Болгарія у складі Османської імперії — період в історії Болгарії з 1396 (захоплення турками Тирново) до 1878 (Сан-Стефанський мирний договір) року, під час якого Болгарія не мала власної державності і входила до складу Османської імперії.
Османське панування, що тривало майже 5 століть, було найтяжчим періодом болгарської історії. Під час завоювання турки-османи завдали значної шкоди, спустошуючи міста і села, руйнуючи церкви тощо. Чимало болгар було знищено або поневолено, частина знаті та духовенства емігрували, частина боляр пішла на службу до завойовників. Внаслідок цього кількість болгарського населення зменшилась наполовину, а еліта перестала існувати. Водночас на спустілі території прибували турки-османи.
В усіх більших населених пунктах турецька влада розташовувала військові гарнізони, що складались з кіннотників (сіпагів) та яничар. Розбудовуючи адміністративну систему та мережу мусульманських закладів, османи скерували до Болгарії великі групи чиновників та духовних осіб. Так змінився етнічний склад населення Болгарії, особливо в містах. Болгари були позбавлені не лише державності, але й можливості організації політичного, економічного та культурного життя.
Адміністративно-територіальний поділ болгарських земель
Спершу всі османські володіння на Балканах становили одну велику військово-адміністративну одиницю – Румелійський бейлербеїлік (з центром в Адріанополі, а згодом – у Софії). Він поділявся на менші утворення: санджаки, які були не лише адміністративно-територіальними, а й бойовими підрозділами султанської армії. З розширенням завоювань, від Румелійського відокремилися інші бейлербеїліки Босна, Будин, Темішвар, Очаків. 1591 року замість бейлербеїліків було утворено інші одиниці – еялети, очолювані управителями – валі. Низова ланка адміністративного поділу – нахія – об’єднувала кілька населених пунктів. У селах, де не було державної адміністрації, їхню функцію виконували власники земельних маєтків – сіпаги.
Упродовж усього османського панування Болгарія не була окремим адміністративним утворенням, її землі разом з іншими етнічними територіями були розділені між кількома санжаками: Чірмен (Адріанополь), Софія, Кюстендил, Видин, Сілістра, Никопол та ін.
Влада Владні функції в провінції виконували командири бойових одиниць турецької армії – бейлербеї та санджакбеї. Крім них, широкі повноваження мали також дейтердари (скарбничі), яким доручався збір податків і поповнення державної скарбниці.
Особливе місце в османській системі управління мали представник духовного стану улемів – кадії. Кадій був суддею, який одноособово, на підставі норма мусульманського права та султанських указів, ухвалював вироки. Він був незалежним від регіональної влади. Також до його компетенції належав нагляд за правильністю збору податків і використанням фінансових ресурсів, контроль за ефективністю роботи адміністративних органів. Кадійське судочинство стосувалося мусульман, а до підданих інших віровизнань застосовувалося лише тоді, коли немусульманин вчинив важкий антидержавний чи кримінальний злочин або ж у раі конфлікту між мусульманином і немусульманином. Немусульмани зверталися до представників церкви чи керівників місцевої громади. Громади очолювали лояльні до влади особи, які опиралися на раду старійшин. Особливу роль мав парафіяльний священник – його вважали офіційним представником своїх прихожан перед турецькою владою. Громада вирішувала питання землекористування, самооборони від розбійників, вона несла колективну відповідальність за злочини, вчинені на її території, та мала забезпечити розміщення представників влади, що опинилися на її території.
Етно-релігійна ситуація Кількість мусульман невпинно зростала і до початку ХІХ ст. мусульмани становили понад третину населення. При цьому вони переважали в містах, а в селах болгари становили більшість. Зростання кількості мусульман відбувалося як за рахунок переселення, так і за рахунок ісламізації болгар. Цьому сприяв бекташизм – різновид ісламу поширюваний дервішами, що нагадував християнство. Релігійний синкретизм породжував взаємну терпимість і навіть добровільний перехід частини християн в іслам.
