Габсбургами) призводить до нового розриву з Папою. Король повертається до політики галліканської церкви, в центрі якої перебуває Боссюе. В 1682 збори духовенства ухвалюють декларацію свобод галліканської церкви, обмежуючи права Папи — Декларацію чотирьох статей. Декларація була спалена за наказом Папи.
Протестанти та едикт Фонтенбло
Під час правління Людовика протестантська релігійна меншина не перевищувала 10 % від населення. Нантський едикт, виданий 13 квітня 1598 Генріхом IV, дідом Людовика, гарантував свободу віросповідання, дозволяв протестантам відправлення релігійних обрядів в певних межах, а також надавав право утримувати деякі фортеці та військові гарнізони. Щоправда, «військові» права були скасовані під час правління Людовика XIII при підписанні Алеського миру у 1629 році.
Навернення Генріха в католицизм та Алеський едикт значно послабили протестантську партію при дворі. Людовик, «приручаючи» знать, «приручав» і релігію: велика кількість придворних наверталася в католицизм для уможливлення отримання придворних посад. Фактично, релігійна свобода протестантів ставала на заваді Людовику у втіленні в життя його ідей абсолютизму, тому відкликання Нантського едикту не можна назвати несподіваним, скоріше, це був останній цвях в труну протестантської партії у Франції, яка, не маючи в своїх лавах видатних лідерів, не могла протистояти наступу католицизму.
На місцевому рівні та указами Релігійної ради Людовик поступово обмежував права протестантів, буквально застосовуючи Нантський едикт та перетворивши його, урешті-решт, на вихолощений текст, використовуючи тактику «що не дозволено едиктом, то заборонене». Це призвело до повної заборони прозелітизму та заборони займатися певними ремеслами для протестантів. Після піднесення ле Тельє тиск на протестантів посилився розквартируванням військ. Найбідніші верстви протестантів стали жертвами драгунад — примусового розташування драгунів у місцях компактного мешкання гугенотів з метою примусового навернення в католицизм.
17 жовтня 1685 король видав Едикт Фонтенбло, підписаний також канцлером ле Тельє, який повністю скасовував релігійну частину Нантського едикту. Протестантизм, таким чином, був повністю заборонений на території Франції.
Скасування Нантського едикту фактично перетворило Французьке королівство на сугубо католицьке. Собори були перетворені на церкви. Проте для великої кількості протестантів прихилення до католицизму залишалося удаваним, доказом чому є повстання протестантів в Лангедоку, апогеєм якого стала війна в Севеннах між сорочечниками та королівськими військами.
Національні питання
Єврейське питання Людовик проводив менш ворожу до євреїв політику, ніж його попередники. Початок його правління знаменується фактичною зміною королівської політики стосовно євреїв: у 1648, в результаті Вестфальського миру, Французьке королівство отримало Три єпископства та Ельзас, і влада вирішила не виганяти євреїв з цих територій, хоча, формально, міг бути застосований едикт від 1394 про вигнання євреїв із Франції. Влада воліє проводити політику інтеграції євреїв у суспільство. У 1657 відбувся урочистий прийом молодого Людовика з його братом в синагозі м. Мец. На початку правління Людовика його політика, можливо, під впливом Кольбера, який вважав єврейство рушієм економічної активності, уможливила значний розвиток та збільшення єврейської общини в Лотарингії. Водночас португальські євреї, т. зв. «нові християни» з регіонів Бордо та Байонни, мали змогу жити у відносному мирі.
Проте з часом король змінює своє ставлення до євреїв, так само, як і до протестантів. 1685, рік видання едикту Фонтенбло, стає чорним роком для євреїв. Восьмеро з них спалюють живцем у Тулузі, а «Чорний кодекс», виданий королем, у першій же статті оголошує про вигнання євреїв з французьких Антильських островів.
Циганське питання