Євре́ї (; ) — семітський народ, основне населення Ізраїлю та найбільша етнічна спільнота на його території. Як етнос сформувався на теренах Близького Сходу — походить від населення стародавніх Ізраїльського та Юдейського царств. За межами Ізраїлю проживають у США, Франції, Канаді, Британії, Аргентині, Україні та багатьох інших країнах. Загальна чисельність перевищує 14,5 млн осіб, з яких 6,8 млн живуть в Ізраїлі. Більшість євреїв володіють та розмовляють мовами країн, у яких живуть. За релігією — юдеї.
Назва
Євреї Сучасні назви — єгуді́м (), іврі́м (), їдн (), джудіос (). Давньою назвою є також бней-Ісраель — сини Ізраїля (Якова), тобто нащадки праотця Якова (Ізраїля).
Згідно з Танахом, євреї походять із месопотамської сім'ї середини другого тисячоліття до нашої ери. Праотці народу — Авраам, Іцхак та Яків. Нащадки Якова утворили 12 «колін Ізраїлю» (Ізраїлеві племена), які жили в другій половині другого тисячоліття до нашої ери в Єгипті. Приблизно до початку першого тисячоліття до нашої ери вони вийшли з Єгипту та оселилися на землі Ханаан.
Походження слова «юдеї» Грецьке походить від староєврейського יהודי (іеhуді)Іер. 34:9; Зх. 8:23; Есф. 2:5; 3:4 та інші місця. Своєю чергою, від грецького походять , , , , , тощо.
Початкова назва iehudi стосувалася потомків (коліна) Юди, згодом — жителів Юдейського царства незалежно від їхньої племінної належності. Після падіння Юдейського царства назва iehudi втратила специфічний зв'язок із Юдейським царством і перетворилася на термін, що позначає національно-релігійну належність поза зв'язком із будь-якою територією або коліном.
Походження слова «євреї» Мовою іврит звучить «іврі» (власне, звідси й назва мови іврит = «єврейська»). Буквальне значення слова «іврі» — «той, що перейшов» (від кореня () — «перейти»). Це дає можливість додаткового тлумачення — «прибулець із того боку (річки Євфрат?)»Уперше в тексті Біблії це слово відноситься до Авраама, який увійшов до Ханаану з Харрану, . Інше традиційне тлумачення згадує предка Авраама — Евера, правнука Сима.
У Біблії термін іврім ужитий щодо євреїв лише в додержавний період і лише в контекстах, де вони є емігрантами та чужинцями або ж його використовують філістимляни як назву народу, з якого виходять найманці правителів філістимлянських міст. Тому існує теорія походження етноніму «іврі» від назви соціального прошарку хабіру — емігранти, чужинці, прибульці, інколи з відтінком утікачі, бездомні.
«Євреї» та «жиди» Жиди — застаріла, образлива назва євреїв. До XX ст. на теренах сучасної України повсюдно вживали етнонім «жид». Він був запозичений у дописемний період з , що походить від , яке сходить до , утвореного від особового імені «Юда» (загальне значення «славлений, хвалений»); давнє žū- (<giu-) у слов'янських мовах закономірно перейшло в žy-. У XX ст., через мовну політику в УРСР, його поступово заступив етнонім «єврей», натомість «жид» почали позначати як образливу назву євреїв.
Етнонім «Єврей» був запозичений у давньоруську мову, куди потрапив через церковнослов'янську із середньогрецької і пізніше (у формі гебре́й) ще раз в українську через західнослов'янські з латинської; зводиться до (пізніше в середньогрецький період вимовляли evreos), яке походить, очевидно, від , пов'язаного з .
Таку заміну гостро сприйняли деякі українські мовознавці та історики. Так, на думку Сергія Білоконя у Передньому слові до перевидання Української малої енциклопедії зазначено:
Після відновлення української незалежності літературний стандарт української мови щодо цього питання не змінили — рекомендовано й надалі вживати етнонім «єврей». Натомість етнонім «жид» й досі побутує в розмовному стилі мовлення, а також подекуди в публіцистичних творах і в поезії.
