Хόрошів (до 1912 — Горошки, в 1912—1924 — Кутузове, в 1924—1933 — Володарськ, в 1933—2016 — Володарськ-Волинський) — селище в Україні, адміністративний центр Хорошівської селищної територіальної громади Житомирського району Житомирської області. Лежить біля річки Ірша. Колишній адміністративний центр ліквідованого Хорошівського району та Хорошівської селищної ради. До 1924 року — містечко.
Населення За даними перепису населення СРСР 1939 року чисельність населення становила 3 557 осіб, з них українців — 2 270, росіян — 94, німців — 83, євреїв — 988, поляків — 91, інших — 31.
Мова Рідна мова населення за даними перепису 2001 року: Мова Чисельність, осіб Доля українська 7 842 97,57 % російська 184 2,29 % Інші 11 0,14 % Разом 8 037 100,00 %
Історія
Доба Великого Князівства Литовського (1360—1569) У період між 1351 та 1360 роками великий князь литовський Ольгерд витісняє з Київщини татар Золотої Орди і приєднує ці землі до Великого князівства Литовського. За правління Ольгерда староукраїнська мова стає офіційною мовою литовсько-руської держави.
Перша згадка
За офіційною версією поселення вперше згадується у 1545 році як село Олександропіль, назване на честь власника — князя, руського шляхтича Олександра Пронського гербу Погоня Руська.
1501 року — селище Грежань і Грижанська волость згадуються в актах литовської метрики і належать до власностей житомирського замку.
Сапеги (бл.1520 — 1545) 1520 року — у власності білорусько-литовського магнатського православного роду Сапегів зі Смоленщини.
Пронські (1545—1598) 1545 року — Гліб Іванович Сапега віддає маєток Грежань із навколишніми селами Горошкевичі та Солодирі у заставу Семену Фридерику Пронському. Сподкоємцем власності Гліба Сапеги був Павло Сапега, але він втратив цей маєток, оскільки не зміг його викупити з-під застави у Пронських. Пронські — княжий рід, гілка роду Рюриковичів, володіли Пронськом — центром Пронського князівства (нині Рязанська область Росії), яке програло війну проти Рязанського князівства в 1460 — 1470-х роках та було ним поглинуте, після чого князі Пронські вимушені були емігрувати до ВКЛ і стали на службу Великого князя Литовського, що наділяв їх маєтками. Семен Фридерик Пронський — князь, справця житомирський, провадив зміцнення житомирського замку, пізніше староста брацлавський, вінницький, з 1544 року київський воєвода, 1546 року отримав привілей на закладення міста у Берестечку, з 1549 року державця чорнобильський, 1550 року збудував замок у Білій Церкві в обороні проти татар, перший із роду Пронських, хто перейшов у римо-католицький обряд і взяв ім'я Фридерик. Похований в костелі бернардинців у Вільно, столиці Великого Князівства Литовського. Був одружений з Федорою (Теодорою), донькою Богуша Михайла Боговитиновича. Мав сина Олександра Пронського. 1555 року — по смерті Семена його вдова Федора Богушівна Боговитинівна одружується вдруге з ґнєзненським каштеляном Анджеєм Тшебуховським. Подружжя Тшебуховських стає власниками Горошковичів. 1563 року — по смерті Анджея Тшебуховського Феодора Боговитинівна одружується втретє з хелмінським підкоморієм Міхалом Дзялинським гербу Огоньчик. 1569 року — Грижани, а отже й Горошковичі, ще згадуються як власність Дзялинських, опікунів Олександра. Як бачимо, з 1555 року до початку 1580-х років Горошковичами володіє жінка — русинка (українка) Федора Боговитинівна, і це не випадково. Річ у тім, що литовське цивільне право визнавало за жінками литовсько-руської, а пізніше польсько-литовсько-руської держави майнові права. Тобто українська жінка шляхетського стану — бояриня — у Великому Князівстві Литовському мала право на власність. Українські жінки володіли маєтками, цілими селами, могли купувати і продавати, дарувати їх чоловікові як посаг, або записувати у тестамент як спадок, а також розпоряджатися своїми грішми. Такого права власності, наприклад, не було у французьких жінок аж до XIX століття, єдиною власністю яких були їхні коштовні прикраси. Коли дівчині виповнювалось 15 років — термін повноліття визначений Литовським Статутом 1529 року — вона ставала власницею спадкового майна у випадку сирітства, але могла володіти і окремою власністю при житті батьків. Майнові права неодруженої жінки майже не відрізнялися від майнових прав неодруженого чоловіка. Литовський статут 1529 року також стверджував: «Вдів та дівчат не видавати заміж проти їхньої волі». Незважаючи на це, українські жінки не мали рівних прав із чоловіками. Право голосу на виборах українка отримала лише у 1919 році.
