Іра́нська держа́ва (Ērān-shahr) — у 224—651 монархічна зороастристська держава в Ірані. Прийшла на зміну Парфянській династії Аршакідів і була однією з головних сил на Близькому Сході і в Середній Азії. Конкурувала за контроль над територіями з Римською імперією, а після розподілу останньої — зі Східною Римською імперією, пізніше Візантією. Остання доісламська іранська держава. Керувалася династію Сасанідів. Столицями були міста Істахр (224—226) і Ктесифон (226—637). Була заснована Ардаширом I після перемоги над парфянським царем Артабаном V ( Ardavan) з династії Аршакідів. Найбільшого розквіту імперія досягла при правлінні Хосрова I Ануширвана, а найбільшого, хоча й короткочасного, розширення кордонів досягла під час правління Хосрова II Парвіза (Абарвеза, Апарвеза, «Переможного») — онука Хосрова I Ануширвана та сина Ормізда III, і включала землі нинішніх Ірану, Іраку, Азербайджану, Вірменії, Афганістану, східну частина сучасної Туреччини та частини нинішніх Індії, Сирії, Пакистану. Також влада Сасанідів частково поширювалася на Кавказ, Центральну Азію, Аравійський півострів, Єгипет, землі нинішніх Йорданії, Ізраїлю та Палестини. Таким чином, сасанідський Іран майже досяг меж держави Ахеменідів. Виснажилася під час ірано-візантійської війни (602—628). Поступово захоплена і знищена арабськими мусульманськими військами (633—654). Останнім Сасанідським шахіншахом (Царем царів) був Єздігерд III (632—651), який зазнав поразки в 14-річній боротьбі з Арабським халіфатом.
Назва Іранська держава (Ērān-shahr, Еран-шахр; pal. ʾylʾnštr'; ), або Іран — офіційна назва. Новоперська імперія — історіографічна назва за місцем розташування. Сасанідська імперія ( ) — історіографічна назва за назвою династії.
Історія Суперечливі відомості пов'язані з піднесенням СасанідівFrye, R.N. (2005), "The Sassanians", in Iorwerth Eiddon; Stephen Edwards (eds.), The Cambridge Ancient History – XII – The Crisis of Empire, Cambridge University Press, p. 461. Засновником роду був перський аристократ Сасан, що був одружений з Рамбехіштою, дочкою Гочіхра (ймовірно тотожнього Вахширу II) з династії Базрангідів, шаху (цареві) Парсу, залежного правителя Парфянської імперії, яка на той час стала занепадати. Сасан отримав у володіння Хір. Його син Папак успадкував це володіння. Близько 206/210 року повалив свого діда Гочіхра, захопивши Парс. Папак та його старший син Шапур зуміли поширити свою владу на усю Персію. Після смерті Папака Шапур оголосив незалежність від парфянського царя царів Вологеза VI. Але невдовзі ймовірно під впливом останнього повстав молодший брат Шапура Ардашир, намісник Дарабгерда. Джерела показують, що Шапур загинув, коли на нього обвалився дах будівлі. За цим Ардашир переміг інших зведених братів, яких було страчено. Ардашир оголосив себе шахом Персіїяк Ардашир VFarrokh, Kaveh (2007), Shadows in the Desert: Ancient Persia at War, Osprey Publishing, p. 178Zarinkoob, Abdolhossein (1999). Rūzgārān: tārīkh-i Īrān az āghāz tā suqūṭ-i salṭanat-i Pahlavī روزگاران: تاريخ ايران از آغاز تا سقوط سلطنت پهلوى [Ages: The history of Iran from the beginning until the fall of the Pahlavi monarchy] (in Persian). Tehran: Intishārāt-i Sukhan, pp. 194, 198.
Ардашир V переніс свою столицю далі з Істахру на південь, заснувавши Ардашир-Хварру. Місто завдяки географічному розташуванню (було захищене високими горами та вузькими перевалам, що до нього підходили) швидко набуло розвитку, що сприяло посиленню самостійності царя. Також оточив столицю високою круглою стіною. Палац Ардашира знаходився на північній стороні міста; його залишки збереглися. За цим Ардашир швидко розширив свою територію, вимагаючи вірності від місцевих князів Персії та отримавши контроль над сусідніми царствами Керман, Сузіана та Харакена. У відповідь 224 року парфянський цар царів Артабан V відправив війська своїх васалів проти Ардашира V, але невдало. Того ж року у битві під Гормозганом Ардашир V переміг Артабана V, який загинув. За цим Ардашир вдерся в західні кшатрапії Парфянської імперіїFarrokh 2007, p. 180. 226 року захопив усю Вавилонію, коронувавшись 226 року в Вавилоні як шахіншах як Ардашир I.