Походження Найпопулярнішою версією походження європейського єврейства залишається рейнська гіпотеза. Її прихильники вважають, що після того, як у VII ст. їхні предки залишили Святу землю через мусульманське завоювання, основна маса переселенців осіла в Рейнській області. Потім, на початку XV ст., приблизно 50 тисяч юдеїв вирушили на схід, де змогли зберегти ендогамію і, попри війни, переслідування, економічні труднощі та стихійні лиха, у XX ст. досягти чисельності у вісім мільйонів осіб.
Інша (хозарська) гіпотеза стверджує, що євреї походять від хозарів — конгломерату тюркських та іранських племен із субстратом месопотамських і греко-римських євреїв. Вони створили державу Хозарський каганат на території сучасних півдня Росії, півночі Грузії та сходу України й навернулися в юдаїзм у VII—IX століттях. Після розгрому хозарів руссю в X ст. й остаточного зникнення Хозарії з лиця землі в XIII ст. деякі групи юдео-хозар утекли до Східної Європи.
Так, наприклад, сучасний аналіз, проведений під керівництвом Ерана Ельхаіка з університету Джонса Гопкінса (США), показує, що єврейський геном являє собою мозаїку з кавказького, європейського та семітського матеріалу. У ході дослідження проаналізовано 531 315 аутосомно одиничних нуклеотидних поліморфізмів 1287 осіб, котрі не є родичами й представляють 8 єврейських і 74 неєврейські групи. З'ясувалося, що головну роль у геномі європейських євреїв відіграє матеріал кавказького та європейського (особливо південноєвропейського) походження, хоча помітний і близькосхідний внесок. За цими даними, зв'язок між євреями та сучасними кавказцями вказує, що європейські євреї можуть уважати своєю батьківщиною область, розташовану в прикаспійському Дагестані.
У червні 2015 року в журналах «Nature» та «» оприлюднили результати праць, у яких уперше дослідили повні геноми представників відомих підгруп євреїв. Відбувся прорив як у методі дослідження, так і в отриманих результатах.
Групи за походженням
Існує певний розподіл на єврейські спільноти за країною проживання: ашкеназі (північно- та східноєвропейські євреї), сефарди (середземноморські євреї), тайманці (Єменські євреї), мізрахі (з країн Близького Сходу та Ірану), бухарці (Центральна Азія), грузинські євреї (Грузія), гірські євреї (Схід Кавказу). Юдейський релігійний ритуал (т. з. «Нусах») та окремі релігійні традиції в різних країнах певним чином відрізняється.
У світі
Україна
Євреї оселились на землях сучасної України ще в дохристиянські часи. Про їхнє перебування в Криму, куди вони переселилися з Малої Азії та Кавказу, свідчать надгробні написи І-ІІ ст. до н. е.
За часів Княжої Русі в Х-XIII ст. існували великі громади євреїв у окремих кварталах міст, зокрема існував єврейський район у Києві — Жидове (північний захід від Софійського собору). Жидівські ворота пізніше перейменували на Львівські, оскільки через них пролягав шлях до міста ЛеваНаталя Зінченко. «Хрещатик» — старожитності. Газета «Хрещатик ». № 139 (2346), вівторок, 23 вересня 2003 року. Євреї, що тікали від хрестових походів, прибували до України також, і перші європейські євреї почали прибувати з Німеччини, ймовірно, в XI ст. Про присутність значної спільноти хозарських юдеїв у Києві також свідчить Київський лист, що датується, ймовірно, XI ст. У цей період євреї переселяються на західноукраїнські землі з Хазарії, Криму, Київської Русі та Візантії, а з початку XII ст. — з країн Західної ЄвропиХонігсман Я. С.,Найман А. Я. Евреи Украины (краткий очерк истории). Київ, 1992.— Ч. І.— ст 13.. Причому, крім ашкеназі, малу частину становили сефарди (у Криму).
Невеликі поселення в Україні були створені в XIV ст. вихідцями із Литви. Однак наймасовіше переселення євреїв відбулося з Польщі з кінця XIV й у наступні століття. Це були ашкеназі — вихідці Західної Європи (з івриту «Ашкеназ»: «Німеччина»), германомовна група, яка спілкувалися мовою їдиш. Головною причиною переселення були релігійні конфлікти та переслідування з боку тогочасної державної влади європейських країн (церковних ієрархів і світських правителів), які входили у сферу впливу Священної Римської імперії, всіх юдеїв, які дотримувалися віровчень, відмінних від офіційного (євреїв, мусульман, православних). У ті часи в Священній Римській Імперії людям не лише заборонялося прилюдно сповідувати свою віру, але й закривалися релігійні установи й навчальні заклади, знищувалися книжки тощо (Інквізиція).
