Санкт-Петербу́рг () — місто в Росії. Місто федерального значення. Адміністративний центр Північно-Західного федерального округу та, до 2021 року, Ленінградської області. Розташований на північному заході країни, на березі Фінської затоки Балтійського моря. Другий важливий політично-економічний і соціально-культурний центр Росії після Москви. Заснований 1703 року. Колишня столиця Російської імперії (1721—1918). Історичний центр та пов'язані з ним комплекси пам'яток входять до списку об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО: Ермітаж, Маріїнський театр, Російська національна бібліотека, Російський музей, Петропавлівська фортеця, Ісаакіївський собор тощо. З 2008 року в Санкт-Петербурзі міститься Конституційний суд Російської Федерації. Площа — 1439 км². Населення — 5 383 890 осіб (2019; 2-е за величиною в Росії; 4-е в Європі). Населення Петербурзької агломерації — 5,4 млн осіб (75 місце у світі). Старі назви — Петрогра́д (1914—1924), Ленінгра́д (1924—1991).
Назва Са́нкт-Пітербу́рх (, «город святого Петра») — початкова назва міста від року до 1720 рокуСтолпянский, П. Н. Вверх по Неве от Санкт-Питер-Бурха до Шлюшина. Петербург, 1922.. Спочатку так називалася фортеця, закладена на Заячому острові, незабаром назва поширилася на все місто. Санкт-Петербу́рг (, ) — назва у 1720—1914 роках; також — сучасна назва міста з 1991 року. Петрогра́д () — назва від року до 26 січня 1924 року; змінена царем Миколою ІІ на російський лад у зв'язку з початком російсько-німецької війни. Збереглася у міській топоніміці: Петроградський острів, Петроградська сторона, Петроградський район. Ленінгра́д () — назва від 26 січня 1924 року до 6 вересня 1991 року; змінена більшовиками на честь свого вождя Леніна. Петербу́рг (, ) Пі́тер — розмовна народна назва; () — фінська назва міста.
Географія
Санкт-Петербург є найпівнічнішим з міст світу з населенням понад мільйон осіб. Він розташований на північному заході Російської Федерації, в межах Приневської низовини, на прилеглому до гирла річки Неви узбережжі Невської губи Фінської затоки і на численних островах Невської дельти. Висота міста над рівнем моря: для центральних районів — 1—5 м, периферійних районів (північ) — 5—30 м, периферійних районів (південь і південний захід) — 5—22 м. Найвище місце в межах міста — район Красного Села (70—110 м) з Горіховою горою (176 м).
Площа власне міської території становить 605,8 км² (з районами, включеними в міську межу в 1998 р., — 1431 км²).
Водойми Загальна протяжність всіх водойм на території Санкт-Петербурга досягає 282 км, а їх водна поверхня становить близько 7 % усієї площі міста. За час існування Санкт-Петербурга гідрологічна мережа міста зазнала істотних змін. Будівництво міста в низькому болотистому місці потребувало спорудження каналів і ставків для осушення. Викопана при цьому земля використовувалася для підвищення поверхні. Наприкінці XIX століття дельта Неви складалася з 48 річок і каналів, що утворювали 101 острів. З плином часу (в міру будівництва міста) багато водойм втрачали своє первісне значення, забруднювалися і засипалися. У XX столітті в результаті засипки каналів, проток і рукавів число островів скоротилася до 42.
Основна водна магістраль міста — річка Нева, яка впадає в Невську губу Фінської затоки, що належить до Балтійського моря. Найбільші рукави дельти: Велика і Мала Нева, Велика, Середня і Мала Невки, Фонтанка, Мойка, Єкатерінгофка, Крестовка, Карпівка, Жданівка, Смоленка, Пряжка, Кронверкська протока; канали — Морський канал, Обвідний канал, канал Грибоєдова, Крюков канал. Основні притоки Неви в межах міста: зліва — Іжора, Славянка, Мурзінка, праворуч — Охта, Чорна річка. Найбільші острови в дельті Неви: Васильєвський, Петроградський, Крестовський, Декабристів; найбільший острів у Фінській затоці — Котлін. Через водні об'єкти міста перекинуто близько 800 мостів (не враховуючи мостів на територіях промислових підприємств), у тому числі 218 пішохідних та 22 розвідних. Серед них частина розташована у колишніх передмістях Санкт-Петербурга: в Кронштадті — 5, Пушкіні — 54, Петергофі — 51, Павловську — 16, Ломоносові — 7 мостів. Найдовший міст — Великий Обухівський (вантовий) міст через Неву (повна довжина мостового переходу — 2824 м), найширший міст — Синій міст на річці Мойці (99,5 м).
