Бе́ртольт Брехт (; 10 лютого 1898, Аугсбург, Баварія — 14 серпня 1956, Берлін) — німецький драматург і поет. Отримав міжнародне визнання своєї творчості. Його вважають засновником епічного («діалектичного») театру.

Член Всесвітньої Ради Миру. Ним була отримана Міжнародна Сталінська премія «За зміцнення миру між народами» (1954).

Біографія Народився у заможній родині. Закінчив Мюнхенський університет.

Літературну діяльність почав з 1918 року.

1920-ті рр. — працював театральним режисером. Розробив концепцію новаторської драми й успішно втілив її в низці п'єс. Б.Брехт і Гелена Вайґель, що блискуче грали провідні ролі в його драмах, стали знаменитостями.

Починаючи з другої половини 1920-х рр., у творчому розвитку Брехта намітився злам, і злам той охопив усі рівні його духовного життя. Він студіював праці Карла Маркса, знаходячи в них раціонально (до того ж економічно й політично) аргументоване підґрунтя власного бунту проти капіталізму, а також позитивну, на його думку, програму перетворення суспільства та мистецтва. Він зблизився з КПН і залучився до відповідної пропаганди, тим самим повторюючи шлях багатьох авангардистів, які починали з тотального заперечення «старого світу».

Його п'єси тих років позначені впливом експресіонізму. Брехт розробляв теорію «епічного театру», який мав на меті виховати передову свідомість. Виходячи з цієї теорії, поставив за однойменним романом Максима Горького п'єсу «Мати» (1932) та ін.

1933—1948 — перебував в еміграції за межами Німеччини. У ті роки написав твори, спрямовані проти мілітаризму та нацизму («Трикопійчаний роман», 1934; «Гвинтівки Тереси Каррар», 1937; п'єси: «Матінка Кураж і її діти», 1938; «Життя Галілея», 1939; «Страх і відчай у Третій імперії», 1939; «Швейк у Другій світовій війні», 1944 тощо).

Талант опального на батьківщині Брехта знайшов визнання за кордоном. Зросла кількість його шанувальників; його п'єси успішно ставили на сценах Парижа, Амстердама, Копенгагена. Але навіть у затишній Данії він почував психологічний тиск. Адже данські нацисти час від часу публікували списки з іменами найвідоміших німецьких еміґрантів, а данська поліція постійно інформувала про них нацистську службу безпеки й закордонний відділ гестапо. У перший же місяць свого перебування в Данії Брехт довідався з газет, що данці передали німецькій поліції активіста КПН Функе, знаючи, що на Батьківщині він потрапить до концтабору. До того ж, як і решта еміґрантів, Брехт був змушений дати письмову обіцянку не долучатися до будь-якої політичної діяльності.

Двічі упродовж 1930-х років відвідав Москву, де, як член редколегії, долучився разом із Ліоном Фейхтванґером до видання німецькомовного часопису Das Wort.

Утім, попри свою прокомуністичну орієнтацію, місцем свого подальшого перебування він обрав не СРСР, а США. Тут продовжив інтенсивно працювати — і як драматург, і як кіносценарист, і як режисер-постановник. Проте умов для повноцінної творчої реалізації він не мав і в Америці, бо був тут маловідомим драматургом, до того ж — підозрілим через свої симпатії до комуністичного руху. Деякий час Брехт працював для Голлівуду, але так і не вписався в тодішню американську кіноіндустрію, орієнтовану насамперед на виробництво сенсаційних бойовиків. Один із брехтівських сценаріїв брутально спотворено. Обурений драматург розірвав взаємини з фірмою, перекривши собі шляхи до участі в інших, цікавих для нього кінопроєктах. За 6 років перебування в США з'явилися лише кілька його публікацій у газетах і журналах. Жодної книжки Брехт тут не видав.

По завершенні Другої світової війни Брехт переїхав до Берліна, сподіваючись, що у соціалістичній Німеччині він матиме найкращі можливості для творчості. Та й справді, він і його дружина вперше у житті отримали власний театр — Berliner Ensemble («Берлінський ансамбль», 1949), що швидко завоював славу новаторського. Втім, цей «неортодоксальний марксист» і тут прагнув зберегти незалежність від комуністичної влади. Тому й не прийняв громадянства НДР, а продовжував жити на Батьківщині із закордонним (австрійським) паспортом, готовий будь-якої миті опинитися по той бік «залізної завіси».

