Софія

Софі́я () — столиця, найбільше місто і головний культурний та економічний центр країни Болгарії. Воно є 14-м за розміром містом у Європейському союзі, з населенням 1 291 591 осіб (за даними перепису 2011 року), що становить 17,5 % населення країни. Софія лежить у центральній частині Західної Болгарії, в Софійській котловині, на південь від неї височіє гора Витоша, на захід — гора Люлін, на північ — Стара Планина. Загальна площа 492 км², висота над рівнем моря від 500 до 639 мСофия по данни на Единния класификатор на административно-териториалните и териториалните единици (ЕКАТТЕ).. Софія четверта за висотою столиця Європи. Місто простяглося на чотири тераси між річкою Іскир та її притоками — Перловська і Владайська. У центрі міста, разом із кварталами Овча купел, Княжево, Горна баня, Панчарево струмують мінеральні джерела. У Софії вологий континентальний клімат.

Софія є основним адміністративним, індустріальним, транспортним, культурним і університетським центром країни, у ній зосереджено 1/6 всієї промисловості країни. Також у місті розташовані Болгарська академія наук, багато університетів, театрів, кінотеатрів, Національна галерея, археологічні, історичні, природознавчі і інші музеї. У центрі міста є чимало зареєстрованих історичних пам'яток, ще з римських часів. Наявний міжнародний аеропорт.

Установчими зборами, за пропозицією професора Марина Дринова, місто ще 3 квітня 1879 року було оголошене столицею — як віддалене від турецького кордону й розташоване в центрі болгарських земель, за тодішнім розуміннямСан-Стефанський мирний договір передав Болгарії території сучасних Сербії, Північної Македонії, Греції.

Девіз міста «Росте, та не старішає»Освен другите източници, в тази статия са използвани и материали, предоставени от Столичната община и независима статистическа агенция..

Географія

Місцезнаходження

Історичний центр Софії знаходиться на південь від центру Софійської котловини, однієї з підбалканських долин, що лежать між Балканським хребтом на північному сході і горами Люлін, Витоша і Лозенска на півдні. Сучасне місто займає значну частину Софійської котловини і розтяглося переважно на південний схід і північний захід від історичного центру, сягаючи підніжжя гори Витоша, а північно східні райони міста Сеславці і Кремиковці розміщені на схилах гори Стара Паланинаhttp://wikimapia.org/#lang=en&lat=42.650122&lon=23.133087&z=10&m=b.

Територія Софії має площу 492 км²Справка за гр. София, общ. Столична, обл. София (столица) към 01.10.2015 г., сайт на Националния статистически институт., міська територія охоплює сусідні сільськогосподарські і лісові землі, включаючи значну частину гори Вітоша. Софія межує з територією трьох міст (Банкя, Бухово і Новий Іскир) і з територією 25 сіл (Бистриця, Бусманці, Владая, Волуяк, Герман, Горішній Богров, Долішній Богров, Долішній Пасарел, Іваняне, Казичене, Клісура, Кокаляне, Кривина, Кубратово, Лозен, Локорсько, Мало-Бучино, Мировяне, Мрамор, Мирчаєво, Негован, Огоя, Панчарево, Чепинці і Яна) із Столичної общини, п'ять сіл (Големо-Бучино, Дивотино,Кладниця, Люлин, Чуйпетлово) із Перницької общини, два села (Гурмазово, Пожарево) общини Божуриште і одне село (Ябланица) з общини Свогеhttps://github.com/yurukov/Bulgaria-geocoding/blob/master/settlements_neighbors.csv.

До міста ведуть п'ять гірських перевалів: Іскарський, Владайський, Драгоманський, Петроханський і Витинський. Через них проходять давні дороги, які з'єднують Адріатичне море і Центральну Європу з Чорним та Егейським морями і Близьким сходом. Завдяки своєму розташуванню, Софія в минулому була великим комерційним, туристичним і культурним центром на Балканському півострові. Через місто протікає кілька дрібних річок, найбільші з яких Владайська і Перловська. Через східні квартали тече річка Іскир, але там вона дуже мілка. Софія здавна відома своїми мінеральними водами (15 джерел із загальною ємністю в 130л/с). За останні 60 років побудовано штучні озера й водосховища.

