Жорж Бата́й (, 10 вересня 1897, Бійом , Овернь — 9 липня 1962, Париж) — французький філософ, теоретик мистецтва і письменник.
Біографія
Ранні роки та освіта БатайБіографічні дані про Жоржа Батая наводяться за виданням Le Robert des grands écrivains de langue francaise, Éditions Robert, Paris, 2000, p. 118—124. народився 10 вересня 1897 року в невеликому провінційному містечку Бійом на півдні Франції. Батько Батая був простим службовцем, після народження сина він осліп внаслідок хвороби на сифіліс. Батай рано потрапив в інтернат при ліцеї Клемансо в Реймсі, де залишався до 1913 року. У серпні 1914 року Батай прийняв католицизм. Цього ж місяця родина мала тікати з Реймса через німецькі бомбардування. Мати Батая вирішила покинути паралізованого батька в Реймсі на покоївку, більше свого батька Жорж Батай не бачив. Це була серйозна травма на все життя, яку сам Батай називав «Покиненням» (). Батай готувався до духовної кар'єри в семінарії Сен-Флур. Але згодом розчарувався у вірі.
У 1918 Батай вступив до Національної Школи хартій в Парижі, де й здобув вищу освіту, саме до того часу відносяться перші літературні проби Батая. У цей же період Батай познайомився з Анрі Бергсоном, але видатний філософ Батая розчарував. Навчаючись в «Національній школі Хартій» Батай відкрив для себе Марселя Пруста, надзвичайно зацікавився Середньовіччям. Після навчання він їздив до Іспанії, де його захопила корида і танець фламенко. Після Іспанії Батай ґрунтовно познайомився з філософськими доробками Ніцше й Гайдеґґера.
У 1924 році після коментованого видання віршованої легенди XIII століття «Орден лицарства», зарахованого як докторська дисертація, Батай поступив на службу в Національну бібліотеку Франції, де працював консерватором фондів у Кабінеті медалей, з 1930 року він перейшов на роботу у відділі періодики. У той час Батай співпрацював з нумізматичним журналом «Аретюз».
У 1926—1927 роках Батай пройшов психоаналітичний курс лікування в професора Бореля. У цей час він вже серйозно взявся за письменницьку працю, щоправда свої твори зазвичай публікував під псевдонімом. Головними темами його творів були містицизм, насильство й еротизм. 1928 року він опублікував під псевдонімом Лорд Ош «Історію ока», а в 1931 році — «Солярний анус», накладом 100 примірників та з ілюстраціями Андре Массона. Цього ж таки 1928 року Батай заснував журнал «Документи», що був присвячений етнології.
Читання Маніфесту сюрреалізму й знайомство з Мішелем Лерісом та Ремоном Кено на короткий час зблизило його з сюрреалістами. Та стосунки Батая і Андре Бретона завжди були напруженими. Бретон закидав Батаєві надмірне захоплення огидним.
Демократичний комуністичний гурток Батай входив до Демократичного комуністичного гуртка (Cercle communiste démocratique, CCD), заснованого Борисом Суваріним у 1930 році. У 1931 році Батай познайомився з Суваріним і почав брати активну участь у діяльності гуртка, а також публікуватися в його журналі «La Critique sociale». У цьому журналі він розмістив ряд ключових текстів, включаючи «Психологічну структуру фашизму» та «Поняття витрати», в яких розвивав ідеї, що виходять за рамки традиційного марксизму, зокрема психоаналіз, релігійну символіку та соціальну роль сексуальності. Погляди Батая викликали суперечки всередині гуртка. Сімона Вейль, також пов'язана з ДКГ, критикувала його підхід до революції як ірраціональний і протиставляла йому свій раціоналізм. Згодом Батай дистанціювався від ДКГ і в 1935 році разом з Андре Бретоном заснував групу «Contre-Attaque» — радикальне антифашистське й антиавторитарне об'єднання інтелектуалів. Цей проєкт став продовженням його політичного та філософського пошуку, розпочатого в ДКГ.
Наукова діяльність З 1931 Батай брав участь у семінарі з історії релігії Александра Койре у Школі вищих досліджень. У 1930-х роках Батай — активний учасник семінарів Олександра Кожева, де активно співпрацював з такими помітними особистостями, як Раймон Арон , Андре Бретон , Моріс Мерло-Понті та іншими. У 1934 році Батай став разом з Роже Каюа і Мішелем Лерісом засновником Соціологічного коледжу, одним із завдань якого була розробка соціології «сакрального» та дослідження ірраціональних фактів соціального життя.