Твори останніх років: віршований памфлет «„Свобода“ і „демократія“» (1947), п'єса «Кавказьке крейдяне коло» (1949), збірка «Сто віршів. 1918—1950» (1952) тощо.

В останній період творчості визнання Брехта стрімко зростало: він став лауреатом національних і міжнародних премій, його обрали на члена Академії мистецтв НДР і на президента німецького ПЕН-центру; його книжки виходили великими накладами; його драми набували щораз більшої популярності.

На тлі інтенсивної режисерської праці різко погіршилося здоров'я письменника. Лікарі засвідчили, що його хворе серце може зупинитися будь-якої хвилини. Попри патологічну слабкість і думки про близьку смерть, Брехт до останніх днів працював. 10 серпня 1956 року він ще відвідав репетицію в «Берлінському Ансамблі». Утім, погане самопочуття змусило його залишити залу. Ще кілька днів він провів удома, переглядаючи свої рукописи, а 14 серпня пішов із життя.

Внесок у розвиток світового театру Брехт бажав створити театр, який спонукав би глядача до роздумів і міркувань, а не до співвідчуття. Задля цього він «відчужив» і дезілюзіонував гру акторів, щоб зробити її схожою на звичайне життя (Брехт називав це «ефектом відчуження», ). Актори мали б аналізувати та синтезувати, тобто дивитись на роль іззовні, аби згодом цілком свідомо діяти точно так, як діяв їхній персонаж.

Спочатку Брехт дав своїй концепції назву «епічний театр», але згодом запропонував використовувати назву «діалектичний театр». Діалектичність театру Брехта полягає в тому, що він спонукає до конфлікту між розважанням і навчанням, що має знищувати «емоціональну причетність» у глядачів, досягаючи в такий спосіб «ефекту відчуження».

Особисте життя 1922 року Брехт одружився з акторкою й співачкою , у цьому шлюбі 1923 року народилася дочка Ганна, яка стала акторкою (відома як ) і зіграла на сцені багатьох його героїнь; пішла з життя 24 червня 2009 року. Цофф була старшою від Брехта на п'ять років, добросердечна, турботлива і певною мірою, пише Шумахер, замінила йому матір. Попри це, шлюб виявився неміцним: 1923 року Брехт познайомився в Берліні з молодою акторкою Геленою Вайґель, яка народила від нього сина Штефана (1924—2009). 1927 року Брехт розлучився з Цофф і в квітні 1929-го офіційно оформив стосунки з Вайґель; 1930 року в них народилася дочка Барбара, яка також стала акторкою (відома як ).

Крім законних дітей, Брехт мав позашлюбного сина від його юнацького кохання Паули Бангльцер; народжений 1919 року і названий Франком на честь Ведекінда, старший син Брехта залишився з матір'ю в Німеччині і загинув 1943 року на Східному фронті.

У 1932 р. мав позашлюбні стосунки з комуністкою з бранденбурзької провінції Марґарет Штеффін (* 21 березня 1908; † 4 червня 1941). Вона була хворою на туберкульоз, грала у Брехтових постановках і писала вірші. Коли Марґарет завагітніла, Брехт умовив її перервати вагітність, попри те, що це був уже її третій аборт. У 1933 р. вона разом з Брехтом і його сім'єю емігрує до Данії. Потім вони через Швецію і Фінляндію тікають в СРСР, звідки планують виїхати в США. Незадовго до від'їзду Штеффін стає гірше, і вона помирає у Москві.

