Васи́ль Васи́льович Докуча́єв (  — 8 листопада 1903) — російський природознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства та зональної агрономії.

У 1871 році закінчив Петербурзький університет, з 1883 року — його професор. У 1888–1894 роках на запрошення Полтавського губернського земства очолював експедицію, що вивчала ґрунти, рослинність і геологічні умови Полтавщини. За його ініціативи було складено ґрунтові карти губернії, створено у Полтаві природничо-історичний музей. Серед учасників експедиції були учні В. В. Докучаєва, згодом видатні природознавці академік В. І. Вернадський, академік К. Д. Глінка (1867—1927), академік Ф. Ю. Левінсон-Лессінг (1861—1939).

Життєпис Народився у селі Мілюково Сичовського повіту Смоленської губернії Російської імперії (нині село Новодугінського району Смоленської області, Російської Федерації) у родині сільського священика. Закінчив Смоленську духовну семінарію (1867), фізико-математичний факультет Петербурзького університету зі ступенем кандидата природничих наук 1871 року.

Від 1872 року працює на посаді консерватора (хранителя) в університетському геологічному кабінеті. З 1875 року в Товаристві дослідників природи (Санкт-Петербург) та журналі «Вітчизняні записки» () подав повідомлення «З питання осушення боліт і зокрема осушення Полісся» (). Досліджував пухкі відклади та структуру річкових долин, головним чином — дніпровської.

У 1878 році узагальнив результати досліджень у магістерській дисертації «Способи утворення річкових долин Європейської Росії» ().

У 1877–78 роках взяв участь в організованих Вільним економічним товариством геолого-географічних «екскурсіях» чорноземною смугою Російської імперії, переважно Україною (у 1881 році знову відвідав Україну для уточнення висновків). Підтримав теорію генези чорнозему, висловлену видатним українським ґрунтознавцем Н. Д. Борисяком.

У 1879 році під егідою Міністерства державних маєтностей видав записку «Картографія руських ґрунтів» — пояснювальний текст до карти ґрунтів Європейської Росії, складеної статистиком Василем Чаславським, опублікованої 1878 року.

З 1879 року почав викладати в Петербурзькому університеті, де читав лекції з курсів мінералогії та кристалографії.

У 1880 році обійняв посаду завідувача кафедри мінералогії (1881 — штатний доцент, 1884 — професор).

У 1881 році з приводу видання двотомника графа Олексія Уварова «Археологія Росії. Кам'яний період» виголосив полемічну промову (наступного року побачила світ як брошура).

У 1882 році за колекцію ґрунтів отримав диплом першого ступеня Всеросійської промислово-художньої виставки. У 1883 році був нагороджений Макаріївською премією Петербурзької академії за книгу «Руський чорнозем».

У 1888—94 роках керував фізико-географічними дослідженнями Полтавської губернії, разом із колегами видав матеріали щодо оцінки її земель, статті, монографію «Наш степ раніше й тепер» () (гонорарні кошти передав постраждалим від посухи), розробив методику визначення, чи були ліси на південних українських теренах. 12 листопада (31 жовтня) 1888 року у Вільному економічному товаристві виступив з відповідною доповіддю «Методи дослідження питання: чи були ліси у південному степу Росії» («Методы исследования вопроса: были ли леса в южной степной России») «Труды Императорского Вольного экономического общества», 1889, т. 1. Удостоївся золотої медалі та ордена «За заслуги у землеробстві» Всесвітньої виставки у Парижі, 1889 року.

Під час робіт з ґрунтово-геологічного вивчення Полтавської губернії (1886—1889) В. В. Докучаєв навідується у маєток В. С. Кочубея у Полтавському повіті, поблизу Диканьки, що звався Піщано-Балясним, де на хуторі Дячкове жив О. О. Ізмаїльський, і між ними започатковуються дружні відносини і починається творча співпраця. В. В. Докучаєв пізніше не раз у своїх роботах посилався на дослідження О. Ізмаїльського.

У січні 1894 року Докучаєв запрошує Ізмаїльського до складу керівництва Особливої експедиції Департаменту лісового господарства для ведення робіт у Воронізькій губернії. Внаслідок загострення хвороби О. Ізмаїльський змушений був відмовитись.