У 1935 брав участь у роботі психоаналітичної дослідницької групи, організованої Жаком Лаканом. Батай став одним з ініціаторів руху «Контр-атака», що розпався в 1936 році. Цей рух об'єднував лівих інтелектуалів різних творчих орієнтацій. Батай обурювався використанням імені Ніцше ідеологами тоталітаризму, в жовтні 1935 року він відкрито засудив нацизм й зблизився з сюрреалістами, підтримуючи їхню антинаціоналістичну й антикапіталістичну позицію. Проте в 1936 році Бретон закидав Батаєві та П'єру Клоссовскі «сюр-фашизм» за аналогією до сюрреалізму.
У 1937 Батай, зачарований «красою людської жертовності», заснував таємне товариство " Ацефал " (" Acéphale "), яке діяло до 1939 року Через рік почав виходити заснований Батаєм з тією ж назвою. Символом суспільства стала людина з відтя́тою голово́ю — «ацефал». Батай в той час співпрацював з Андре Массоном , П'єром Клоссовським , Роже Каюа , Жулем Моннеро, Джином Ролленом і Джином Воллом.
Публікації найважливіших текстів і подальша діяльність Під час війни Батай опублікував свої найважливіші тексти, які до цього виходили лише напівлегально («Мадам Едварда», «Винний», «Смерть», «Внутрішній досвід», «Лабіринт», роман «Небесна блакить»). У 1946 році Батай заснував часопис «Критика», який, за його задумом, мав стати ідеальним журналом, завдяки досвіду Батая у відділі періодики Національної бібліотеки.
У 1951—1961 роках Батай був директором муніципальної бібліотеки в Орлеані. У 1954 році під заголовком «Сума атеології» Батай опублікувавсвої тексти «Внутрішній досвід», «Винний» та «Про Ніцше». У цей час написана поема «Могила Людовіка ХХХ», книги «Мане», «Доісторичний живопис. Ласко, або Народження мистецтва», статті «Парадокс еротизму», «Гегель, смерть і жертвопринесення». У 1951 — 1952 роках Батай працював над «Історією еротизму», коментарями до романа де Сада «Жустина». У 1956 році Батай опублікував розлогу рецензію на книгу Клода Леві-Строса «Сумні тропіки».
У 1957 році Батай прочитав лекцію «Еротизм і зачарування смерті», видав збірник есеїв «Література і зло» («Зло — жива форма Зла, вираженням котрої виступає література»). Створив ще один журнал «Генеза: Сексуальність в біології, психології, психоаналізі, етнології, історії звичаїв, релігій, ідей, в мистецтві, поезії, літературі». Цього ж року написав статтю «Світ, у якому ми помираємо», присвячений роману М. Бланшо «Остання людина».
У 1958 — 1959 роках видає збірник документів про процес над Жілем де Ре, маршалом Франції, сподвижником Жанни д'Арк, що прославився своєю нелюдською жорстокістю. У 1960 — 1961 роках працює над книгою «Сльози Еросу», у котрій показує трагізм еротичних уявлень людини. Видає «Винного» як другий том «Суми атеології».
Останні роки та спадок Остання прижиттєва книжка Батая — «Неможливе» (1962), куди ввійшов його текст з 1947 року «Ненависть поезії». Батай на початку шістдесятих намагався знову поступити на роботу до Національної бібліотеки, але це йому вже не вдалося. Він помер 9 липня 1962 року в Парижі.
У 1966 році посмертно був надрукований текст Батая «Моя мати», у якому описується спроба інцесту, що призводить до повного самознищення. У 1970 році у видавництві Ґаллімар вишло повне зібрання творів Жоржа Батая в 10 томах з передмовою Мішеля Фуко, в якій той називає Батая одним з найбільших письменників XX століття.
Особисте життя У перший шлюб Батай вступив з акторкою Сільвією Маклес; вони розлучилися в 1934 році, й Маклес згодом одружилася з постмодерністом-психоаналітиком Жаком Лаканом. Батай також мав зв'язок з Колетт Пеньо, яка померла в 1938 році. Паралельно він вчащав до борделів і мав дуже багато коханок. У 1946 році Батай одружився з принцесою Діаною Кочубей де Богарне, у шлюбі з якою в 1949 році у нього народилася дочка Жулі.
