Кінно́та або кавале́рія (, , від — «кінь») — це рід військ, у якому для ведення бойових дій та пересування використовували верхових конейУ деяких країнах, наприклад, у США і Великій Британії, історично склалося так, що кавалерією називали деякі бронетанкові з'єднання і повітряні (зазвичай вертолітні) тактичні або розвідувальні частини. Таке найменування у них перейняла і сучасна Польща..
Вперше кіннота з'явилась як нерегулярні війська в країнах Стародавнього Сходу. Маючи високу рухливість та маневровість у поєднанні зі стрімким і потужним ударом, кіннота у багатьох битвах відіграла вирішальну роль. Здатність вести самостійні дії в значному відриві від своїх військ та можливість долати за короткий час великі відстані, раптово з'являтися на флангах і в тилу супротивника, швидко розгортатися для бою, переходити від одних дій до інших як у кінному, так і у пішому строю забезпечувала кінноті можливість успішно вирішувати різноманітні тактичні та оперативно-стратегічні завдання.
Історія
Передісторія
Приручення коня почалось у 3 тисячолітті до н. е., одразу після цього їх почали використовувати у військових цілях. Первісні коні не могли витримати вагу людини, бо стародавній дикий кінь мав розміри великого поні. Люди їх запрягали у колісниці. Перші колісниці в бою використовували у часи бронзової та залізної доби, пізніше, застарівши у військовому плані, вживались лише для подорожей, процесій, ігор. Ранні форми могли мати також чотири колеса. Критичним винаходом для створення легких бойових колісниць було колесо зі шпицями, яке широко використовували в арміях Єгипту, Індії, Китаю та в інших країнах. Колісниці були ефективні у війні лише на доволі рівній, відкритій території. Оскільки з часом коней стали вирощувати більшими та сильнішими, колісниці поступилися кінноті.
Кіннота в давньому світі
На початку свого існування кіннота мала вигляд нерегулярного та малоосвідченого війська. З'явилася в Ассирії і Урарту (IX століття до н. е..). У Персію потрапила у VI ст. до н. е. та була головним родом військ і поділялася на важку, що мала мечі і списи, та легку, озброєну луками, дротиками і списами.
Саме в Ассирії з'явилися зачатки абсолютно нового роду військ — кінноти. Уже в IX столітті до н. е. в ассирійському війську вершники становили значну кількість. У ранніх формах кінноти вершник сидів на неосідланому коні, пізніше було винайдено високе сідло без стремен. Вершники вели бій парами: один був озброєний луком, інший списом і щитом. На озброєнні вершників іноді були мечі та булави. Проте кіннота ассирійців була ще нерегулярною і не витісняла бойові колісниці.
Колісниці в Урарту були «аристократичними» бойовими одиницями. Оскільки утримувати їх було дорого, почав виникати «дешевший» рід військ . Військові дії носили регулярний характер, військові походи проводилися практично щорічно. Саме тому в Урарту була досить велика армія. Військо царя Ішпуїні складалося з 100 колісниць, 10 тисяч кінних воїнів і 3 тисяч піших солдатів.
Регулярна кіннота вперше була створена в Давній Греції. Через переважно землеробську культуру греків їхні кінні загони були нечисленними — близько 1 тисячі вершників у найбільшому місті, Афінах. Близько 600 вершників мало місто Олінф. Кінноту тримали і інші міста, але практичного значення в битвах вона не відігравала, все вирішували фаланги піших гоплітів.
Найбільшого розвитку давня кіннота досягла у 4 ст. до н. е. у війську Олександра Македонського. Кіннота поділялася на важку, так звані гетайри, союзні фессалійці, і легку допоміжну з варварських народів. Легка кіннота здійснювала розвідку, охорону, переслідувала розбитого противника. Головного удару завдавала важка кіннота у взаємодії з піхотою. Проміжне місце в армії Олександра займала союзна кіннота греків, але великої ролі вона не відігравала. Під командуванням Олександра Македонського кіннота вирішувала долю всіх основних битв в Азії (на річці Граник, при Іссі, Гавгамелах).
