Душа́ (, ) — складне поняття з області філософії і релігії, одинична, індивідуальна, безтілесна, нематеріальна сутність, що за деякими віруваннями властива живим істотам. Переконання в існуванні душі характерне для міфологічного й релігійного світоглядів. Науковий світогляд поняття про душу не використовує.
У більшості вірувань душа вважається безсмертною. За одними віруваннями після тілесної смерті вона переходить у потойбічний світ, а за іншими — переселяється в нову істоту.
Етимологічно слово «душа» пов'язане зі словом «дихання». Відповідні грецькі та латинські корені увійшли в українську мову в таких словах як психіка, анімалізм тощоНовікова Т. Визначення терміна «душа» у словниках української мови// Актуальні питання суспільних наук та історії медицини. — 2020. — № 1. — С. 69.. Поняття душа споріднене з поняттям дух . В ужитку ці два поняття часто заміняють одне одне, та все ж існують відмінності — дух може не мати тілесної оболонки, не бути одиничним тощо. Духами називають також деякі вигадані безтілесні істоти, що зустрічаються у міфах та казках .
Історія розвитку поняття За сучасними уявленнями поняття душі походить з анімістичних понять про особливу силу, що існує в тілі людини і тварини, а іноді — і рослини. З давніх часів людина задавалася питанням про відмінність живого і неживого. У ході розвитку міфологічного мислення сформувалося поняття про душу як про деякий атрибут живої істоти. Спостереження за диханням живого, яке після його смерті зникало, сприяло виникненню давніх уявлень про душу, як про дихання, що відбувається ззовні. Відповідні спостереження над кров'ю і припинення життя при великій її втраті, призвели до того, що в крові бачили носія душі. Сновидіння призвели до уявлень про душу, як про субстанцію, яка існує незалежно від тіла.
У давньогрецькій філософії поняття «душа» мало декілька значень: 1) життєва сила, яка покидає тіло з останнім подихом; 2) безтілесна основа, позбавлена після смерті людини свідомості і пам'яті; 3) «демон» — невмируща істота божественного походження; 4) мета праведного життя; 5) «покарання» за первородний гріх Титанів тощо.
У зв'язку з тим, що душа розуміється як субстанція, їй спочатку приписували властивості найтоншої речовини, що знаходиться в крові, як було у більшості досократиків у грецькій філософії. За Платоном душа є безсмертною і нематеріальною і передує існуванню у фізичному тіліМацюк З., Фенко М. Концепт «душа» в ареальній фразеології // Studia Ukrainica Posnaniensia. — 2020. — Вип. 1. — Том.8. — С. 131.. До народження людини душа споглядає ідеї в нематеріальному світі, а після того, як вселяється в тіло, «забуває» їх. Звідси судження Платона про те, що всі знання — лише спогад забутих ідей, пізнаних душею до народження. Аристотель називає її першою ентелехією життєздатного тіла; тільки «розумна» душа людини (дух) може бути відокремлена від тіла і є безсмертноюАрістотель: душа як сутність тіла // Махній М. М. Історія психології: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / М. М. Махній. — К. : Слово, 2016. — С. 103—111. — ISBN 978-966-194-227-0.
Герберт Спенсер, в співавторстві з Джорджем Джей Льюїсом, видав у 1855 році книгу «Основи психології», у якій викладено фундаментальне припущення про підкорення людського розуму законам природи в рамках загальної біології, тобто психологію, підпорядковану принципу необхідного ступеневого наслідування всякої духовної сили і здібності. Проте ця книга згодом зазнала суттєвої критики. У 1863 Вільгельм Вундт прочитав лекції про історію розвитку душі людини і душі тварин. Вундт викладав проблеми психогенезу у своїх роботах «Grundzüge der physiologischen Psychologie» (1908—1911) і «Völkerpsychologie» (1908—1917). Зараз, як і за часів античності і романтизму, знову часто проводять відмінність між душею і свідомістю. Для Паладь і Клагес душа є носієм ритмічних безперервних життєвих процесів, у той час як свідомість, на противагу душі, «безперервно».