Софія знаходиться на 150 км від Пловдива, на 360 км від Бургаса і на 430 км від Варни автомобільними шляхами.

Клімат У Софії вологий континентальний клімат із середньою річною температурою від 10,6 °C.

Зима холодна й сніжна. У дуже сніжні зими температура може падати до −15 °C або й ще нижче, особливо в січні. Туман є типовим явищем на початку зими. Узимку в середньому 58 днів земля вкрита сніжним покровомАрхивна, обобщена информация за времето в България 1952—2010 г., по данни от NOAA, stringmeteo.com..

Літо в Софії тепле і сонячне. У столиці зазвичай прохолодніше ніж загалом по країні, проте і тут температура піднімається до 35 °C, особливо в липні і серпні.

Осінь і весна в Софії порівняно короткі і швидкоплинні.

Середньорічна кількість опадів становить 581,8 мм, досягаючи свого максимуму в кінці весни і початку літа, коли досить часті грози.

Екологія

Проблема забруднення повітря в Софії викликана її розташуванням в долині, яка з усіх сторін оточена горами, що впливає на здатність до самоочищення атмосфери. Повітря в столиці забруднюється в основному твердими частинками і оксидами азоту. Після зупинки роботи «Креміковці» забруднення йде, в першу чергу, від автомобільного транспорту, опалення твердим та рідким паливом, брудних доріг і деяких ТЕС. Такі столичні райони, як Дружба, Надія і Павлово мають найзабрудненіше повітря, за винятком автомобільного транспорту, основним забруднювачем в них є ТЕС«Дружба», «Надежда» и «Павлово» са с най-мръсен въздух в София", Валери Серафимов – директор на отдел «Мониторинг на въздуха» в Изпълнителната агенция по околна среда, mediapool.bg, видяно на 16 март 2012.

У 2015 році Софія займала 33-тю позицію за забрудненням повітря серед 157 міст ЄвропиКласация на европейски градове по показател замърсяване за 2015 г..

Історія

Фракійська Сердика

Софія є однією з найстаріших європейських столиць. Її історію можна простежити до часів неоліту. Сліди неолітичних поселень були виявлені на її території (близько сьогоднішнього палацу, і в сучасному кварталі Слатіна), починаючи з 5000 до н. е.

У VII столітті до н. е. на північ від теплого мінерального джерела, біля річки Владайки виникає фракійське місто, яке стало відоме як Сердонополіс або Сердика за назвою місцевого фракійського племені. В IV столітті до н. е. місто потрапило під владу Філіпа II, а потім його сина Олександра Македонського.

Римський період Місто потрапило під римське пануванням в 29 році нашої ери при римському імператорі Марку Ульпію Траяні (98—117). Сердика, яка знаходиться на римській дорозі Віа Мілітаріс, процвітала і стала центром адміністративного району. Місто виросло під час правління Марка Аврелія (161—180) і імператора Коммода (176—192 н. е.), між 176 і 180 було укріплене муром, сторожові вежі. У II сторіччі були відкриті гарячі джерела і побудовані міські лазні, адміністративні та інші будівлі.

З другої половини III століття важливість міста різко зросла. Хоча воно і піддалося, вторгненню готів в 271, воно було обране столицею великої римської провінції Дакії Авреліани, утвореної з Верхньої Мезії імператором Авреліаном, випередивши місто Ніш. Під час адміністративних реформ Діоклетіана в 285 році Сердика стала столицею новоствореної провінції Внутрішня Дакія. При поділі єпархії Мезії, воно стає столицею північної єпархії — Дакія, яка складалась з провінцій Внутрішня Дакія, Прибережна Дакія, Дарданія, Гірська Мезія, Превалітанія. Між 275—299 був побудований критий амфітеатр і Ради округу — булевтеріона.

Цілком можливо, в Сердиці народився імператор Авреліан, хоча його родовід напевне не встановлено. Під його керівництвом Сердика отримала новий північний мур. В місті 250 року народився імператор Галерій, який помер і був похований в Сердиці.