Клімат Клімат Петербурга — помірний, перехідний від помірно-континентального до помірно-морського. Такий тип клімату з теплим літом і незвично помірною для такої географічної широти зимою пояснюється впливом Гольфстриму та атмосферною циркуляцією, характерною для Ленінградської області. Це обумовлено порівняно невеликою кількістю сонячного тепла, що надходить на земну поверхню і в атмосферу.
Сумарний приплив сонячної радіації тут в 1,5 рази менший, ніж в Південній Україні, і вдвічі менший, як у Середній Азії. За рік в Санкт-Петербурзі буває в середньому 62 сонячних дні. Тому протягом більшої частини року переважають дні з похмурою погодою та розсіяним освітленням. Тривалість дня в Санкт-Петербурзі змінюється від 5 годин 51 хвилини 22 грудня до 18 годин 50 хвилин 22 червня. У місті спостерігаються так звані Білі ночі (починаються 25-26 травня і закінчуються 16-17 липня), коли сонце опускається за горизонт не більше ніж на 9° і вечірні сутінки практично зливаються з ранковими. Загалом, тривалість білих ночей — понад 50 днів .
Річна амплітуда сум прямої сонячної радіації на горизонтальну поверхню при ясному небі від 25 МДж/м ² в грудні до 686 МДж/м ² в червні. Хмарність зменшує в середньому за рік прихід сумарної сонячної радіації на 21 %, а прямої сонячної радіації — на 60 %. Середньорічна сумарна радіація становить 3156 МДж/м².
Для міста характерна часта зміна повітряних мас, зумовлена значною мірою циклонічною діяльністю. Влітку переважають західні і північно-західні вітри, взимку — західні і південно-західні. Петербурзькі метеостанції фіксують різноманітні відомості про погоду ще з 1722 року. Найвища температура, зафіксована в Санкт-Петербурзі за весь період спостережень, — +37,1 °C у 2010 році, а найнижча −35,9 °C у 1883 роціКнига рекордов Петербурга. Всё самое-самое в истории и жизни города. Редактор-составитель Дмирий Шерих. — СПб.: Иванов и Лещинский, 1995. С.8—9..
Екологія Основними проблемами екології Санкт-Петербурга є забруднення води, повітря і ґрунтів, а також великий шум, спричинений високою інтенсивністю міського транспорту.
Високий рівень забруднення атмосферного повітря спостерігається передусім поблизу великих автомагістралей і промислових зон. В місті діє 21 автоматична станція моніторингу атмосферного повітря. У 2009 році викиди в атмосферу становили 625 300 тонн. Порівняно з попереднім роком, кількість викидів збільшилася — транспорту на 1 %, від стаціонарних джерел — на 9,8 %. Щільність викиду на душу населення становить 135,9 кг на рік, на одиницю площі 434,5 т на км². 91,9 % всіх викидів дає транспорт.
Санкт-Петербург займає п'яте місце найшумніших мегаполісів світу, середній показник шуму в місті вищий за норму і становить 60 децибелів. Зони, де рівень звуку перевищує норму на 10-15 децибел, розташовані поряд з головними міськими проспектами — Московським, Стачек, Ліговському, Невським, кільцевою автодорогою, залізницею, включають також мікрорайони поруч з промзонами і частина південного заходу, яка примикає до аеропорту Пулково .
Інша проблема міста — часті повені. Значна частина території Санкт-Петербурга (острови дельти Неви, широка смуга між Фінською затокою і лінією Балтійської залізниці, лівобережжя до Фонтанки та ін) розташована на висотах, що не перевищують 1,2-3 м над рівнем моря. Ці райони міста схильні до небезпеки повеней, пов'язаних головно з вітровим нагоном вод в східній частині Фінської затоки. Катастрофічними повені були (підйом рівня вод вище ординара на 4,21 м) і 23 вересня 1924 (3,69 м). У момент повені 1924 було затоплено близько 70 км² території міста. За трьохсотрічну історію Петербурга було зареєстровано, за різними джерелами, близько 300 повеней. Остання небезпечна повінь (вода піднялася до 187 см від Кронштадтського футштока) була 16 листопада 2010 року, дуже небезпечна (220 см) — 10 січня 2007.