Творчість

Брехт-поет За визнанням самого Брехта, починав він «традиційно»: з балад, псалмів, сонетів, епіграм і пісень під гітару, тексти яких народжувалися одночасно з музикою. «В німецьку поезію, — писав  — він увійшов як сучасний вагант, що складає десь на вуличному перехресті пісні й балади…». Як і ваганти, Брехт часто вдавався до прийомів пародії, вибираючи для пародіювання ті ж об'єкти псалми й хорали (збірка «», 1926), хрестоматійні вірші, але також міщанські романси з репертуару катеринщиків і вуличних співаків. Пізніше, коли всі таланти Брехта замкнулися на театрі, зонги в його п'єсах так само народжувалися разом з музикою, лише 1927 року, при постановці п'єси «» у берлінській «Фольксбюні», він вперше довірив свої тексти професійному композитору — , який тоді співпрацював з . У «Тригрошовій опері» зонги народжувалися разом з музикою Курта Вайля (і це спонукало Брехта, публікуючи п'єсу, зазначити, що написано її «у співпраці» з Вайлем), і багато з них поза цією музикою існувати не могли.

Разом з тим Брехт до останніх років залишався поетом — не лише автором текстів пісень і зонгів; але з роками все більше віддавав перевагу вільним формам: «рваний» ритм, як пояснював він сам, був «протестом проти гладкості і гармонії звичайного вірша» — тієї гармонії, якої він не знаходив ні в навколишньому світі, ні у власній душі. У п'єсах, оскільки деякі з них були написані переважно у віршах, цей «рваний» ритм продиктовано ще й прагненням точніше передати стосунки між людьми — «як стосунки суперечливі, повні боротьби». У віршах молодого Брехта, крім Франка Ведекінда, відчутний вплив Франсуа Війона, Артюра Рембо і Редьярда Кіплінга; пізніше він захопився китайською філософією, і багато його віршів, особливо в останні роки, перш за все «Буковські елегії», за формою — за лаконізмом і місткістю, почасти і споглядальністю нагадують класиків давньокитайської поезії: Лі Бо, Ду Фу і Бо Цзюй-і, яких він перекладав.

Від кінця 20-х років Брехт писав пісні, покликані піднімати на боротьбу, як «» і «Всі або ніхто», або сатиричні, як пародія на нацистського «Горста Весселя». При цьому, пише І. Фрадкін, він залишався оригінальним навіть у таких темах, які, здавалося, вже давно перетворилися на кладовище трюїзмів. Як зазначав один з критиків, Брехт у ці роки був вже настільки драматургом, що й багато його віршів, написаних від першої особи, більше схожі на висловлювання сценічних персонажів.

У повоєнній Німеччині Брехт усю свою творчість, зокрема й поетичну, поставив на службу будівництву «нового світу», вважаючи, на відміну від керівництва СЄПН, що служити цьому будівництву можна не тільки схваленням, але й критикою. До лірики він повернувся 1953 року, в останньому своєму замкнутому циклі віршів — «Буковські елегії»: в Букові на Шермютцельзее стояв заміський будинок Брехта. Приповіді, до яких Брехт нерідко вдавався у своїй зрілій драматургії, все частіше зустрічалися і в його пізній ліриці; написані за зразком «Буколік» Вергілія «Буковські елегії» відбили, як пише Е. Шумахер, почуття людини, «що стоїть на порозі старості і повністю усвідомлює, що часу, відпущеного їй на Землі, залишилося зовсім небагато». Зі світлими спогадами молодості тут сусідять не просто елегійні, але приголомшливо похмурі, за словами критика, вірші — тією мірою, якою їх поетичний сенс глибший і багатший від дослівного сенсу.

Брехт-драматург

Ранні п'єси Брехта народжувалися з протесту; «Ваал» у початковій редакції 1918 року був протестом проти всього дорогого доброчесним членам суспільства: асоціальний герой п'єси (за Брехтом — асоціальний в «асоціальному суспільстві»), поет Ваал, був освідченням у любові до Франсуа Війона, «вбивці, грабіжника з великої дороги, творця балад», і притому балад непристойних, — все тут було розраховане на епатаж. Пізніше «Ваал» трансформувався в п'єсу антиекспресіоністську, «протип'єсу», полемічно спрямовану, зокрема, проти ідеалізованого портрета драматурга Крістіана Граббе у «Самотньому» Г. Йоста. Полемічною до відомої тези експресіоністів «людина добра» була й п'єса «Барабани в ночі», що розвивала ту ж тему вже в «конкретно-історичній ситуації» Листопадової революції.