Укійо-е (, укійое, «картини плинного світу» або «сучасні картини») — жанр гравюри і малюнку в Японії, який сформувався у XVII столітті у період Едо. Основна тема цих картин — повсякденне життя людей та пейзажі.
Походження назви Злам XVIII—XIX століть в Японії досить сильно нагадував стан ще XVII століття. Владу в країні загарбав рід Токугава, покінчивши з періодом розбрату і роздрібненості. Аби утримати владу, Японію перетворюють на поліцейську країну, де чиновниками, шпигунами-наглядачами і цензорами роблять навіть буддійських ченців. Останні відають приписом населення до храмів і навіть видають дозволи на подорожі за межі селищ. Поведінку мешканців ретельно регламентувала велика низка наказів і циркулярів. Особливо важким у феодальній Японії був стан селян, позбавлених усіх привілеїв:
Наказів була така безліч, що не забули ні про кількість поклонів і кому саме, ні про кількість іграшок у дітей купців, ні про дозволений одяг. Селян-порушників наказів сьогуна — спокійно страчували. Серед придушених наказами мешканців почався прихований пошук місць примітивних розваг, прихованих насолод, позбавлених заборон. У містах збільшуються будинки гейш, чайні будиночки і харчевні, квартали червоних ліхтарів, де за зачиненими ширмами гроші урівнювали всіх відвідувачів.
В задушливій атмосфері феодальної Японії квартали-острівці насолод і примітивних розваг отримали назву «укійо». Літературний твір з сюжетами авантюр, кохання, сміливих витівок і пригод отримав назву «укійо-сосі». Ілюстрації до літературних творів з сюжетами авантюр чи кохання отримали назву «укійо-е».
Вони згодом відірвуться від літературних творів і стануть окремим графічним жанром, але використання кількості кольорів обмежить черговий наказ… Був виданий наказ про використання лише семи кольорів.
Був і традиційний розмір гравюр «укійо-е», названий «Хоро-бан»: аркуш наприкінці XVIII століття мав розміри 31,9 (32) на 14,5 см. Стандартний розмір гравюр обумовлений розміром дошки-матриці. Коли планували зображення більше за стандартне, склеювали три стандартні аркуші. Західоєвропейські мистецтвознавці неправильно називають їх триптихами за власними аналогіями в живопису. Але триптихів в європейському розумінні в Японії не робили. Це звична і давно опрацьована практика роботи на декількох стулках або аркушах, поділених вертикальними смугами.
Графіка укійо-е і цензура
Графіка укійо-е зовсім не була «вільним мистецтвом». І керували процесом не художники. В мережі виробників художник — різьбяр матриць — володар друкарні — цензор, японський художник посідав останнє місце. І отримував за власну працю невелику платню. Найбільший прибуток мав володар друкарні, який узгоджував дозвіл на друк у цензора і який залишався володарем дощок-матриць навіть після смерті художника. Зберігся презирливий відгук цензора на театральні гравюри 1-ї половини XIX ст., котрі чиновник називав сміттям. Бували випадки, коли в друк не пускали навіть гравюри, що вже пройшли цензуру (!).
Так, японська влада неодноразово забороняла графічні твори Утамаро Кітаґави як аморальні, але художник продовжував їх створювати. 1804 року він оприлюднив гравюру, на якій зобразив милування квітами героя японської старовини Тойотомі Хідейосі. За це сьоґунат заарештував художника і кинув до в'язниці. Тойотомі Хідейосі був родичем сьоґунського дому, тому використання його образу як персонажа міщанських картин було суворо заборонене. Лише через століття по смерті Утамаро Кітаґави він буде зарахований до класиків японської графіки.
Папір, на якому друкували гравюру, зберігав печатки цензорів і низку написів, котрі стануть для істориків важливими додатками до інформації про процес цензурного дозволу і друку, відомості про що не зберігали.