Сердика була місцем проживання християнського єпископа і в 343 році, в місті було проведено Сардикійський собор, скликаний західним імператором Константом і східним імператором Констанцій II. На нього прибуло 341 єпископ християнської церкви, в тому числі Афанасій Великий, святий Осій з Кордови і відомий сердицький єпископ Протоген. На соборі встановили правила внутрішньої церковної структури і взаємин церкви з світською владою. Йдучи на собор Афанасій заснував Знатноліваденський монастир, розташований недалеко від сучасного села Златна Лівада, який працює і по сьогодні.

Сердика була улюбленим містом імператора Костянтина Великого (народився в Ніші), який навіть мав намір перенести туди столицю. Стародавні автори говорять, що він часто говорив, «Сердика — це мій Рим»Petri Patricii excerpta Vaticana, 190: Κωνσταντίνος εβουλεύσατο πρώτον εν Σαρδική μεταγαγείν τά δημόσια· φιλών τε τήν πόλιν εκείνην συνεχώς έλεγεν «η εμή Ρώμη Σαρδική εστι.» — Константин най-напред възнамерява да пренесе управлението в Сардика; и понеже обича този град, често казва: «Сардика е моят Рим».. Імператор часто жив в Сердиці, де видано багато з його указів, що збереглися в Corpus iuris civilis. Імператор довгий час жив і керував імперією з своєї резиденції в місті, яка називалась «Міська резиденція». У четвертому столітті, резиденція вже займала цілий район міста, відомого як «Константинов район», розташований в основному між сучасними вулицями «Калоян», «Позітано», «Леге» і на південь від президентської резиденції. Пізніше, в XIII сторіччі, комплекс перетворюється в палац болгарського КалоянаСава Бобчев, Сердика – Материали за изучаване топографията, устройството на архитектурата на града, пространна карта на Сердика, София 1943 г., Печатница придворна.Сава Бобчев, Къде е била резиденцията на император Константин Велики в Сердика, Арх и Арт Форум, брой 28/15.07.2010 г. Миломир Богданов, Ще позволим ли да изтрият историята ни, Арх и Арт Форум, брой 31/31.07.2008 г.. Тут була міська резиденція севастократорів, а заміська була біля Боянській церкві. У 357 р н. е. римський історик Амміан Марцеллін визначає місто як велике і відоме.

У V—VI століттях під час великого переселення народів місто переживає нашестя гунів, готів і інших варварських племен. У середині VI століття, під час правління імператора Юстиніана I (527—565), Сердика відроджується як важливий адміністративний центр Візантійської імперії під ім'ям Триадиця. Тільки у релігійному відношенні місто було підпорядковане архієпископству, центром в місті Охриді, де народився сам імператор Юстиніан.

Середньовіччя На початку ІХ століття, 9 квітня 809 року, на Великдень хан Крум приєднався фортецю Сердику і місто навколо неї до болгарської держави під назвою Средець (від ст.-слов. Срѣдьць)Theophanes Confessor. Chronographia, стр.485. Після першого завоювання Преслава і Друстура Іоанном Цимісхієм у 971 році, Средец став місцем розташування болгарського патріарха. Під час воєн із братами комітопулами, імператор Василь II робить безуспішні спроби штурмувати місто між 986 і 1016 роками. Зазнавши рішучої поразки, цар Самуїл і 17 серпня в 986 році при Тарянових вратах, цар, тікаючи, залишивши свою армію і скарби. У 1018 році, після смерті Івана Владислава 35 замків, зокрема Средець, добровільно перейшли під владу візантійського імператора.

Після відновлення болгарської держави в 1185 році єпископ Средеця зводиться в сан митрополита. З кінця XIV століття по 1870-ті роки місто, як і вся країна, перебувало під османською владою. Ще в XII—XIII вв. місто в спілкуванні називали Софією, за іменем головного храму — кафедральною св. Софії. (Заснована в першій половині IV ст., сучасна будівля сходить до кінця того ж століття, добудовувалося кілька разів). Проте в офіційних документах під цією назвою місто з'являється лише наприкінці XIV століття.

Османське панування