У цей час на землях сучасної України відбувався переділ влади, викликаний зростанням могутності Речі Посполитої і Великого Князівства Московського внаслідок занепаду Золотої Орди. Нові переселенці з Європи, часто маючи непогану, як на ті часи, освіту, брали шляхетські маєтки в оренду чи отримували посади управителів у нових маєтках, які утворювалися шляхтою Речі Посполитої на україно-руських землях, які лежали в руїнах після тривалих воєн. Український науковець Матвій Шестопал у своїй праці Євреї на Україні показує, що поряд з орендою, лихварством та торгівлею євреї займалися збиранням данини з місцевого населення за наказом тих, на кого вони працювали. Але, оскільки ці накази виконували саме вони — на них і обрушувалась вся лють населенняМ. М. Шестопал «Євреї на Україні (історична довідка)» / Київ 1998 «Оріяни» ISBN 966-608-191-1 : ББК 63.3. Це часто призводило до конфліктів з місцевим населенням, яке відмовлялося визнавати та терпіти владу, утиски шляхти та їхніх прибічників, повставало зі зброєю в руках. Найвищої точки конфлікт досяг під час козацьких воєн 1640—1650 рр., коли повстанці знищили велику частину єврейського населення тогочасної України. Під час Хмельниччини в Україні вперше відбувся найбільший спалах антисемітизму, викликаний боротьбою пригнобленого народу з католиками, шляхтою та євреями, які займали вище становище в економіці Речі Посполитої. Разом з тим, після перемоги повстанців у складі козацтва з часом стали з'являтись і євреї (українські козацькі старшинські родини Маркевичів, Герциків і т. д.) і життя поступово стало входити в мирне річище.
Уведення царським урядом 1796 р. дискримінаційної «смуги осілості» (губернії Правобережжя) призвело до того, що більшість євреїв селилися в містечках і невеликих містах. На Правобережжі євреї були розселені спорадично — окремими етнорелігійними громадами. Наприкінці XVIII ст. їхня чисельність становила 110 тис. осіб (близько 3,5 % усього населення). Подібно до українських сільських громад чи «кола» в козацьких поселеннях основу єврейської соціальної організації становили територіальні громади (кагал), своя для кожного міського поселення; у великих містах існували відокремлені єврейські квартали (гето) й громадське самоврядування.
У другій половині XIX ст., після заохочувальних заходів царського уряду щодо переселення євреїв у міста (1804 року скасувано закон Польського сейму 1778 року, який забороняв євреям займатися торгівлею та ремісництвом), їхня чисельність швидко зростає, виникають великі громади в Одесі та інших містах півдня. 1857 р. на півдні України вони становили вже 3,8 % від усього місцевого населення.
Хоча євреї належали переважно до міщанського та купецького стану, серед них значним було соціально-класове розшарування.
На початку XIX ст. у Південній Україні було засновано ряд єврейських землеробських поселень, у яких жили євреї, що займалися сільським господарством. До середини XIX ст. на півдні України налічувалося 20 таких селищ, де мешкало 12 тис. осіб. Наприкінці XIX ст. у Херсонській та Катеринославській губерніях налічувалось відповідно 26 і 17 єврейських сільських поселень.
Коли Тимчасовий уряд у липні 1917 р. ліквідував «смуги осілості», більшість євреїв переселилася на лівобережжя та у найбільші міста України та Росії. За даними перепису 1926 р., у містах України проживало вже 60 % від усіх євреїв України, тоді як 1897-го лише 40 %. Євреї становили більшість населення в таких містах, як Житомир, Вінниця, Умань, Проскурів, Новоград-Волинський, Коростень, Овруч, Бердичів. На західноукраїнських землях, згідно з польським переписом 1921 року, більшість євреїв проживала в таких містах, як Бучач, Чортків, Заліщики, Ковель, Дрогобич, Луцьк, Рівне, Станіслав, Тернопіль.