В. Докучаєв опікувався долею В. І. ВернадськогоЛистування представлено в книзі Докучаев В. В. і Вернадский В. И. «Переписка». М., 1951., обнародував у 1889 році, зокрема, результати студій цього свого учня-колеги, набуті під час мандрівки поблизу річки Чаплинка в Новомосковському повіті Катеринославської губернії (нині територія Дніпропетровської області), та його розвідку про Кременчуцький повіт Полтавської губернії.

У 1890 році запропонував створити у Полтаві природничий музей. Основу першої експозиції склали колекції, що зібрала експедиція професора Докучаєва — зразки ґрунтів — 4 тисяч одиниць; зразки гірських порід — 500 одиниць; гербарій — до 800 аркушів.

У 1892 році очолив Особливу експедицію, споряджену Лісовим департаментом до Воронезької, Харківської та Катеринославської губерній задля запобігання ерозії ґрунтів, посухам і недородам. Опублікував «Праці» експедиції у 18 випусках. Пильну увагу приділив Старобільському степу в Харківській губернії (тепер на території Старобільської ділянки, організованої під час експедиції, створено ботанічний заказник загальнодержавного значення «Юницький») та Великоанадольському лісництву в Маріупольському повіті Катеринославської губернії.

Від 1892 року виконував обов'язки директора Ново-0лександрійського інституту сільського господарства та лісівництва (Ново-Олександрія, Люблінська губернія, нині місто Пулави, Польща).

У 1895 році через перевтому взяв відпустку, під час якої відпочивав у Криму. У 1898 році вивчав ґрунти Бессарабії, потім, до 1900 року — Кавказу та Центральної Азії.

У 1899 році сформулював так званий «закон зональності», що показує «найщільніший зв'язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини». Читав науково-популярні лекції, в тому числі в Полтаві, де співпрацював із місцевим земством і часописом «Хуторянин». Від кінця 1900 року тяжко хворів.

Помер у Санкт-Петербурзі.

Увічнення пам'яті Ім'я Докучаєва згадується в десятках національних і спеціальних енциклопедіях, у тому числі в «Міжнародних персоналіях», а також у «Загальній історії наук». На різні мови перекладені роботи про нього Д. Віленського, Л. А. Крупенікових, Б. Полинова, Л. Прасолова, С. Соболєва, Л. Чеботарьової, А. Ярилова. Багато для популяризації ідей Докучаєва на міжнародній арені зробив його учень — академік К. Глінка. Буквально в кожному підручнику ґрунтознавства, землеробства, фізичної географії згадується ім'я Докучаєва. Біографія і портрет вченого подані в одному з курсів ґрунтознавства, виданих у США. Американський ґрунтознавець К. Марбут, говорячи про роль Докучаєва в історії ґрунтознавства, прирівнював його до К. Ліннея в історії біології та Ч. Лаєлля в історії геології.

У 1954 році на його честь смт Оленівські Кар'єри Донецької області перейменовано на місто Докучаєвськ.

Твори Избранные сочинения, т. 1-3. М., 1948-49. Сочинения, т. 1-9. М., 1949-60. Наші степи колись і тепер. К.-Х., 1949. К вопросу о почвах Бессарабии. Кишинев, 1950. Російський чорнозем. К.-Х., 1952.

Див. також Дослідники природи сходу України

Примітки

Джерела та література П. Г. Усенко. Докучаєв Василь Васильович // Калачиков О. Т. Великий російський вчений — основоположник науки про ґрунт В. В. Докучаєв. К., 1949. Людина Землі: 150 років від дня народження В. В. Докучаєва // Знаменні і пам'ятні дати Донецької області в 1996 році. — Донецьк, 1995. — С. 41-44. Вернандер Н. Б. В. В. Докучаєв — творець вітчизняного ґрунтознавства. К., 1961. Вернадский В. И. Страница из истории почвоведения (Памяти В. В. Докучаева). — М., 1904. Докучаев. — СПб., 1906. Крупенников И. А. Докучаев в Крыму. — Симферополь, 1950. Крупенников И. А., Крупенников Л. А. Василий Васильевич Докучаєв. — М., 1956. Кирьянов Г. Ф. Василий Васильевич Докучаев. — М., 1966. Зонн С. В. Василий Васильевич Докучаев. — М., 1991. Николаев В. Ф. Из истории Полтавского краеведческого музея. — Полтава, 1991. Докучаев Василий Васильевич (1846—1903). — М., 1997.

Посилання