Дике полювання, або Дикі лови, Дикі гони () — це фольклорний мотив, що зустрічається в різних північних, західних і східних європейських суспільствах, з'являючись у релігіях германців, кельтів і слов'ян (мотив E501 за Томпсоном). Дикі полювання зазвичай включають погоню, яку очолює міфологічна фігура в супроводі примарної або надприродної групи мисливців, що беруть участь у переслідуванні. Лідер полювання часто є іменною фігурою, пов'язаною з Одіном у германських легендах, але також може бути історичною або легендарною фігурою, як-от Теодоріх Великий, данський король Вальдемар Аттердаг, драконоборець Зігфрід, психопомп валлійської міфології , біблійні персонажі, такі як Ірод Антипа, Каїн, Гавриїл або Диявол, або ж невпізнана заблукала душа. Мисливці, як правило, це душі мертвих або примарні собаки, іноді феї, валькірії або ельфи.
Поява Диких Ловів уважалася ознакою майбутніх нещасть та катастроф, або, в кращому випадку, смерть того, хто його побачив.Див., наприклад, Енциклопедія Чемберса, 1901, s.v. "Дике полювання": «[Гавриїлові Пси] ... віщують смерть або нещастя дому, над яким вони висять»; «крик Семи Свистунів ... провісник смерті».. Смертних, що мали нещастя опинитись на шляху Ловів, викрадали та переносили у світ мертвих.
У народній германській міфологія Дикі Лови — це гурт злих духів та привидів, що летять у небі в часи зимових бурь (від Різдва до Богоявлення) у супроводі гончих псів. Небезпечне для людей, особливо на перехрестях доріг. Проводиря Диких Ловів — Дикого Мисливця — порівнюють з Одіном, що несеться по небу на чолі війська мертвих. Французам було відоме власне ім'я володаря Диких Ловів — щось на кшталт Геллекен. Також у Середньовіччі із Диким Мисливцем асоціювали конкретних історичних осіб: Аттілу, Карла Великого тощо. Альтернативний погляд був, що це душі грішників під проводом Каїна та Ірода.
Концепцію розробив Якоб Грімм у своїй праці (1835) на основі порівняльної міфології. Грімм вважав, що група історій є фольклорним пережитком германського язичництва, але це заперечують інші сучасні науковці, які стверджують, що подібні народні міфи зустрічаються по всій Північній, Західній та Центральній Європі. Втім, Лотте Моц зауважила, що цей мотив поширений «насамперед у регіонах германської мови».Motz, Lotte (1984). «The Winter Goddess: Percht, Holda and Related Figures». Folklore. с. 163. Грімм популяризував термін («Дике полювання») для цього явища.
Порівняльні свідчення та термінологія Германська традиція На основі порівняльного дослідження німецького фольклору це явище часто називають (німецькою «Дике полювання»/«погоня») або («Розлючене військо»/«армія»). Термін «Полювання» був більш поширений у північній Німеччині, а «Військо» — у південній Німеччині; однак чіткої межі немає, оскільки в деяких частинах південної Німеччини відоме «Полювання», а в деяких частинах півночі — «Військо». У Німеччині воно також відоме як («Дика армія»), його ватажку приписували різні особистості, серед яких Водан (або «Воден»), Кнехт Рупрехт (порівн. Крампус), Берхтольд (або Берхта) та Пані Метелиця (або «Холле»). Дике полювання відоме також із пізньосередньовічного фольклору.
В Англії воно було відоме як (давньоанглійською «зібрання Херли»), Полювання Водена, Полювання Ірода, Полювання Каїна, Devil's Dandy Dogs (у Корнуоллі), Gabriel's Hounds (на півночі Англії), та Ghost Riders (у Північній Америці).
У Скандинавії Дике полювання відоме як (зазвичай тлумачиться як «Асґардська їзда») та як («Мисливці Одіна»). Назви («Асґардська їзда», засвідчена в частинах Тренделагу), та (шведською «полювання Одіна» та «дике полювання») також засвідчені. На самому чолі Oskoreia їде Ґуро Риссерова («Хвощ Ґудрун»), яку часто називають Ґуро Асґард, вона «велика й жахлива, її кінь чорний і зветься Скоксе».