Кіннота Стародавнього Риму
У стародавніх римлян кіннота була допоміжним родом військ (основним вважалася піхота). Організаційно вона входила до складу легіонів і поділялася на турми — по 30 вершників кожна. На озброєнні кавалеристи мали списи (ланцеї) і мечі (гладіуси, пізніше спати); верховій їзді були навчені слабко; кінь служив їм головним чином засобом пересування. На кінноту покладалися переважно функції розвідки та вирішення різних забезпечувальних завдань. Високі бойові якості мала карфагенська та союзна нумідійська кіннота, яка відіграла важливу роль у розгромі римської армії в битві при Каннах. Нумідійська кіннота була легкого типу та схожа на арабськуНумидийская конница , Записки нумидийца.
Парфянська кіннота Сильна кіннота була у парфян. Закуті в броню парфянські вершники-катафрактарії стали прообразом європейських лицарів пізнього часу. У битві при Каррах в 53 до н. е. вони відіграли важливу роль у розгромі римських легіонів під командуванням Красса. У південних слов'ян у VI-VIII ст. була нечисленна кіннота, яка сприяла пішим воїнам у досягненні перемоги.
Середньовіччя
Винайдення стремен
Винайдення стремен дозволило вершникам мчати галопом на коні, а коли потрібно було долати перешкоду, вони підводилися на стременах і перестрибували її. Оскільки можна було впевнено триматися в сідлі, середньовічний вершник отримав можливість користуватися зброєю. Легше було заплигувати на коня. Адже тепер потрібно було поставити ногу в стремено і легким рухом опиниться на коні. Таке нововведення дозволило зняти обмеження на зріст коней, яких використовували для кінноти. Вперше стремена стали використовувати азіати, в 4 столітті нашої ери. До Європи винахід дійшов не відразу, лише у 6-му столітті нашої ери стремена побачили у Візантії, куди вони потрапили через Іран. У наступному столітті стремено почали використовувати франки, а вже в 10-11 столітті винахід потрапив до Скандинавії, Англії, а також почали використовувати на РусіКак кавалерия приобрела популярность , Вооруженные Силы Средневековья — Рыцари..
Лицарство
У Західній Європі (VIII-IX століття) головне значення в боях, з причини відсутності сильної піхоти, набула лицарська кіннота. Озброєні важкими списами і мечами, закуті в броню лицарі (але ще без коней), атакували противника, шикуючись в лінію або клином. Улюбленою формою бойового порядку лицарського війська був усічений клин («свиня»), передні ряди якого становили добірні лицарі, що рухалася за головним клином піхота і прикривалася з флангів і тилу 2-3 шеренгами важких вершників. Піхота довершувала розгром супротивника, подавленого ударом щільної маси лицарів.
З початку XV століття для захисту лицарі почали використовувати суцільні пластинчасті обладунки. Їх вага разом з кольчугою сягала 32 кг. Зброєю захищалися також і коні. Важка, малорухлива лицарська кіннота була не здатна до ведення маневрових дій та переслідуванню легкоозброєного противника. Велика вага обладунків приводила до суттєвого обмеження рухливості воїна і в пішому бою, де легкоозброєний і більш маневровий противник отримував суттєву перевагу. Так само слід розуміти, що величезні, 2 метри у висоту (це при середньому тоді людському зростанні 150—160 см) і вагою близько тони дестріє, в раннє середньовіччя тягали не менш величезні вози з суцільними колесами, не сильно обтяжувалися надягненою бронею і вагою вершника, а будь-кого хто стояв на шляху, навіть пронизані пікою чи списом, просто розчавлювали. Тільки поява неймовірно глибоких пікінерських шикувань вкупі зі значною кількістю арбалетників і аркебузирів епохи Ренесансу припинило повну гегемонію цих монстрів на полі бою.