Вибрані твори
Les Monnaies des grands Mogols, Paris, J. Florange éditeur, s. d. (1927). Histoire de l'œil, 1928 (під псевдонімом Lord Auch). L'Anus solaireДив.: http://classiques-litterature-erotique.blogspot.com/2011/01/lanus-solaire-georges-bataille.html ., 1931. Sacrifices, (année inconnue, entre 1922 et 1940) Madame Edwarda, 1937 (sous le pseudonyme de Pierre Angélique). L'Expérience intérieure, 1943. Le Petit (sous le pseudonyme de Louis Trente), 1943. Le Coupable, 1943. La Part maudite, 1949. L'Abbé C., 1950. La Peinture préhistorique. Lascaux, ou la Naissance de l'art, 1955. Le Bleu du ciel, 1957 (écrit en 1935). L'Érotisme, 1957. La Littérature et le Mal, 1957. Les Larmes d'Éros, 1961. L'Impossible, 1962 (перше видання 1947 під заголовком La haine de la poésie) Ma mère, 1966 (опубл. посмертно). Le Mort, Jean-Jacques Pauvert Éditeur, 1967 Théorie de la religion, Texte établi et présenté par Thadée Klossowski, Tel Gallimard, 1973. Œuvres complètes. Paris, Gallimard, XII volumes, 1970—1988. Romans et récits. Préface de Denis Hollier. Édition publiée sous la direction de Jean-François Louette. Gallimard, «Bibliothèque de la Pléiade», 2004. L'Archangélique et autres poèmes. Gallimard, NRF/Poésies, 2008. Le Souverain, Fata Morgana, 2010
Література
Біографії Pascal Louvrier, Georges Bataille, la fascination du mal, éditions du Rocher, Paris, juin 2008 Bernd Mattheus, Georges Bataille. Eine Thanatographie (3 vol.), Matthes & Seitz Verlag, Munich, 1984—1995 Michel Surya, Georges Bataille, la mort à l'œuvre, Séguier/Gallimard, Paris, 1987/1992
Загальна література Jean-Michel Besnier, La Politique de l'Impossible, l'intellectuel entre révolte et engagement, La Découverte, Paris, 1989 Élisabeth Bosch, L'Abbé C., de Georges Bataille: Les Structures masquées du double, Amsterdam, 1983 Martin Cloutier et François Nault (dir.), Georges Bataille, interdisciplinaire: autour de La Somme athéologique, Montréal, Éditions Triptyque, 2009 Georges Didi-Huberman, La ressemblance informe ou le gai savoir visuel selon Georges Bataille, Macula, Paris, 1995 Jacques Derrida, " De l'économie restreinte à l'économie générale «, in L'écriture et la différence, Seuil, 1967 Marcus Dick, Die Dialektik der Souveränität. Philosophische Untersuchungen zu Georges Bataille, Georg Olms Verlag, Hildesheim/Zürich/New York, 2010 Michel Fardoulis-Lagrange, G.B. ou un ami présomptueux, Le Soleil Noir, Paris, 1969 Koichiro Hamano, Georges Bataille: La perte, le don et l'écriture», Éditions Universitaire de Dijon, Dijon, 2004 Jean-Michel Heimonet, Le Mal à l'oeuvre: Georges Bataille et l'écriture du sacrifice, Parenthèses, Marseille, 1987 Denis Hollier, La Prise de la concorde (suivi de Les dimanches de la vie), Gallimard, Paris, 1974/1993 Denis Hollier, Le Collège de Sociologie, 1937—1939, Gallimard, 1979 et Folio essais, 1995 Jacques Lempert, Georges Bataille étude dans le chapitre Érotisme, La Grande Encyclopédie, Éditions Larousse, Paris, 1973. Francis Marmande, Georges Bataille politique, Presses Universitaires de Lyon, 1984 Stephan Moebius, Die Zauberlehrlinge. Soziologiegeschichte der Collège de Sociologie, Konstanz 2006 Mario Perniola, L'instant éternel. Bataille et la pensée de la marginalité, Paris, Méridien/Anthropos, 1981 Robert Sasso, Georges Bataille: le système du non-savoir, une ontologie du jeu, Minuit, Paris, 1978 Arnaud Alain, Gisèle Excoffon-Lafarge, Bataille, Paris, Éditions du Seuil, Écrivains de toujours, 1978 Vincent Teixeira, Georges Bataille, la part de l'art — la peinture du non-savoir, L'Harmattan, Paris, 1997 Frédérick Tristan, Don Juan le révolté, Écriture, Paris, 2009 François Warin, Nietzsche et Bataille. La parodie à l'infini, Presses Universitaires de France, Paris, 1994 Andreas Papanikolaou , Georges Bataille : Érotisme, imaginaire politique et hétérologie, Éditions Praelego, 2009