Жорсткі межі японської цензури спонукали художників до ретельних пошуків композиції, нових засобів виразності і максимального використання колористичних якостей дозволених фарб. Удосконалювалась і техніка друку — обігрували білий колір паперу, робили тиснення, тло деяких гравюр прикрашали подрібненою слюдою.
На відміну від західноєвропейської цензури, котра зросла в пазурах асексуального християнства, японська цензура не забороняла порнографічні зображення. В укійо-е десятиліттями існував жанр сюнґа, що спеціалізувався на подібних сценах та на сценах побуту «веселих кварталів».
Цензура була скасована лише в 1876 році в період реформ Мейдзі.
Споживачі «укійо-е» і технологія виготовлення Від появи ілюстрації до літературних творів, а згодом і окремих гравюр, вони були розраховані на масового споживача — дрібних самураїв, торговців, мешканок міст, молодь. Первісні ілюстрації та гравюри були чорно-білими — використовувалась лише туш (найвідомішим ілюстратором у жанрі укійо-е був Йошіда Ханбей), з початку XVIII століття деякі роботи розфарбовували вручну. Згодом процес ускладнили: художник малював ескіз, ремісник готував декілька дерев'яних матриць-дощок, кожна з яких призначалась для окремого кольору. Всі кольори утворювали готову композицію на паперовому відбитку. Віртуозно створені гравюри робили з використанням техніки розкату, коли якась фарба поступово втрачала інтенсивність або переходила у свою протилежність (наприклад, синя — в рожеву). Гравюру, де можна було використовувати 6 кольорів, винайшов художник і видавець Окумура Масанобу.
Гравюра укійо-е не сприймалась аристократами і багатіями-естетами як серйозне мистецтво на кшталт традиційного живопису на шовку — філософського, канонічного, з постійними натяками на істини буддизму. І навпаки, укійо-е цікавило обдарованих художників, залучало їх до табору прихильників, бо стало дещо вільною територією мистецтва, котра уникла в Японії на той час офіційної канонізації, заштампованості. Популярність гравюр укійо-е зростала впродовж першої половини XIX ст. і рекрутувала до власних лав найбільш талановитих митців. Картинками укійо-е споживачі обклеювали ширми, паперові стіни японського житла, розсувні двері, екрани.
Пластична краса людини чи її тіло (як в мистецтві Італії) не приваблювала японських художників і не мала поширення. Деяким винятком було хіба що обличчя (красуні та гейші, актори в ролі). Це був початковий період уваги до індивідуальних рис людини та характерності в особах гейш, дівчат із чайних будиночків та акторів, популярних улюбленців театральних вистав. Згодом в японську графіку прийде і портрет реальної особи — при збереженні рис умовності і узагальнення.
Сюжети Прискіпливий контроль сьогунату за мешканцями країни обумовив і штучну стагнацію розвитку країни. У свою чергу це призвело до стагнації та приреченості японського мистецтва до постійних повторів у період Едо. Частково це нагадувало декілька звертань західноєвропейської архітектури до стилю класицизм (палладіанство XVI ст. Вінченцо Скамоцці і палладіанство в Британії XVIII ст., академічний класицизм XVII ст. Франції і Голландії, неокласицизм кінця XVIII і зламу XIX—XX ст.)
Серед поширених сюжетів — доля поетеси Оно но Коматі восьмого століття. Так сталося, що реальне життя поетеси затьмарили міфи, народні перекази, котрі стали прекрасною легендою японського мистецтва на століття. До образу талановитої поетеси зверталися драматурги та художники. Реалістична гілка японського мистецтва найчастіше зверталася не до молодої Оно но Коматі, вродливої і наче захищеної від усіх скорбот світу при палаці імператора, а саме до покинутої старої, що втратила і красу, і прихильність долі.
Оно но Коматі — героїня декількох популярних п'єс із репертуару аристократичного театру Но, найвідоміша з яких має назву «Гробниця Коматі».