Канд. мед. наук Мельник А. І. у 2016 році увів нову назву для вчення про душу — анімологія (від лат. anima — душа; грецького λόγος (logos) — вчення, наука), яка включає три основні частини: анімогенез (гіпотетичний шлях душі від її зародження до безсмертя), анатомія і фізіологія душі живої особи, хвороби душі і її зцілення.
Поняття Загальноприйнятим вважається те, що своєрідна інтерпретація поняття «дух» започаткувалася ще у міфології. Справді, численні міфи стародавніх суспільств розповідають про існування «духів», фантастичних істот, які органічно пов'язані з людиною, її тілом, зовнішнім виглядом та довкіллям. «Духи» перебувають у процесі постійної взаємодії з людиною, визначаючи особливості її життя. «Духи» згідно з міфологією існують незалежно (у сучасному контексті — об'єктивно) від поділу їх на шкідливих і корисних для людини. Цю незалежність порушує сама людина, спонукаючи їхнє існування в образах добрих і злих «духів». Отже, поняття «дух» («духи») у міфології виникає як необхідність означення питання про те, що чи хто скеровує діяльність людини, як це скеровування впливає на характер, спосіб життя людини.
Порівняно завершеного вигляду поняття «дух» набуває у релігії. Зокрема, Дух Святий, або Дух Божий (Параклет чи Паракліт, що у перекладі з давньогрецької означає «помічник», «розрадник»), у релігійних уявленнях постає як сила божественного натхнення. З погляду християнства, завдяки пришестю Ісуса Христа Дух Святий з'являється як те, що «послане» Христом і «свідчить» про нього. «Дух» постає як сфера натхнення, сфера потенційної здатності, що існує об'єктивно, незалежно від життя людини. Визнання об'єктивного характеру існування духу дає змогу навіть різноманітним сектантам говорити про творчий потенціал духу щодо людини.
Зримий образ духу в християнській традиції — це голуб (власне голубка), який існує як образ певного світового птаха, своїм теплом зігріваючи «яйце світове». Поширені у народів ісламу уявлення про гігантського чудесного птаха Рух (арабське ruch — дух) постають як фольклорно-казкове опредметнене бачення духу.
Отже, в релігії дух розглядається як об'єктивне явище, основною здатністю якого є можливість творити людину, її життя, характер і спосіб діяльності. Дух у релігії ототожнюється з особливим проявом сутності Бога (об'єктивне начало), однак релігія цікава і знаменна насамперед тим, що «заземлює», суб'єктивує явище духу, показує можливість існування його як індивідуального явища. Іншими словами, об'єктивний характер існування духу релігія пов'язує з людиною, суб'єктом суспільно-історичного процесу.
Цей зв'язок приводить до виникнення поняття душі як «іскорки» Божественного Духу, яка й «запалює» життям кожну людину. За образним висловлюванням Аристотеля, релігія розуміє під душею те, «що робить тіло живим». Тобто релігія підкреслює, що душа — це окреслений індивідуальним людським існуванням дух. Це те у внутрішньому світі людини, що створене Божественним Духом. Душа — це життєдайне джерело, що є сутністю внутрішнього світу людини.
У філософії Душа — це термін, яким переважно релігія, ідеалістична філософія та донаукова психологія позначали психіку, внутрішній світ людиниНовікова Т. Визначення терміна «душа» у словниках української мови// Актуальні питання суспільних наук та історії медицини. — 2020. — № 1. — С. 72.. Згідно з ідеалістичними релігійними концепціями, душа розглядається як нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі й є основою, джерелом психічних явищ.
Дуалізм вважає душу протилежною тілу самостійною субстанцією. Матеріалісти-метафізики зводили психічну діяльність до суто механічних та фізико-хімічних процесів. У діалектичному матеріалізмі та науковій психології термін «душа» не використовується. По суті термін «психіка» заміщує термін «душа», виражаючи внутрішній духовний світ людини.