Щодо етимології слова точаться суперечки. Перший елемент має кілька запропонованих джерел: Åsgård («Асґард»), oska («грім») або давньоскандинавське ǫskurligr («жахливий»). Гіпотетичне Ásgoðreið («Поїздка богів-асів») також колись пропонувалося. Лише другий елемент, («їзда») від давньоскандинавського , є беззаперечним. Слово в народі сприймалося як пов’язане з Асґардом, що видно з народної балади про Сіґурда Свейна, якого Oskoreia та Ґуро Риссерова забирають до Асґарду.V. Espeland, L. Kreken, M. Dahle Lauten, B. Nordbø, E. Prøysen, A. N. Ressem, O. Solberg, E. Nessheim Wiger (2016)
У Нідерландах та Фландрії (на півночі Бельгії) Дике полювання відоме як Боккенрейдери () і використовувалося бандами розбійників для власної вигоди у XVIII столітті.
Європа В валлійському фольклорі зображався як дикий ловчий, що їздить на демонічному коні й полює на душі вночі зі зграєю білих тілом та червоновухих «псів пекла». В артурівських легендах він — король підземного світу, який стежить, щоб ув’язнені дияволи не знищили людські душі. Подібний валлійський народний міф знаний як (, «гончаки Аннуна»).
У Франції цей «Гурт» був відомий у латинських джерелах як , а старофранцузькою — як (що означає «дім або почет Еллекена»). Старофранцузьке ім’я , ймовірно, було запозичене з середньоанглійської (давньоангл. ) романомовними нормандськими завойовниками Британії., т. 16, 200–202. Інші подібні постаті з’являються у французькому фольклорі, як-от (Великий ловчий), мисливець, який полював з собаками в лісі Фонтенбло, та пуатевінська традиція, згідно з якою мисливець, який згрішив полюванням у неділю, засуджений спокутувати провину, полюючи вночі, разом із її франко-канадським варіантом — («Дика гонитва»).
Серед західних слов'ян воно відоме як або (чеськ. «дике полювання», «цькування»), (кашубськ. «дике полювання»), або (польськ.). Воно також відоме серед лужичан та у південнослов’янських словенців як (словен. «дикий мисливський гурт» або «дике полювання»). Проте дослідники слов’янського фольклору зазначають, що цей мотив має чужоземне, зокрема германське, походження.Kajkowski, Kamil (2020). "Myth in Action? Figurative Images on Ceramics as a Source for Studying the Pre-Christian Beliefs of Western Slavs". Studia Mythologica Slavica. p. 13.Valentsova, Marina M. (2023). "Slavic demonology. A brief survey", in New Researches on the religion and mythology of the Pagan Slavs 2, Patrice Lajoye & Stamatis Zochios, eds. Lisieux: Lingva; p. 271. Білоруською мовою воно називається («дике полювання»). Оскільки Білорусь раніше була частиною Речі Посполитої, ймовірно, мотив потрапив туди через польське посередництво.
В Італії його називають («Мертве полювання»), («пекельне полювання») або («Дике полювання»).
В Іспанії цей міф задокументований принаймні з XIII століття під назвою («Стара армія»),«Тому що ми завжди намагаємося наслідувати тих, хто на Дикому полюванні, які ніколи не відпочивають, ні вдень, ні вночі. А наш володар подібний до Сатани, і ми подібні до його слуг, які відпочивають, лише коли грабують душі людей» (бл. 1270, Альфонсо X, ) сьогодні . Галісійською вона відома як (від «старе військо»), і («загін, компанія»); в Астурії; («загін привидів») у Леоні; та («військова компанія») або («смертельний почет») в Естремадурі.
Історіографія
Концепція Дикого полювання була вперше задокументована німецьким фольклористом Якобом Гріммом, який вперше опублікував її у своїй книзі 1835 року Deutsche Mythologie. Саме в цій роботі Грімм популяризував термін Wilde Jagd («Дике полювання») для цього явища. Методологічний підхід Грімма ґрунтувався на ідеї, поширеній у Європі XIX століття, що сучасний фольклор є скам'янілим пережитком вірувань далекого минулого. Розвиваючи свою ідею Дикого полювання, Грімм поєднував нещодавні фольклорні джерела з текстовими свідченнями, що датуються середньовічним і ранньомодерним періодами. Цей підхід зазнав критики в галузі фольклористики протягом XX століття, оскільки більший акцент робився на «динамічній та еволюційній природі фольклору».