Доба Королівства Польського (1569—1793) 1569 року — Люблінська унія — українські землі переходять до складу Польщі. Люблінська унія мала великий влив на формування української держави. Так вперше формуються українські кордони, близькі до сучасних. Тоді ж відбулась символічна зустріч Русі з Руссю — Русь Червона зустрілася із Руссю Київською: Львів та Київ вперше за дуже довгий час опинилися у спільному просторі. А покатоличення та полонізація у єзуїтських колегіумах української шляхти викликали сильний спротив та захист православної ідентичності, що переросло у створення українських центрів освіти — православних братств, до яких приєднались українська шляхетська еліта та козацьке військо, внаслідок чого виникла перша українська держава — Військо Запорозьке або просто Гетьманщина.
Горошковичі переходять під владу Польщі. Стара литовська еліта поступово втрачає зв'язки із колишніми литовськими землями. Так Пронські до кінця XVI сторіччя відходять з Олександрополя, а їхнє місце на певний час займають польські шляхтичі Лещинські. 1581 року — перша відома згадка про Горошковичі як власність Олександра Пронського. Саме в 1570-х Олександр Пронський мав досягти повноліття, після чого отримав Горошковичі та Грижани від своєї матері Федори. Властиво саме цим періодом можна датувати першу ретроспективну згадку, в якій зазначалося про існування поселення Олександропіль у 1545 році, де його назвали актуальною на період після 1581 року назвою, себто Олександрополем, оскільки станом на 1545 рік Олександр Пронський або ще не народився, або мав такий молодий вік, що фізично не міг бути власником поселення. Тому той факт, що село мало назву Олександропіль у 1545 році, є доволі сумнівним. До Олександра Пронського поселення мало іншу назву, про що говорить зокрема уривок із книги польського історика Генрика Літвіна: В Географічному словнику Королівства Польського зазначається: На момент, коли створювали Географічний словник Королівства Польського у XIX столітті містечко мало назву Горошки, тому і згадане в цитаті під такою назвою. 1595 року — Олександр помирає. Власницею Олександрополя стає його дружина Теодора Санґушко — донька польного гетьмана литовського Романа Санґушка гербу Погоня Литовська. В 1596 вона одружується вдруге з Анджеєм Лещинським, в якого є син від першого шлюбу — Рафал Лещинський, саме Рафал пізніше стане власником Олександрополя/Горошок.
Лещинські (1598—1625) 1598 року — помирає вдова Олександра Пронського Теодора Санґушко. Її чоловік Анджей Лещинський успадковує Олександропіль. 1606 року — помирає Анджей. 1607 року — судовий процес розпочатий між Олександром Пронським та Левом Сапегою щодо Олександрополя продовжують спадкоємці князя Олександра. Результатом стало рішення люблінського трибуналу 1607 року віддати Олександропіль Сапегам. Сапеги переносять резиденцію з Грижан до Олександрополя. З того часу поселення має назву Горошки. 1609 року — Рафал Лещинський гербу Венява, син Анджея, стає маршалком люблінського Коронного трибуналу. Надалі він є власником Горошок, що підтверджує факт продажу ним містечка у 1625 році.
