Си́нтаксис украї́нської мо́ви, складня́ украї́нської мо́ви( — «побудова, порядок, складання», від σύν — «з, разом» і ταξις — «впорядкування») — частина граматики української мови, яка вивчає словосполучення та речення, їхню будову, типи та об'єднання в надфразні одиниці, роль і значення частин мови та граматичних форм у реченні в синхронному й діахронному (історичному) вимірах.
Об'єктом синтаксису сучасної української літературної мови постає вся її синтаксична будова, яка формується з усіх без винятку синтаксичних одиниць – членів речень, словосполучень, речень, їхніх форм, різновидів.
Предметом вивчення в синтаксисі є синтаксична теорія, синтаксичні правила, усі характеристики об'єктів синтаксичної структури мови, тобто реальних членів речення, словосполучень, речень. Якщо об'єкт синтаксису має об'єктивний характер, то предмет синтаксису є об'єктивно-суб'єктивним явищем, бо створюється мисленням науковців-лінгвістів, звісно, на об'єктивній основі. Історія досліджень синтаксису української мови
Середньовічна схоластика й просвітницькі ідеї універсальної граматики, спільної всім мовам, тісно пов'язували синтаксис з логікою й філософією. З греко-латинських граматик перебрала цю науку граматика церковнослов'янської мови Мелетія Смотрицького (1619), а через польську, німецьку й російську граматики М. Греча (1829), О. Востокова (1831) та й перші галицькі граматики XIX століття. На противагу цьому, почасти під впливом романтизму, порівняльний синтаксис словесних мов словенця Ф. Міклошича (1868—1874) звертався до фактів живих мов. Однак він обмежився наукою про частини мови («класи слів») та про їхні форми. Зі школи Міклошича вийшли його галицько-буковинські учні М. Осадца (1862), О. Огоновський (1889), С. Смаль-Стоцький (1893, 1913) та інші. Одначе вони були не вільні від впливів логістичного синтаксису (зокрема росіянина Ф. Буслаєва).
Нове слово в синтаксисі сказав О. О. Потебня«Из записок по русской грамматике», 1 вид. в 4 ч. 1874 — 1941, перевидано 3 ч. 1958-68., що сполучив ідеї національного романтизму (В. Гумбольдт) з суворою методою позитивістичного характеру. Саме він заклав своїм вченням про частини мови: дієприслівник, складений присудок і «другі відмінки» в реченні основи історичного синтаксису слов'янських, а передусім східнослов'янських мов з акцентом на українській мові. Його учнем був Д. Овсянико-Куликовський. Національно-романтична настанова позначилася на дослідах синтаксису окремих відмінків Є. К. Тимченка (1913—1928). Подібного підходу дотримувалися В. І. Сімович (у «Граматиці», 1918), І. І. Огієнко («Складня української мови», 1936) й інші. О. Курило («Уваги до сучасної української літературної мови», 1925), М. Ф. Сулима («Українська фраза», 1926), М. Гладкий («Наша газетна мова», 1928), С. Смеречинський («Нариси з української синтакси», 1932) сполучили опис із нормуванням. Протидіючи механічному переношенню традиційних і російських та польських конструкцій, виниклих на церковнослов'янських, латинських і німецько-французьких зразках, переважно в публіцистично-діловому й науковому стилях, вони ставили ідеалом народно-фольклорні відповідники таких конструкцій. Компромісове становище зайняв О. Н. Синявський («Норми української літературної мови», 1931). Західно-європейські методи К. Фосслера й структуралізм Фердинана де Сосюра, К. Бюлера та інших, а також психологізм В. Вундта — О. О. Шахматова позначилися на концепції деяких учнів Л. А. БулаховськогоМ. Перегінець «Підвищений курс української мови». 1930..