Грімм вважав, що явище Дикого полювання має дохристиянське походження, стверджуючи, що чоловіча постать, яка з'являлася в ньому як ватажок Полювання, була пережитком народних вірувань про бога Водана, який «втратив свій товариський характер, свої близькі риси й набув вигляду темної та страшної сили... привида й диявола». Грімм вважав, що цю чоловічу постать іноді замінювала жіноча, яку він називав Гольдою та Перхта. За словами Грімма, «не лише Вуотан та інші боги, а й язичницькі богині можуть очолювати люте військо: дикий мисливець переходить у лісову дружину, Воден — у Frau Gaude»., додаючи свою думку, що ця жіноча фігура була дружиною Водена.
Обговорюючи войовничі елементи Дикого полювання, Грімм зауважив, що «воно рухається як військо, віщуючи спалах війни». Він додав, що низка постатей, які за переказами очолювали полювання, як-от «Wuotan, Huckelbernd, Berholt, верхи на своїх білих бойових конях, озброєні та з острогами, досі постають як верховні керівники війни, на яку вони, так би мовити, дають людству дозвіл».
Грімм вважав, що в дохристиянській Європі полювання, очолюване богом і богинею, або відвідувало «землю у священну пору, приносячи добробут і благословення, приймаючи дари й підношення людей», або ж ширяло «невидимо в повітрі, вловиме у хмароподібних формах, у реві й завиванні вітрів, ведучи війну, полювання чи гру в кеглі, головні заняття давніх героїв: вервечка, яка, менш прив’язана до визначеного часу, більше пояснює природне явище». На його думку, з християнізацією легенда про Полювання неминуче перетворилася з «урочистої ходи богів» на «зграю жахливих привидів, приправлену темними й диявольськими складниками».
За десятиліття до Грімма Феліція Гіменс відобразила легенду про Полювання у своїй поемі 1823 року «The Wild Huntsman» («Дикий мисливець»), безпосередньо пов’язаній із замками Роденштайн і Шнеллертс та з Оденвальдом.
У своїй впливовій книзі «Kultische Geheimbünde der Germanen» (1934) Отто Гефлер стверджував, що німецькі мотиви «Дикого полювання» слід тлумачити як примарні загони, очолювані богом Вуотаном, які мали ритуальний відповідник у живих гуртах екстатичних воїнів (давньоскан. берсерків), що нібито перебували в культовому єднанні з мертвими воїнами минулого.
Ганс Петер Дюрр (1985) зазначив, що сучасним читачам «зазвичай важко визначити на основі джерел, чи йдеться у повідомленнях про появу Дикого полювання лише про демонічну інтерпретацію природного явища, або ж ми маємо справу з описом ритуальних процесій людей, перетворених на демонів». Історик Рональд Гаттон відзначив, що існує «потужна й добре усталена міжнародна наукова традиція», яка стверджує, що середньовічні легенди про Дике полювання вплинули на формування ранньомодерних уявлень про шабаш відьом. Втім, Гаттон вважав, що такий підхід може бути «докорінно оскаржений».
Лотте Моц у 1984 році зазначила, що мотив Дикого полювання зустрічається «насамперед у регіонах поширення германських мов». Хоча ці легенди й трапляються в місцевостях, колись заселених кельтами, вони розповідаються рідше й не зустрічаються в середземноморських регіонах, «принаймні не легко».
Свідчення Німеччина У Німеччині зафіксовано велику кількість різних оповідей про Дике полювання. Лідер, якого часто називають der Schimmelreiter, зазвичай ототожнюється з богом Вотаном, але іноді з жіночою постаттю: дружиною Вотана, Гольда («доброзичлива»; також Холле або Хольт), Фру Ваур або Фру Ґоде на півночі Німеччини; або Перхта (сяйна; також Берхта, Берхта або Берта) на півдні Німеччини. Іноді лідером також є нежить-аристократ, найчастіше званий графом Гакельбергом або графом Ебернбургом, який проклятий вічно полювати через погану поведінку за життя, а в деяких версіях помер від ран, завданих іклами вбитого кабана.