1613 року — Томаш Маковський створює на замовлення князя Миколая Кшиштофа Радзивілла мапу Великого Князівства Литовського, на якій зображує Горошки (на мапі позначені як Хорошки). Мапа надрукована і видана у 1631 році в Амстердамі. Це одне з перших картографічних зображень Горошок. 1617 року — поселення отримує статус містечка і згодом стає центром торгівлі зерном у Житомирському повіті.
Немиричі (1625—1793) 1625 року — Рафал Лещинський продає «Горошки, місто нове і старе, зване Александрополем» за 240 000 флоринів або 200 000 злотих польських (як у іншому джерелі) сполонізованому руському шляхтичеві Стефану Немиричу гербу Клямри. Немиричі — український шляхетський рід з Київщини, один з найбільших магнатських родів Наддніпрянщини, що в певні періоди історії, захищаючи передовсім свої маєтки та інтереси були лояльними то до Польської Корони, то до Шведської імперії, то до української Гетьманщини. Рафал Лещинський — прадід майбутнього польського короля Станіслава Лещинського. Очевидно, старе місто, зване Олександрополем розбудовувалось саме в добу Олександра Пронського навколо його маєтку, а нове місто, зване Горошками мало інакше розташування і розбудовувалось в період Санґушків, Лещинських та Сапег після смерті Олександра. 1628 року — Стефан Немирич платить податок зі старого містечка (колишнього Олександрополя) за 10 будинків, 2 городи, 3 кола млинарських (водяні млини на Ірші), 5 ремісників, 1 попа, з нового містечка (Горошок) за 2 будинки. 1630 року — Стефан помирає. Вся його власність переходить дружині Марті Немиричівні з Войнаровських гербу Стрем'я. 1638 року — помирає Марта Войнаровська. Оскільки на цей рік не всі діти Марти та Стефана повнолітні, вони не ділять спадок, чекають повноліття найменшого сина.
1648 року — у грудні сини Стефана Немирича розділяють між собою спадок. Юрій Немирич стає дідичем Горошок, закладає тут свою резиденцію та будує замок. Для будівництва замку було найнято французького інженера. Замок являв собою неправильний прямокутник з 4-ма бастіонами, що були оточені глибоким ровом. У центрі замку знаходилась резиденція шляхтича. Під час вибуху Хмельниччини Юрій втікає до Польщі. На луцькому сеймику його обирають полковником і він зі своїми збройними відділами б'ється проти Хмельницького під Зборовом (серпень 1649), але невдовзі після прийняття Зборівського договору, за яким шляхта отримала право повертатися у свої маєтки, повертається у Горошки. Замовляє у відомого дослідника Волині Даніеля Цвікера (Daniel Zwicker) із Гданська мапу Полісся, яка виходить 1650 року — це одна з найдетальніших мап Київського Полісся того часу, на ній зокрема зображені всі навколишні малі села поблизу Горошок. У 1650 році київський сеймик повірив Немиричу організацію оборони Київського Полісся, на що пішли великі кошти, внаслідок чого дві його шляхетські хоругви, які не отримали так званого «хліба» розорили його замок та сплюндрували його власність. Мешканці Горошок зраділи, коли побачили обкрадений замок. В 1657 провадив у своєму маєтку перемовини з Богданом Хмельницьким у якості представника шведських інтересів. Достеменно невідомо, в якому саме маєтку провадив перемовини з Хмельницьким Немирич. Це міг бути як Черняхів так і Горошки. Незабаром переходить на сторону Богдана Хмельницького, переїжджає до Чигирина і приймає православ'я. Має величезні маєтки на Полтавщині. Юрій Немирич — визначна політична фігура свого часу. Дипломат, військовий діяч, полковник (звання, яке йому особисто надав Богдан Хмельницький), один із авторів проекту розбору Польщі (трактат в Раднот) та автор проекту Гадяцьких угод 1658 року (про утворення Великого Князівства Руського в складі Речі Посполитої Трьох Народів як третього рівноправного члена двосторонньої унії Литви та Польщі), перший і останній канцлер держави Велике Князівство Руське при гетьмані Іванові Виговському. У 1659 році загинув під час промосковського перевороту частини козаків у Ніжині на Лівобережжі.