У наступні роки боровся проти місцевих царів, що здобули самостійність після занепаду Парфянської імперії, а також придушував різні повстання. Захопив Гірканію, Атропатену, Аріану. Потім виступив проти арабських племен, захопивши Бахрейн. На заході напади на Хатру, Вірменію та Адіабену мали менший успіх. У 230 році Ардашир I почав війну проти Римської імперії, яка тривала до 232 року, але завершилася безрезультатно. У 233 році захопив землі до Балха включно, а потім СакастанHaug, Robert (2019). The Eastern Frontier: Limits of Empire in Late Antique and Early Medieval Central Asia. I.B. Tauris., p. 51.
Наступний шахіншах Шапур I продовжив розширення імперії, завоювавши Бактрію та західну частину Кушанської імперії, одночасно очолюючи кілька військових кампаній проти Римської імперії. У північній Месопотамії Шапур I захопив Карри та Нісібіс, але в 243 році зазнав поразки від римлян у битві при Резені та повернув втрачені територіїFrye, R.N. (1993), "The Political History of Iran under the Sassanians", in William Bayne Fisher; Ilya Gershevitch; Ehsan Yarshater; R. N. Frye; J. A. Boyle; Peter Jackson; Laurence Lockhart; Peter Avery; Gavin Hambly; Charles Melville (eds.), The Cambridge History of Iran, vol. 3, Part 1, Cambridge University Press, p. 125. 244 року Шапур I завдав поразки імператору Гордіану III у битві при Месіхі, що призвело до вбивства імператора його власними військами та дозволило Шапуру I укласти дуже вигідний мирний договір з новим імператором Філіпом I, за яким він забезпечив негайну виплату 500 тис. денаріїв та подальші щорічні платежі. Близько 252 року Шапур повалив у Великій Вірменії місцеву династію Аршакідів і перетворив Вірменію в провінцію, керовану своїм сином Орміздом.
Шапур I невдовзі відновив війну, розбивши 253 року римлян у битві при Барбаліссоні, а потім захопив і розграбував АнтіохіюSouthern, Pat (2001), "Beyond the Eastern Frontiers", The Roman Empire from Severus to Constantine, Routledge, pp. 235–236. Невдовзі переміг римського імператора Валеріана у битві при Едесі, а Валеріан потрапив у полон. Шапур I відсвяткував свою перемогу, вирізьбивши вражаючі наскельні рельєфи в Накш-е-Ростам та Бішапурі, а також монументальний напис перською та давньогрецькою мовами поблизу Персеполіса. Він скористався своїм успіхом, 260 року просунувшись до Малої Азії, але відступив у безладді після поразок від римлян та їхнього союзника парфянського царя Одената, зазнавши втрати свого гарему та всіх римських територій, які він захопив до тогоFrye 1993, p. 126. У 262 році напав на кушан, зруйнувавши міста Беграм і ТаксілуBenjamin, Craig (2018). Empires of Ancient Eurasia: The First Silk Roads Era, 100 BCE – 250 CE. Cambridge University Press, p. 245. За цим у підкорених землях на сході заснував багато міст, деякі з яких частково були заселені полоненими чи втікачами з Римської імперії. Два міста, Бішапур та Нішапур, названі на його честь. Проводив політику релігійної терпимості, зокрема стосовно маніхеїв, християн та юдеїв.
Наступний шахіншах Бахрам I під тиском зороастрійського жерця Картіррозпочав переслідуваня маніхейство. Бахрам II стикнувся з вторгненням римського імператора Кара, що 282 року захопив столицю Ктесифон. За умовами нового мирного договору було втрачено Велику ВірменіюZarinkoob 1999, p. 199. Це відбулося на послабленні центрального уряду, почалися численні повстання.
Новий шахіншах Нарсе 293 року витратив певний час для відновлення централізованої держави. 296 року розпочав чергову війну з римлянами. Після перемоги у битві біля Каллініка, він зрештою зазнав поразки 298 року у двох битвах — при Саталі та Аутіспалаті, наслідком чого стала втрата гарему Нарсе й столиці КтесифонуBarnes, Constantine and Eusebius, p. 18. За Нісібіським миром 299 року Нарсе втратив Малу Вірменію, Кавказьку Албанію, Софену, Арзанену, Кордуену, північну Месопотамію. Ці поразки призвели до внутрішньої кризи в державі Сасанідів. Також північні арабські племена почали спустошувати та грабувати західні міста, навіть атакуючи провінцію Парс.