Від репресій 1930-х років урятувалося, крім Булаховського, лише кілька осіб із наймолодшого покоління мовознавців; у шкільних підручниках і в синтаксисі почали реалізувати наближення до російської мови та логістичну концепцію російських підручників (В. С. Ващенко, А. Загродський та ін.). Синтаксичну концепцію Л. Булаховського«Курс сучасної української літературної мови», під ред. Ю. Шевельова. 2 томи. 1951.Вержбицький О. «Синтаксис складного речення». характеризує розробка питань речення, його членів, зв'язків у ньому та його еквівалентів (згодом і словосполучень) у дусі О. Шахматова й О. Пєшковського. Вона відображена й у підручниках для вищої школи Б. Кулика («Синтаксис складного речення», 1963), М. Івченка («Сучасна українська літературна мова», 1960) та ін. Збірний академічний курс «Сучасна українська літературна мова», за редакцією І. К. Білодіда, у більшій мірі спирається на О. Пєшковського, Л. Щербу й зокрема В. Виноградова (в розробці науки про синтагми). Щоб викликати враження об'єктивності, в праці застосовано статистичні обрахунки, при суб'єктивному й офіційно-нормативістичному доборі аналізованих текстів, без уваги на часове й територіальне розшарування мови. До стилістики віднесено синтаксис так званого «усного мовлення» (провінційна мова, звана «побутове усне мовлення»), а мову українсько-російських білінґвів подано як «літературне усне мовлення». Обійдено синтетичний опис синтаксису говірок (також передміських) і народної творчості. Настанова на русифікаційну нормативність дозволила редакторам і авторам цього курсу промовчати небажаних авторів і небажані в синтаксисі конструкції як «діалектні» чи «архаїчні». У книзі «Розвиток структури слов'янського речення» (1966) О. Мельничук виклав свої погляди на синтагми й словолад у них.
Словосполучення
Словосполучення — найпростіша синтаксична одиниця мови, утворена з двох або кількох повнозначних слів, пов'язаних між собою в граматичному плані і за змістом. Наприклад: червоний ліхтарик, стояти вгорі, дивитися на екран, славне місто Одеса . В українській мові словосполучення бувають: лексичними (стійкими — за тридев'ять земель, пекти раків тобто «червоніти») та синтаксичними (вільними — зелений тролейбус, працюючий телевізор), іменниковими (шапка господаря, ручка дверей), прикметниковими (червоний від сорому, білий від снігу), числівниковими (два кроки, з десяти ящиків), займенниковими (хтось з вами, ми не одні), дієслівними (знімав на фотоплівку, возив сіно) та прислівниковими (втричі швидше, далеко від своїх) залежно від того, яка частина мови є головним словом у словосполученні (тобто словом, від якого ставиться питання), сурядними (два повнозначні граматично рівноправні слова — рука і серце, ніч і день, то я, то ти) та підрядними (два граматично нерівноправних слова — забутий щоденник, старий дідуган), між словами в сурядному словосполученні може виникнути розділовий зв'язок (то дощ, то сніг, зима або весна), єднальний зв'язок (земля і небо; я і ти; ми і вона), протиставний зв'язок (не я, а ти; не любов, а сон), між словами в підрядному словосполученні може виникнути зв'язок узгодження (залежне слово граматично уподібнюється до головного, зміна головного слова викликає зміну залежного — білий пес — білого пса — білому псу), зв'язок керування (головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова — читаю книжку — читала книжку — читатимемо книжку), зв'язок прилягання (залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом — сніданок нашвидку, співати йдучи), простими (новорічна ялинка, малиновий чай) та складними (відомий вірш про матусю, чудовий осінній день).
Класифікації словосполучень за видом зв'язку: Узгодження. Це коли залежне слово змінюється так само, як і головне, щоб вони збігалися за родом, числом і відмінком. Приклад: великий будинок – великого будинку – великому будинку. Керування. Це коли головне слово вимагає від залежного певної форми (зазвичай відмінка), але саме не змінюється через це. Приклад: читати книгу, чекати на друга. Прилягання. Це коли залежне слово не змінюється і просто приєднується до головного за змістом. Так буває з прислівниками, інфінітивами або незмінними словами. Приклад: швидко бігти, дуже гарно, піти відпочити.