Рекреаційні зони та природоохоронні території Зелені насадження Санкт-Петербурга і передмість разом з водною поверхнею займають близько 40 % міської території (за даними 2002 року). До 2000 року на 1 жителя міста припадало близько 65 м² насаджень. Загальна площа зелених насаджень перевищує 31 000 га, в тому числі 68 парків, 166 садів, 730 скверів, 232 бульвару, 750 озеленених вулиць. Парки міста розташовані в різних ландшафтних умовах: на нижній і верхній терасах узбережжя Фінської затоки (парки Стрєльни, Петергофа й Ломоносова), моренній рівнині (парки міста Пушкіна), камових пагорбах (Шуваловський парк, Осикова Роща). Основу ряду парків становлять природні ліси, котрі досі зберегли свій породний склад (Сосновка, Удєльний парк). Багато парків, створені у післявоєнні роки, розбиті на території, де деревна рослинність фактично була відсутня (Московський парк Перемоги, Приморський парк Перемоги). На околицях міста збереглися лісові масиви, що залишилися від підзони південної тайги: Юнтоловська лісова дача, лісові острівці вздовж річок Великої Охти, Ржевки, Жерновки, Талліннського шосе, між річкою Невою і залізницею на Москву.
+
Єкатерининський парк в Царському Селі Казанський собор Великий Обухівський (вантовий) міст через Неву Московський парк Перемоги
У Санкт-Петербурзі є 7 територій з особливим природоохоронним статусом: 3 державних природних заказника («Юнтоловський», «Гладишевського», «Північне узбережжя Невської губи») і чотири пам'ятки природи («Дудергофські висоти», «Комаровський берег», «Стрельнінський берег», «Парк Сергіївка»). Згідно з генеральним планом розвитку Санкт-Петербурга планується поява ще п'яти заказників і двох пам'яток природи.
Історія
1703—1721
Відразу після того, як російські війська 1 травня 1703 року взяли Нієншанц, 16 (27) травня 1703 року, у день Святої Трійці, у гирлі Неви на болотяному («на чухонському болоті»), на території Інгерманландії, Петром I було закладено фортецю Sankt-Piter-Boerch (нині Петропавлівська фортеця).
Пізніше травень 1703 року було оголошено датою заснування Санкт-Петербурга.
За офіційною російською історією, у 1702—1704 роках, після катастрофічної поразки під Нарвою (1700), Росія знову завоювала Інгерманландію, Ингерманландия. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона, т. XIII (1894), с. 53—54.
Водночас російська історія визнає, що до 1721 року Шведська Інгерманландія була територією Шведської імперії.
Санкт-Петербург заснований 1703 року Петром I поруч зі шведським містом Нієн (швед. Nyen) в Інгермландії на землях фіномовного іжорського етносу; названий на честь небесного покровителя московського царя — святого Петра. Перша збудована будівля — Петропавлівська фортеця на Заячому острові — споруджена як фортеця під час Північної війни. Якщо шведи обрали для свого поселення та фортеці Нієншанц (швед. Nyenskans, фін. Nevanlinna) місце в дельті Неви, яке не затоплює навіть під час катастрофічних повеней, то Петро I цю обставину, очевидно через незнання, до уваги не взяв.
При заснуванні Санкт-Петербургу, за дослідженнями історика о. Михайла Зубрицького, загинуло 20 тис. українських козаків.
Імперська доба У 1721—1917 роках Петербург — столиця Російської імперії (за винятком часу правління Петра II, коли статус столиці ненадовго повернувся до Москви) і резиденція російських імператорів.
У 1719 році в Санкт-Петербурзі відкрили перший у Росії публічний музей — Кунсткамера, в 1724 заснована Петербурзька Академія наук, першу російську газету також почали випускати тут.
У Санкт-Петербурзі відбулося грудневе повстання 1825 року. У 1837 була відкрита перша російська залізниця Санкт-Петербург — Царське село (нині місто Пушкін).