Лише у 320-х роках за правління Шапура II відбувається відновлення політичної та військової потуги. Цей володар протягом декількох років зумів перемогти арабські племена, встановивши зверхність над землями від нижньої Месопотамії до східної частини Аравійського півострова. Також підтвердив владу над кушаншахом Перозом II. 330 року переміг вірменського царя Тиридата III. 335 року Шапур II вдерся до Римської Месопотамії, але зазнав невдач при облогах міст Нісібіс та Аміда. 337 року шахіншах знову напав на Римську імперію. Втім вимушен був відступити. Також невдалим було вторгнення 339 року до Великої Вірменії, якій допоміг Рим. 344 року здобув перемогу у битві при Сінгарі, але невдала облога Нісібіса 346 року змусила відступити. 348 року у битві при Сінгарі зазнав чималих втрат, тому не намажився продовжувати війну. 350 року забезпечив дипломатичними заходами нейтралітет вірменського царя Аршака II. Того ж року Шапур II вкотре взяв в облогу Нісібіс, але вимушен відступити через вторгнення хіонітів. Останнім було завдано ніщивної поразки, підкоривши їх. Потім зібрав частину з хіонітів на чолі із Грумбатом, з якими знову виступив проти Римської імперії. 359 року вдалося захопити Сінгару та Аміду. Але 360 року вимушен був відступити під тиском нової римської армії. 361 року було укладено перемир'я. Але вже 363 року римський імператор Юліан розпочав нову війну. Незважаючи на поразку у битві при Ктесифоні Шапур II скористався смертю Юліан, уклавши вигідний мирний договір, за яким отримував Нісібіс, Сингару і п'ять областей у Верхній Месопотамії. 364 року підступом захопив вірменського царя Аршака II. Він став також втручатися в справи Іберії, вигнавши поставленого Римом Саурмага II, передавши управління цією країною Аспакуру. Але 365 року хіл=оніти знищили Державу кушаншахів, чим послабили вплив Держави Сасанідів в регіоні. 370 року було втрачено Бактрію, де оселилися хіонітиNeelis, Jason (2010). Early Buddhist Transmission and Trade Networks: Mobility and Exchange Within and Beyond the Northwestern Borderlands of South Asia. Brill. p. 159. У 371—373 роках зазнав поразок від вірмено-римських військ. Але вдалося розділити Іберійське царство з Римом.
За правління Шапура III вдалося на деякий час вирішити протистояння з Римською імперією стосовно Великої Вірменії. 387 року остання була розділена між цими державами. 395 року Бахрам IV стикнувся з першим вторгненням гунів на Кавказі. У 409 році Єздигерд I проголосив свободу віросповідання для християн, що призвело до швидкого поширення цієї релігії. Це в свою чергу зустріла реакцію зороастрійських жерців. Зрештою конфлікт між християнами та зороастрійцами призвело до війни між Римом і Сасанідами у 420 році. Бойові дії тривали до 422 року, але жодна зі сторін не досягла успіхуFrye 1993, p. 145. Втім вдалося встановити зверхність над Іберією та Кавказькою Албанією. 427 року Бахрам V переміг ефталітів та перетворив Вірменію на марзпанство.
440 року Єздигерд II знову вдерся до Малої Азії, але без успіху. У 443—450 роках успішно воював проти кідаритів, яким завдав поразкиZarinkoob 1999, p. 217. За цим почалося переслідувати християн та юдеїв. За цим розпочав масштабні заходи з впровадження зороастризму. Протягом 450-х років стикнувся з потужними повстаннями вірмен та іберійців, що боролися проти насильницького навернення до зороастризму. Після смерті Єздигерда II 457 року почалася боротьба за владу, що погіршувалося нападами ефталітів. Втім 463 року вдалося захопити Кавказьку Албанію, яку було перетворено на марзпанство. У 483—484 роках Пероз зазнав поразок від ефталітів, після чого останні протягом 2 років плюндрували східні володіння держави. 484 року шахіншах Балаш вимушен був укласти з вірменами Нварсакський договір. 487 року кавказькоалбанський правитель Вачаган III вигнав перські залоги.