Тенденції до насильного помусульманенн посилилися у другій половині XVI – на початку XVII ст. Військові невдачі послабили могутність порти і влада шукала в релігії способу консолідувати імперію. У зв’язку з цим Мурад IV (1623-1640) вирішив ісламізувати усіх підданих. Цей задум не міг бути реалізований, бо завдав би суттєвих збитків скарбниці (подушний податок до якої платили тільки немусульмани), але ця ідея суттєво погіршила становище християн. Місцеві чиновники змусили перейти в іслам значну кількість болгар, зокрема в Родопах та на північному сході.
Перехід болгар з християнства у іслам (болгарською мовою «помохамеданчеване», звідки ішла скорочена назва «помак», тобто той, що став магометанином) означав не лише зміну релігії, але й втрату ідентичності. Щоправда частина насильно ісламізованих потайки продовжувала сповідувати християнство, зберігаючи християнські реліквії, однак за кілька поколінь вони втрачали зв’язок з християнством. Болгари-мусульмани, що проживали компактно, зберегли мову і побутові звички, але почали вважати себе членами мусульманської культурно-релігійної спільноти.
Найжорстокішим способом асиміляції поневолених болгар була повинність девшірме – або податок кров’ю., за якою частину християнських хлопчиків віком 9-12 років турецька влада назавжди забирала від батьків назавжди. Квоти набору не існувало, яничарський начальник сам її встановлював. Спершу податок кров’ю брали раз на кілька років, але у першій половині XVI ст. він став щорічним. Останній набір відбувся 1705 року. Відірваних від родин хлопців ісламізували і віддавали до війська чи палаців. Припускають, що «податок кров’ю» поглинав 10-20% чоловічого населення Болгарії.
Християнська церква намагалася підтримувати ідентичність болгар, але християни всіляко дискримінувалися. Християнам було заборонено будувати нові храми, використовувати дзвони, публічно проводити обряди. Нові церкви будувалися лише за хабар місцевій адміністрації, аж доки XVIII ст. султан зробив такий дозвіл винятково своєю прерогативою. Але навіть з дозволу церкву можна було збудувати маленьку, однонефну. Дискримінація привела до значного браку священників: часом один міг обслуговувати 5-10 парафій. Але навіть за цих умов християнська церква зберегла болгар як окремий етнос.
Соціальне становище За шаріатом усі піддані султану вважалися його власністю. При цьому вони поділялися на два стани: привілейований (військова верхівка, чиновники і духовенство) та реайї (всі інші). Паралельно діяв і інший принцип, за яким усі мусульмани вважалися пенівним класом, тому згодом – реайя стали вживати тільки щодо немусульман. Мусульмани мали пільги при сплаті податків, вони мали переваги в отриманні дозволу на заняття ремеслом чи торгівлею. Немусульмани не могли носити зброю, що ставило їх у нерівні умови у конфліктах. Немусульмани не могли займати посади в державній адміністрації, не могли бути свідками у шаріатскому суді. Так болгари перетворилися на спільноту з неповною соціальною структурою.
Вершиною соціальної піраміди болгарського суспільства було духівництво. Оскільки церква мала функції управління християнським населенням, турецька влада зобов’язала паству сплачувати на користь церкви податки і виконувати повинності. Усі духовні особи мали судовий імунітет і підлягали лише церковному суду.
У відносно привілейованому становищі були невеликі групи болгар, що виконували певні обов’язки перед державою: войнуки – доглядали за султанськими табунами і конюшнями; мартолусі – селяни межових районів, що виконували роль прикордонників; дервентджії – сторожували гірські превали і небезпечні ділянки доріг, захищали подорожніх від розбійників. Цим групам надавали податкові та земельні пільги. Менш упревілейованими групами були мендзіладжії – начальники етапних станцій, доганджії – постачальники ловецької птиці та інші.