Кіннота варварів Варвари використовували легких, маленьких і швидкохідних коней. Вони могли без втоми переходити великі відстані, хоча багато вершників користалися під час переходів і боїв кількома конями, міняючи їх, щоб зберегти силу тварин. Основними бойовими кіньми варварів служили кобили, оскільки молоко їх забезпечувало харчування воїнів під час кампаній, а також і тому, що кобилами легше керувати, ніж жеребцями. Можливо, ці коні — предки сьогоднішніх коней монголів, кобили яких мають у холці 125 см і яких можна доїти чотири або п'ять разів на день, отримуючи близько 250 г молока при кожному доїнні. Зрідка зустрічалися важкоозброєні вершникиВойны средневековья , Гуннская конница..
Арабська кіннота Арабські армії воїнів-кочовиків пересувалися на конях або на верблюдах і були, настільки ж звичні до ведення кінного бою, як описані Амміаном Марцелліном гуни. Однак не слід уявляти їх такими вже примітивними жителями пустелі, які не мали сучасного озброєння і не знали «цивілізованої» стратегії і тактики. Хоча багато з них боролися на конях і верблюдах як легкі вершники, відомо, що інші — заможніші воїни кінноти — билися в кольчугах і шоломах. Що ж до наявності у них ефективної стратегії і тактики, успіх арабів у перші століття їх військової історії говорить сам за себе. Як армія, в якій панівною силою служила кіннота, вони йшли від перемоги до перемоги проти не настільки сильно релігійно мотивованого ворогаВойны средневековья , Арабская конница..
Кіннота в Новий час
Поява вогнепальної зброї Поява в XIV столітті вогнепальної зброї і зростання у зв'язку з цим ролі піхоти і артилерії істотно відбилося на розвитку кінноти. У Західній Європі до кінця XV століття лицарська кіннота втратила своє значення.
У XVI столітті на перший план стала висуватися легка кіннота, озброєна вогнепальною зброєю (кінні аркебузири). Це спричинило за собою зміну способів бойових дій кінноти: замість кінної атаки і удару холодною зброєю стала застосовуватися стрілянина шеренгами з коня (глибина строю доходила до 10 і більше шеренг), висунутими по черзі з глибини бойового порядку. У XVI столітті в кінноти з'явилися рейтари, драгуни, потім кірасири.
Велику реорганізацію у кінноти провів шведський король Густав II Адольф (1611—1632). Кіннота шведів (драгуни і кірасири) в бою шикувалася в 3-4 шеренги, в бойовому порядку армії розташовувалася в 2 лінії. При такому шикуванні кіннота знову перетворилася на потужну ударну силу, здатну здійснювати рішучі атаки і маневрувати на полі бою. Організаційно шведська кіннота складалася з кінних полків і ескадронів.
У XVII-XVIII століттях значний розвиток кіннота отримала і в інших державах Західної Європи. Її чисельність різко зросла і становило в ряді країн 50 % складу армії, а по Франції кінноти було в 1,5 рази більше, ніж піхоти. Кіннота в цей період поділялась на важку (кірасири), середню (драгуни , карабінери , кінні гренадери або гренадери-вершники) і легку (гусари, улани і легкокінні полки). У XVII столітті кіннота всіх західноєвропейських армій (за винятком шведської) продовжувала застосовувати стрілянину з коня і вести атаку в низькому темпі.
Кіннота запорозьких козаків
Козацьке військо складалося з піхоти, кінноти і артилерійських військ. Основою війська була козацька піхота. Елітної частиною війська була кіннота. За своїми бойовими якостями цей підрозділ являв найгрізнішу силу запорожців. Козацька кіннота являла собою легку кінноту. Кінноту запорозьких козаків було добре озброєно як вогнепальною — карабінами, бандолетами, так і холодною зброєю — шаблями, сокирами, кинджалами, келепами, баграми та ін.
Кіннота в XIX столітті
З появою (XIX століття) масових армій кіннота у ряді країн стала поділятися на стратегічну та військову. Стратегічна кіннота призначалася для виконання завдань як самостійно, так і у взаємодії з іншими родами військ. Організаційно вона складалася з кінних бригад, дивізій та корпусів. Військова кіннота (від взводу до полку) організаційно входила у піхотні з'єднання (частини) і призначалася головним чином для розвідки, охорони та зв'язку.
В армії Наполеона I 1812 року було 4 кінних корпуси (близько 40 тисяч осіб).