У релігії Авраамічні та дгармічні релігії трактують поняття душі по різному. У дгармічних релігіях важливим поняттям є карма, залежно від якої визначається доля людини при переродженні. Метою є досягнення стану просвітлення, злиття індивідуальної душі зі світовою, переривання циклу перероджень сансари. Відповідником українського слова душа в індуїзмі є атман, а в джайнізмі — джива. Буддизм, проте, відкидає віру в індивідуальну душу людини[a] [b] , Цитата: «…анатта — це доктрина не-Я, до крайнощів емпіристська доктрина, за якою поняття незмінного перманентного Я є фікцією, а не реальністю. У буддизмі особа складається з п'яти скандх (куп)— тіла, почуттів, відчуттів, імпульсів та свідомості. Віра в існування Я або душі, на додаток до цих п'яти скандх є ілюзією й спричиняє страждання.»[c] , Цитта: «…Будда навчає, що істоти не мають душ, не мають постійної сутності. Цю доктрину відсутності душі (анатта-вада) він розвиває у своїй другій проповіді.». Цей буддійський принцип низивається анатта або анатман.
Для авраамічних релігій характерна віра в потойбічний світ, куди потрапляє душа людини після смерті, а метою праведного життя є спасіння. Утім, не всі релігії цієї традиції вірять у безсмертність душі. На питання про те, як душа народжується, богослови різних деномінацій відповідають по-різному: можливі варіанти: душу безпосередньо створює Бог, душа переходить до дитини від батьків та душа існувала завжди, ще до народження, і при народженні вселилася в дитину.
Інші релігії мають різні уявлення про душу. Анімізм вважає, що душею наділені не тільки живі істоти, а й предмети і явища природиАнімізм // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1957. — Т. 1, кн. I: Літери А — Б. — С. 34-35.. Даосисти вважають, що у людини є два різні типи душ: хунь та по. Коли людина помирає, одна з них покидає тіло, а друга залишається в ньому.
За вченням давньоукраїнських волхвів — жива духовна плоть людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі — долю. Міститься в єстві людини.
Душа в християнстві
Душа в біблійному розумінні У Біблії словом «душа» перекладається єврейське слово «не́феш» [?פנ] і грецьке слово «психі» [ψυχή].Insight in the Scriptures, том 2.— C. 1004 З біблійного вживання цього слова видно, що душа — це людина або тварина чи життя людини або тварини.Appendix to the companion Bible Більшість церков загальновизнаного християнства розуміють під «душею» нематеріальну або духовну частину людської істоти, яка переживає смерть фізичного тіла. Інші розуміють її як життєве начало.
Епоха Другого Храму Попри те, що в Танасі наведено явний приклад з'явлення душі мертвого Самуїла Саула, юдеї часів Другого Храму розходилися в розумінні суті душі. Фарисеї вважали, що душа безсмертна і може існувати поза тілом до воскресіння з мертвих. Саддукеї ж вважали, що душа вмирає разом з тілом.
У Кабалі У вченні Кабали душа мислиться як духовна сутність, що бере початок у вищому розумі або світовій душі і виникає як еманація останнього. Сходження душі в тіло визначається її природою: вона мусить з'єднатися з тілом, щоб, виконавши своє призначення в земному житті, повернутися до світу чистого світла — Бога.
Творіння, будучи інструментом розкриття потенціалу Творця, не може сприймати Його інакше, як в інформаційних формах своїх відчуттів. Відчуття ці виникають в результаті наповнення посудини творіння світлом Всевишнього. Посудина, наповнена світлом, називається — ДУША, про що сказано: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у ніздрі її дихання життя …». Душа, відчуваючи Творця, як світ навколо себе, сприймає себе в ньому, як наше егоцентричне «я». Це «я» одягнене в матеріальне тіло, з тієї ж причини, з якої Творець сприймається душею, як матеріальний світ, така функціональна природа творіння. (Лаві К. «Древо Пізнання»)