Особливий статус також мали деякі професії. Зокрема, мендаджії – видобували руду і здійснювали первинну обробку металів, платили податки безпосередньо металом; тузчії – видобували і торгували сіллю; кіраджії – візники.
Від XVI ст. господарське життя пожвавлюється і починає розвиватися купецтво. Спершу болгарські купці працюють на болгарському ринку, а потім поширюють свою діяльність на Стамбул і Малу Азію. Іншою групою були джелепи – власники великих стад та торгівці рогатою худобою, які приганяли її на продаж до великих міст імперії. Вони швидко збагачувалися і ставали власниками великих земельних господарств. Купці і джелепи відігравали провідну роль у житті громади, за ними закріплювався неофіційний титул чорбаджі. Втім їх відсоток у спільноті був невеликим.
Економічне становище
Сільське господарство Загальна економічна ситуація в Болгарії залишалася вельми тяжкою. Внаслідок Османського поневолення болгарська економіка певний час мала замкнутий, натуральний характер. Від другої половини XV господарське життя нормалізувалося. Як і раніше, основним заняттям болгар залишалося рільництво та скотарство. До попередніх культур додалися привезені з Близького Сходу абрикосові та персикові дерева, а також рис, мак, кунжут. Ефіроолійна троянда. Турецька влада сприяла розвитку вівчарства, що забезпечувало постачання мусульман м’ясом. Втім великі податки, низка агрокультура не давала болгарам повноцінно розвивати сільське господарство.
Для ведення господарства селянин мав присадибну ділянку та город, виноградник в межах населеного пункту і в радіусі одного кілометра навколо. Володіння ними було спадковим. Але розмір цієї ділянки не був достатнім для ведення господарства, тому селяни орендували наділи. В середньому один наділ був 4-5 гектарів, землеробство було двопільним. Селянин вважався довічним користувачем землі і міг втратити її лише якщо перестав обробляти. Він міг продавати свій наділ разом із зобов’язаннями щодо нього, але не міг його покинути – втікачів розшукували і повертали назад.
Міська економіка Після завоювання вага болгарської спільноти у містах була низькою: частина ісламізувалася, частина еллінізувалася. Різні етнічні групи заселяли окремі квартали, але виробничий простір був спільний. Ремісничі майстерні були одночасно й крамницями і зосереджувалися в діловому кварталі – чаршії, що був і центром суспільного життя: тут оголошували офіційні розпорядження, обговорювалися новини.
У другій половині XV ст. у Болгарії з’явилися цехи – еснафи, які організовувалися за етнічною ознакою і сприймалися як ланки адміністративно-господарського апарату. Розвивалися такі ремесла як обробка заліза, міді, дерева, шкіри, вовни. За межами Болгарії славилася шерстяна тканина габа та сап’ян – виправлена теляча шкіра для взуття. Важливою була також гірничодобувна справа та виплавка металів.
Турецьке загарбання змінило маршрути торговельних шляхів, які з'єднували країни Сходу з Європою. Це завдало відчутного удару болгарським містам, так само як і всій східно-середземноморській торгівлі, яка до того ж відчутно потерпіла внаслідок Великих географічних відкриттів XV—XVI ст. Сплески торговельної активності наприкінці XVI—в першій половині XVII ст., викликані деяким піднесенням економіки, збагачували, насамперед, турків та іноземних купців. Саме іноземці, а також місцеві греки відігравали провідну роль у зовнішньоторговельних зв'язках Болгарії із Заходом. Із занепадом Османської імперії на її ринку отримують привілеї європейські купці, що гальмує економічний розвиток Болгарії, хоча торгівля розвиває її транспортну інфраструктуру.
Податкова система Поземельний податок – ултізам – сплачували всі, хто обробляв землю. Цей податок поділявся на юшур – десятину з зерновиї та надіє – з городини, фруктів, льону тощо. Податок беглік сплачувався на овець та кіз, його збирали натурою, а податок на коней, свиней тощо платили грішми. Також селяни платили податок на право користуватися панською землею, який був вищим для християн і нижчим для мусульман.