Класифікації словосполучень за видом відношень:
Атрибутивні (означальні). Це словосполучення, де залежне слово дає ознаку предмета — який він, чий, котрий. Приклад: червона сукня, мамин зошит, перший урок. Предметні (об’єктні). У таких словосполученнях залежне слово показує предмет, на який спрямована дія. Приклад: читати книжку, знайти ключ, почути пісню. Обставинні (релятивні). Тут залежне слово показує обставини дії: де, коли, як, чому. Приклад: працювати вночі, піти додому, їхати швидко.
Речення
Речення — це синтаксична одиниця, що виражає певну думку, має інтонаційну завершеність і служить для спілкування (він довго збирався це зробити, але не встиг). В українській мові речення поділяються:
за метою висловлювань на розповідні (в свою чергу поділяються на стверджувальні — Є в Україні одне містечко та заперечні — Не хотів я цього робити), спонукальні (Повій, буйний вітре!) та питальні (у свою чергу поділяються на власне питальні — Скажіть, котра година? та риторичні питальні — Що ж це у світі діється?). Інтонація розповідних речень характеризується зниженням тону наприкінці речення. Інтонація питальних речень характеризується підвищенням тону на слові, з яким пов'язується питання. за емоційним забарвленням на емоційно нейтральні (Цікава книжка) та емоційно забарвлені (Яка цікава книжка!). Емоційно нейтральні речення — це розповідні, питальні і спонукальні речення зі звичною для них інтонацією. Емоційно забарвлені речення — це ті ж розповідні, питальні і спонукальні речення, але вимовлені з окличною інтонацією. за структурою речення поділяються на прості речення (Благословенна в болях ран Степів широчина бездонна — М.Рильський) та складні речення (Ще сніг кругом, ще голі віти в дуба, і не курличуть в небі журавлі — В.Сосюра). У простому реченні є тільки одна граматична основа (предикативний центр), у складного речення таких основ може бути декілька. Прості речення можуть ускладнюватися відокремленими другорядними членами, однорідністю різних членів речення, звертанням, вставними і вставленими словами, сполученнями і реченнями. Ознаки речення: Предикативність Відносна закінченість змісту речення Логічна сутність речення Граматична організованість речення Інтонаційна завершеність Комунікативність речення
Просте речення
Речення, в яких є лише граматична основа, називається непоширеними (Ліс шумить), а ті, в котрих є хоча б один другорядний член речення — поширеними (Ніч прийшла в місто). Слова у реченні можуть поєднуватися сурядним типом синтаксичного зв'язку, за допомогою якого виражається рівноправність слів, незалежність їх одне від одного (І земля, і небо, і море — все переді мною) та підрядним типом синтаксичного зв'язку, при якому одне слово залежить від іншого (Я лежу на траві). Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила, які визначають послідовність розміщення членів речення: прямим вважається такий порядок слів у реченні, при якому присудок стоїть після підмета (Епоха п'ятиповерхових будинків зародилася в 50-ті роки). Прямий порядок другорядних членів речення пов'язаний з порядком слів у словосполученні: узгоджене означення стоїть перед означуваним словом; додаток — після керуючого слова; обставина може бути перед і після головного слова (у реченні ним виступає присудок). порушення прямого порядку слів з метою виділення якогось з них називається інверсією або зворотнім порядком слів. При зворотному (непрямому, інверсійному) порядку слів присудок передує підмету (Нещодавно до мене заходив Тарас). Другорядні члени речення при інверсії також змінюють своє звичне місце. Логічний наголос виділяє у реченні важливіше слово за допомогою посилення голосу. Формально-синтаксична типологія простого речення: Двоскладні — речення, у якому граматичну основу представлено підметово-присудковою парою. Односкладні — речення представлене одним головним компонентом і не передбачає другого. Непоширені — містять тільки граматичну основу. Сонети — це пани. Поширені — речення, у яких крім головних компонентів є другорядні. Ворон у степу (обставина). Повні — конструкції, у яких наявні всі конструктивно необхідні компоненти.