До легендарного образу звертались і майстри нецке. Відомий майстер школи Кано — Йосімура Сюдзан — уславився більше не як художник, а саме як майстер нецке. Він подав її як стару і жебракуючу жінку у страшних злиднях. Вона сидить з виразом нескінченого страждання і безнадії на обличчі, з драною торбою на виснажених плечах, наче підвестись на ноги їй вже несила. Психологічна насиченість образу перегукується з найкращими зразками скульптур доби західноєвропейського бароко, залишаючись мініатюрним твором мистецтва. Важко уявити, що колись подібний твір слугував лише прикрасою японського одягу і міг зникнути, як зникли інші твори майстра Сюдзана, як зникли і вірші Оно но Коматі, їх більша частина.
Оно но Коматі — також героїня графіки укійо-е.
До посиленої пропаганди феодальних чеснот були причетні і сюжети укійо-е. Вони нагадували казкові перекази чи п'єси станів з різкими, несподіваними змінами ситуацій. Серед них — історія життя Ендо Моріто, що закохався в молоду дружину палацового охоронця Ватанабе Ватару. Жінка була прикладом феодальної відданості чоловікові і не відповідала на нахабні залицяння. Але Ендо Моріто не втрачав наполегливості і нарешті вирвав у жінки згоду на стосунки за умов убивства її чоловіка. Вночі жінка одягла одяг чоловіка і заснула. Вночі в спальню вдерся нахабний залицяльник і відрубав голову. Роздивившись, побачив, що то голова зразкової дружини палацового охоронця. Ендо Моріто подався в ченці, в монастирі відрізнявся суворою аскезою і показовим покаранням себе.
Японський меч і графіка укійо-е
Ієрархічна побудова феодального суспільства Японії відбивалась і на зброї. Влада належала сьогунам. Землевласники-феодали підкорялись сьогуну, а землевласникам — самураї. Довгий меч, прикрашений особливим малюнком леза, піхвами з каліграфічним написом багато чого розповідав про свого володаря і навіть історію його роду. Меч самурая слугував покажчиком його статусу в ієрархії і був найціннішим майном самурая. Феодальні привілеї самурая сягали права убити будь-яку підлеглу особу за найменшу провину чи без підстав на це.
Частка старовинних японських мечів мала надзвичайну історичну і мистецьку вартість, серед них і легендарний меч Хандзьо Масамуне. Перші триста років історії меча невідомі. Вперше меч потрапив у літописи в XVI ст. Меч став військовим трофеєм самурая Хандзьо Шигінага, котрий забрав його у переможеного ворога. Звідси його назва. Через скрутний фінансовий стан Хандзьо Шигінага продав коштовний меч за 13 великих золотих монет. Меч став свідком просування нагору в феодальній ієрархії та перейшов у володіння Токугава Іеясу. Тоді меч перестав бути просто зброєю і набув символу абсолютної, реальної влади в Японії сьогунів роду Токугава майже на 250 років.
Меч взагалі став важливою частиною чоловічого костюму японця з привілейованих станів. Меч — важлива частина і театрального костюму актора. Графічний аркуш може не мати зображення квітів і практично не має аркушів з вояком-героєм — без меча. В гравюрах з героями укійо-е меч зображують частіше за квіти сакури.
Графіка укійо-е, пов'язана з національним театром Мистецтво укійо-е, тематично пов'язане з національним театром, належало до ланки надзвичайно узагальненої та стилізованої графікисборник «Сокровища исусства стран Азии и Африки», № 3, М., «Изобразительное искусство», 1979, с. 99. Незважаючи на реальні враження від вистав, від гри акторів, театральна гравюра увібрала всі ознаки умовностей, декоративності й узагальненості національного театру (умовний грим акторів, нереалістичні пози, відсутність театральних декорацій і неєвропейську побудову сцени, мала місце посилена пропаганда феодальних чеснот і відданості сьогуну та власному князю-васалу).