«Перебе́ндя» — вірш Тараса Шевченка, у якому поет започаткував наскрізний у його творчості образ кобзаря як народного співця.
Історія написання і публікації Вірш написаний орієнтовно 1839 року у Санкт-Петербурзі. Автограф невідомий. Твір уперше надруковано у «Кобзарі» 1840 року з присвятою Євгену Гребінці. У наступних виданнях поет зняв присвяту.
Ідейно-тематичний зміст У «Перебенді» 25-річний Шевченко відобразив свої літературно-естетичні погляди та думки про місце поета в суспільстві. У центрі твору — образ народного співця, кобзаря Перебенді. Таким словом називали диваків, трохи не від світу цього, химерних людей, що вміли весело, дотепно що-небудь розказати. У поетичному контексті це ім'я власне й символізує кобзаря. Спонтанна змінність ритмомелодики в цій поезії відповідає самовладній грі настроїв кобзаря: "Заспіває — засміється, // А на сльози зверне", — відповідно до репертуару, в якому все, що хоче почути від нього люд: від Чалого до Гриця, від Горлиці до Лазаря, і "у шинку з парубками", і "з жонатими на бенкеті", але на закінчення "тяжко, важко заспіває, // Як Січ руйновали". У цьому химерність Перебенді "реалістичного", — який розважає, втішає, а трохи й повчає люд, адже він народний співець: із народу й для народу, він знає, як звеселити чи розрадити людей, його пісенний репертуар широкий, розрахований на різні прошарки села, на різні випадки життя. Це пісні веселі й сумні, побутові й історичні. За свою натхненну творчість, яка людям "тугу розганяє", Перебендя користується народною любов'ю й повагою. У другій частині твору образ народного співця переростає в узагальнений образ поета, що має сакральний лик, він наділений романтичними рисами, говорить із Богом. Жадоба пізнання, волі й натхнення веде його на простори, де "степ, як море широке, синіє", де "думка край світа на хмарі гуля". Місце, з якого він може звернутися до Бога, визволившися з людської суєти, — це могила, тобто курган, насипаний над похованням героя-воїна або ж з інших причин оповитий таємничою славою. Могила в Шевченковій поезії (як і в народній словесності) — це символ зобов'язливої історичної, родової пам'яті (переважно трагічної, але й героїчної), це втечище душі, яка хоче говорити з вічністю, з Богом. Поетичне слово — це дар Божий, його володар непідвладний людському судові, незміримий людською мірою; але він також людина серед людей і мусить чинити свою місію, скріплюючи своє серце і втолюючи людську потребу в слові розради, але й слові правди. Втеча Перебенді від людей є відображенням суперечності між поетом і людським загалом, якому чужа поетична мрія.
Мистецькі інтерпретації
Відомий художник І. Їжакевич створив картину, на якій постає образ героя Шевченкового Перебенді. Музику до твору писали композитори Я. Степовий, Г.Топольницький, І.Руденко, В.Круковський. У легенді «Дума про Тараса» зі збірки «Квіт папороті» українського письменника Леоніда Павленка Тарас Шевченко приїжджає в батьківську хату в Моринцях і зустрічає там сліпого бандуриста Перебендю і його хлопчика-поводиря Івана, сина утоплениці Катерини.
Література
— С. 89. Франко І. Переднє слово (до «Перебенді» Т. Г. Шевченка). — Відповідь критикові «Перебенді». в Книзі Франко І. Твори, том 17. Київ, 1955. Дзюба І. Кобзар // Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008. — С. 95—98.
Посилання
Примітки